Булінг. З широко закритими очима

Спробуйте набрати у смартфоні слово "булінг". Система Т9 відразу запропонує більш зрозумілий їй варіант - "боулінг". І якщо вдуматися, вона не так уже неправа.

Як і в боулінгу, в булінгу важка куля (насильство), наче кеглі, збиває з ніг наших дітей, вишикуваних у ряд ієрархічною системою школи та дистанційованими батьками.

Відмінність у тому, що в боулінгу наша мета - збити якнайбільше кеглів. І ми широко розплющуємо очі, цілячись якомога ретельніше, аби куля полетіла туди, куди треба. У житті ж ми сподіваємося, що насильство ніколи не торкнеться наших дітей. Але куля летить. І часто ми запускаємо її самі. Коли від страху, безсилля, нерозуміння, незнання та втоми ми заплющуємо очі, наші діти падають...

Торік, за словами керівника Директорату інклюзивної та позашкільної освіти Міносвіти Лариси Самсонової, зафіксовано 109 тисяч звернень дітей і їхніх батьків із приводу цькування в школі.

Мін'юст уже запустив інформаційну кампанію #СтопБулінг. Міносвіти розробляє план протидії цькуванню в школах. А депутати Верховної Ради ініціювали законопроект №8584, який передбачає адміністративну відповідальність за булінг.

Однак, чесно кажучи, покарання за булінг і покривання з боку педагогів у вигляді штрафів від 340 до 850 грн видаються не дуже переконливими.

Про те, що робити системно, на різних рівнях, DT.UA розмовляло з дитячим психологом Світланою Ройз.

Світлана Ройз

- Світлано, резонансні відео, на яких підлітки б'ють своїх ровесників, викликали дискусії про те, що сучасні діти більш жорстокі. Але ж булінг - явище не нове. Чи стало воно масштабнішим?

- Насправді системно вивчають булінг віддавна. До нас докотилося тільки тепер. Тема неймовірно глобальна. Раніше це називалося мобінгом. У радянській армії - дідівщиною. Скрізь, де є влада й підлеглі, де не вибудувані комунікації, де є страх, тривога, недовіра, відчуття небезпеки, - прояви булінгу в тій або іншій формі є і будуть.

Треба розуміти, що булінг - це система. Якщо забрати з неї жертву, на її місце стане інша дитина. Працювати треба з усіма учасниками булінгу, а також із тими, хто про це чув. Глядачі - теж у групі ризику. Вони можуть як солідаризуватись із насильниками, так і підтримати жертву. Глядачі, котрі чинять якусь дію, з групи ризику саме виходять.

На відео - відкрита форма булінгу. Це жахливо і безмежно страшно. Але набагато небезпечніші не фізичні, видимі, а приховані форми булінгу. Бо про них немає звернень, це не виставляється як запит суспільства і, найстрашніше, - сприймається як варіант норми. А, згідно з дослідженнями, жертвами булінгу стають саме ті, хто готовий промовчати, хто готовий терпіти, хто з самого початку вважає себе негідним і жертвою.

- Що дає підстави говорити саме про дитячий булінг?

- Тему почали вивчати з дитячого булінгу. Булінг (і мобінг) - це більше про підліткове середовище. Нині є ще один різновид - кібербулінг, теж важлива й жорстка тема. Але досвід роботи зі шкільним та соціальним булінгом для мене набагато жорсткіший, оскільки незрозуміло, з чого починати роботу. Проблема дуже багатомірна. Точкові висмикування когось або чогось одного не допоможуть. Якщо булінг уже зародився в якомусь середовищі, це означає, що середовище вірусне. І, незалежно від того, залишає дитина школу чи щось відбувається з самими булерами, вірус уже є в системі, і її всю потрібно чистити й зцілювати.

- Останнє відео з Одеси викликало в соцмережах суперечки про те, хто більше винен і відповідальний за таке - сім'я чи школа? Що ви про це думаєте?

- Проблема системна. Коли я почала її досліджувати, то відчула, що моїх можливостей усе охопити не вистачає: від дитини - до сім'ї, вчителя, класу, школи, суспільства...

У булінгу завжди є жертва, насильник і свідки. Насправді є ще прихований ініціатор. Ним може бути хто завгодно: як сам переслідувач (булер), так і - дуже часто в підлітковому та/або дитячому середовищі - дорослий, учитель, котрий може виконувати цю роль неусвідомлено.

Якщо проаналізувати, то дідівщина в армійській системі була вигідна. "Діди" тримали вертикаль підпорядкування. Це як вибудовування нової ієрархії.

Доти, доки булінг буде вигідний, доки кожен із нас не навчиться захищати свою внутрішню територію, вибудовувати ненасильницькі зв'язки, це явище, на жаль, буде. Якщо подивитися глобально, то наразі ми всі часто накидаємося на когось, кого спочатку звели на п'єдестал. Це ж теж булінг.

- Спробуймо розділити проблему на рівні.

- Спробуймо. Перше: ми розуміємо, що проблема багатомірна, і немає лише винних у сім'ї й лише винних у школі. І насправді немає жодної винної дитини.

На рівні сім'ї наше завдання - підготувати дитину. Її психотип, із яким вона потім "звучатиме" у шкільному житті, формується до семи років.

І тут важливо поважати кордони дитини. Чи стукаємо ми до неї в кімнату? Чи хапаємо без дозволу, щоб поцілувати? Чи кажемо "перевдягайся" у присутності інших людей? Чи дозволяємо собі в присутності інших людей її критикувати? Чи говоримо, наприклад, "через тебе я не реалізувалася - не пішла на роботу"? Або не просто говоримо, а відчуваємо, що пожертвували собою, тим самим навіюючи дитині відчуття вини?

Важливо, як ми ставимося до бійок, якщо в сім'ї кілька дітей. Діти можуть битися й конфліктувати. Це нормальний досвід. Але чи вдається нам зберігати баланс - моєї уваги, любові вистачить на вас усіх, я на боці кожного з вас, давайте спільно вирішувати завдання так, щоб у виграші були всі? Чи показуємо ми дітям, що самі просимо допомоги, коли нам потрібно, і чи дозволяємо їм просити допомоги? Тому що в системі булінгу дитина боїться розповісти про те, що їй зле. В неї є досвід - у дошкільному віці їй неодноразово сказали: "То дай здачі".

- До речі, чи треба давати здачі?

- Я б замінила це слово на "відсіч". "Дати здачі" й "дати відсіч" - різні моделі комунікації. "Дати відсіч" означає, що, коли на мою територію хтось вторгається, я вчасно зчитую сигнали про те, наскільки це справді небезпечно. І тут ремарка: якщо мої комунікації в сім'ї від початку небезпечні, я звик до того, що в будь-який момент емоційний стан батьків може змінитися, і мене можуть покарати, це означає, що моя система, яка підтримує безпеку, перебуває в стані збудження весь час. І або я постійно даватиму відсіч, абсолютно нерівноцінну впливу, або в мене взагалі не вистачить сил захищатися, оскільки моя нервова система виснажена.

- Тут є ще питання рівноцінності відсічі.

- Правильно. З раннього віку ми маємо вчити дітей: 1. Якщо тобі неприємно, ти можеш про це відкрито казати. 2. Якщо на тебе спрямовується вербальна агресія, ти можеш відповісти словом, але не фізично. 3. Якщо хтось впливає на тебе фізично, ти можеш дати тілесну відсіч, тому що слова тут марні.

Наше покоління вчили, що домовитися можна про все. Насправді, якщо нас уже б'ють, ми не можемо сказати: "Це неінтелігентно. Давайте спілкуватися ненасильницьки". Я не кажу, що ми мусимо вдарити у відповідь. Але ми маємо зупинити підняту на нас руку й спробувати переспрямувати агресію. Якщо я не даю цієї відсічі, то показую, що мої кордони уразливі.

Ми вчили наших дітей (і я в тому числі), що можна чогось не помічати. Але якщо ми не помічаємо якихось проступків, то в наші кордони вторгатимуться все більше. Доти, доки ми все-таки цього не помітимо. Тому краще зразу подавати сигнал: я бачу, в моїй системі це не дозволено.

Дуже важлива тема - ставлення до агресії. Булінг - це агресія у своїй найбільш виявленій, злоякісній формі. А тема агресії в нашій культурі абсолютно не досліджена.

depositphotos / alphaspirit

Здорову агресію було придушено. Всім нам у дитинстві казали: "Не злися. Ти ж хороший. А злитися - погано". Але для того, щоб піти на нову територію, критично осмислити нові знання, сказати викладачеві, що думаєш інакше, здорова агресія необхідна. І коли під час кризи "трьох років" ми придушуємо будь-які, цілком закономірні в цьому віці, спалахи непокори дитини, то повністю позбавляємо її можливості сказати "ні". Якщо не даємо дитині побунтувати у здорових межах, вона потім живе з відчуттям, що ні на що в житті не може вплинути.

Ми не можемо вилучати з життя дітей тему агресії. Агресія - це енергія. Її треба спрямовувати в позитивне русло. Якщо енергія безгоспна (у школі або в соціумі), то сама знаходить собі шлях.

Насправді, коли батьки кажуть дитині "не злися", "не малюй чорним або червоним" (це ж кольори агресії), - це не про дітей. Діти можуть відчувати величезну кількість емоцій і переживань. Це дорослий так каже дитині: "Я боюся дивитися на те, що з тобою відбувається". Коли дитина каже, що їй зле, а на це відповідають: "Не звертай уваги", - то насправді котрийсь із батьків каже: "Я не можу тобі допомогти".

Ми відводимо очі від того, що страшно. А нині ситуація в нашій країні така, що нам усім треба набратися дорослості й дивитися - на смерть, страх, насильство, булінг. Мені здається, це якість дорослої людини - не відводити очей. На жаль, не завжди, але дуже часто виявляється, що поруч із дітьми, котрі стали жертвами, перебувають батьки, які не могли дивитися на різні складні ситуації.

- Жертвою булінгу може стати хто завгодно?

- Кожну дитину, яка потрапляє в нове середовище, пробують на слабо. Булери - це діти з високим емоційним інтелектом, вони дуже добре відчувають, як пробудовуються комунікації, легко зчитують сигнали, але не вміють емпатувати, тобто співпереживати.

На розвиток у дітей емпатії в нас є буквально 10 років. Перебуваючи в емоційній близькості з авторитетною для неї людиною, дитина навчається відчувати й співчувати.

Хтось народжується із включеною емпатичною свідомістю, гіперчутливим. І тут є зворотний бік: відчувати всередині себе все, що відчуває людина, котра перебуває поруч, дуже ресурсовитратно. До речі, гіперчутливі діти-емпати часто стають жертвами булінгу. Їх треба вчити вибудовувати кордони.

Часто батьки кажуть дитині: "Тобі мене не жаль? Пожалій мене". Насправді це викличе гіпервідповідальність і парентифікацію, коли дитина стає батьком для свого батька. І це теж може бути передумовою, щоб стати жертвою.

Батько має повернути собі роль дорослого. Якщо я хочу відчути відгук дитини, то можу замінити слова "пожалій мене" на "поспівчувай мені". Або можна сказати: "Мені зле, але ти не винен у цьому. Мені буде приємно, якщо ти мене погладиш, обіймеш або принесеш водички".

Дуже важливі комунікації всередині сім'ї. Це про емоційну залученість дітей. І тут ми постійно зіштовхуємося з тим, що сучасні батьки втомилися, вигоріли і вже не можуть сприймати те, що нагадує про почуття. Я по собі знаю: коли читаю страшні новини, то мене вже не жахає кількість смертей. Це свідчить про вигоряння, травматизацію. А якщо це трапляється, то я вже не можу бути чутливою й до своєї дитини. Ми не можемо виключити одне почуття, ми виключаємо відразу всі. Тому важливо, щоб батьки піклувалися про свій ресурс. І в складній ситуації дозволяли собі просити допомоги і приймати її. Це нормально. Але багато нас тільки тепер цього вчаться.

Сім'я створює безпечну подушку, опору й підтримку. Дитина мусить знати, що коли з нею щось не так, коли є якась загроза, батьки завжди будуть на її боці. Дитина прийде по допомогу, якщо буде впевнена, що батьки витримають будь-яку її тяжкість і проблему.

Ще: ми постійно даємо дитині подвійні послання. Кажемо, що брехати погано, а потім просимо її, наприклад, узяти трубку й сказати, що нас немає вдома. Дитина завжди спостерігає за нами. Вона вчиться на тому, що бачить, а не чує. І ось цими подвійними посланнями про те, що можна, а чого не можна, наповнена свідомість дитини. Вона йде в школу з абсолютно сплутаними орієнтирами й намагається проламувати ці кордони.

У школі фокус авторитетності в дитини зміщується з батьків на вчителів.

Школа - ієрархічна система. У мене великі надії на те, що тепер багато що змінюватиметься. Дуже важливо створити безпечні умови для дітей. Якщо в школі небезпечно, обов'язково буде агресія. Страх і агресія завжди йдуть поруч. Коли є агресія, ми шукаємо, де за цим страх. Де страх, шукаємо пригнічену агресію.

depositphotos / MOELLERTHOMSEN

- Безпека - теж багатошарове поняття.

- Тут із цим простіше. У школі - це вибудувана безпека фізичного тіла дитини. Коли і батьки, і діти знають, що вчитель не має права торкатися до тіла дитини агресивно; що будь-які бійки відразу ж будуть зупинені; що дитина в будь-який момент може піти в туалет або напитися води, може бігати на перерві. Її тілу зручно, їй дають можливість зайняти комфортну позу.

Дорослий завжди розкермовує ситуацію. І ми повертаємося до того, наскільки дорослий (не за віком) учитель перебуває поруч із дітьми. Наскільки він відчуває, що має право. (Зараз багато вчителів налякані тим, що відбувається в комунікації з батьками, і не хочуть/бояться брати на себе відповідальність.) Наскільки вчитель відчуває своє місце. Наскільки булінг існує в шкільному середовищі серед учителів. Упевненість комусь ми можемо дати, тільки якщо самі відчуваємо стійкість. Плюс комунікативні компетенції. Мені здається, що ненасильницькі комунікації (М.Розенберг) взагалі треба вводити за правило з дитсадків.

- Чому вчителі не хочуть/не можуть?

- По-перше, вони часто дуже вигорілі, втомлені. А коли людина втомлена, вона заплющуватиме очі на все, тільки б її не чіпали й не втягували. По-друге, вчителі справді не розуміють, на що можуть вплинути. По-третє, є така думка: це діти, це їхні ігри, не втручайтеся. По-четверте, вчитель сам боїться агресії, не розуміє, що діяти з агресивною поведінкою. Він сам може бути носієм вірусу страху. А перебувати поруч із носієм вірусу страху небезпечно.

Нам ще треба виростити або підлікувати покоління вчителів. Зараз ми будемо робити ресурсні центри (моя давня мрія), куди вони зможуть прийти по супервізію. Зіштовхуючись із якоюсь ситуацією, вчителі часто просто не знають, які є інструменти, щоб із цим упоратися. Вони можуть. Але десь їм треба сказати "можна", а десь, махнувши чарівною паличкою, - "та ви ж і самі про це знаєте".

Ще слід пам'ятати: ми схильні шукати щось, що нас об'єднує. Якщо в нас немає об'єднавчої ідеї, то ми об'єднуємося навколо якогось політичного вкидання.

Під час спалаху булінгу працює така сама технологія, якась частина об'єднується. Неважливо, ми дружимо "за" чи "проти". Стосунки прихильності формуються в класах, де пробудовані комунікації, є безпека.

Зараз багато розмов про "ранкові кола" в молодшій школі, з яких діти розпочинатимуть свій день. Це дуже важливо. Це саме об'єднавчий фактор. Але створити близькість може дорослий, котрий розуміє, що це таке. Таких дорослих, на жаль, небагато. Проте саме вони - антидоти проти насильства в школі.

Дуже важлива відкритість комунікацій. Сім'я і школа (дві важливі частини, відповідальні за дитину) - окремі одна від одної. Якщо школа, в якій сучасна дитина проводить більшість часу, залучає батьків, якщо є зв'язок, загальні цінності й відповідальність, - це антидот насильству.

Дітей треба вчити поведінки під час небезпеки. Ми вчимо терпіти, часто кажемо "не кричи", - а треба навчити горлати, казати "ні" і "стоп", не приймати отруту (токсичну інформацію, людей і т.п). Дітям важливо бачити, що ми самі не перебуваємо в токсичному для себе суспільстві. І ми можемо про це дитині казати.

depositphotos / gstockstudio

З одного боку, все дуже просто. З другого - я не розумію, як застосовувати це у великих масштабах.

- Тобто третій рівень - суспільство?

- Виходить, так. Є ще психічне здоров'я. У моїй практиці в однієї дитини-булера було органічне ураження мозку.

Суспільство - це взаємоповага. Це відчуття, що кожному, незалежно від його особливостей і талантів, є місце. До речі, інклюзивна освіта - це те, що може бути профілактикою булінгу. Якщо дитина з раннього віку зіштовхуватиметься з різністю, це стане для неї нормою. Бо це і є варіант норми.

Насправді діти в нас приголомшливі. Вони широкі, гарні. Завдяки соцмережам, їхній світ дуже багатогранний. Мій син мені часто каже: "Всі ці ідеї толерантності - у вас у голові. У нас взагалі не виникає жодних проблем. Себе полагодьте".

Все, що починається для дітей, насправді починається з дорослих. Широкі дорослі можуть створити широкий простір для дітей. Упевнені можуть заразити впевненістю, щасливі - щастям. Умільці будувати кордони навчать цього своїх дітей.

- Як помітити по своїй дитині, що вона стала жертвою булінгу? Це ж не завжди просто.

- Для цього потрібно завести якісь щоденні ритуали. Наприклад, вечірні розмови перед сном. Час відвертості. Коли ми просто розповідаємо одне одному, що в нас було хорошого-поганого. Дитина теж може поділитися. І тоді ми побачимо зміну тональності.

Перше, що свідчить про небезпеку для дитини, - це порушення сну та харчування. Ну й психосоматичні захворювання.

Коли дитина каже: "Я не хочу до школи". Багато жертв, намагаючись вийти з-під пресу, просто починали прогулювати школу. Якщо з'являються якісь симптоми, котрі здаються нам дивними. Наприклад, дитина починає часто мити руки. Причин може бути безліч, але одна з можливих - вона намагається змити якийсь бруд. Якщо ми спостерігаємо якусь зміну в поведінці, телефонуємо вчителю, запитуємо, що відбувається.

Спілкуючись із дитиною, нам треба бути у стані дорослого. З нашої мови вилучаються слова "ти маєш усе вирішити сам", "ти повинен бути кращим". Дитині треба давати право на помилку.

Якщо є сили й час, незле ставати інколи організаторами якихось позашкільних активностей дітей. Не просто походів у музей чи на концерти. Це дає інший рівень комунікацій дітям.

Ми підкреслюємо в дитині її зрілі риси, її гідність. Зазвичай ми схильні звертати увагу на її вади, на те, чого вона не зробила. Важливо звернути увагу на те, що дитина зробила. Тоді на те, чого вона не зробила, в неї не буде агресивної реакції. Дитина може розвиватися, спираючись на ресурс. Якщо ми кажемо їй про якусь якість, яку б ми хотіли спільно з нею трансформувати, то нам треба, щоб у неї в опорі було вдвічі більше якостей, які (вона точно знає) в неї зрілі.

Якщо ми бачимо, що є якась дисгармонія, дитину необхідно обстежити. Органічні причини і спалахи агресії або, навпаки, спади настрою можуть виникати, в тому числі, якщо є гострі процеси або хронічні захворювання. Наприклад, хвороби шлунково-кишкового тракту провокують спалахи агресії. Є багато психосоматичних секретів, на які потрібно звертати увагу.

Якщо ми знаємо напевно, що відбувається якась подія, то, звісно, йдемо в школу й виясняємо всі деталі. На час можна дитину зі школи забрати. Ми надаємо їй повну підтримку, і тут не має бути запитань: "Ну чому це знову з тобою відбувається?".

Що стосується булера - підтримка потрібна всій сім'ї, яка не завжди здатна впоратися з тим, що їхнє сонечко, виявляється, може й спопеляти.

Важливо і те, як батьки приходять у школу. Якщо з наїздом, то вони зіштовхнуться із захисною реакцією. Ми йдемо по співпрацю, і важливо це пам'ятати. Ситуація булінгу жахлива для всіх сторін. І якщо ми почнемо конфліктувати між собою, то заряд, який можна спрямувати на зцілення, витратимо на непотрібну конфронтацію. Це стосується будь-яких відносин.

- Це ми говоримо про те, як зупинити булінг?

- Про те, як зразу ж реагувати, якщо ми його запідозрили. Зупинити булінг можна тільки системно. І в кожній конкретній школі, залежно від того, що там відбувається, будуть свої дії. Часто буває реакція: ну всі ж діти сваряться, це в них гра така. Насправді треба розуміти, що це дії, які виходять за межу норми, і вони караються. Всі учасники булінгу мусять знати, як це називається, знати, що це - злочин, і що це неприпустимо в людських стосунках.

- Думаю, ми довго будемо до цього йти. Тому що особливо батьки агресора сприймають це зовсім інакше.

- Пам'ятаєте, як у казках нейтралізується дія якогось злого чарівника? Його треба назвати на ім'я. Щойно ми називаємо щось на ім'я, воно перестає нами володіти. Є багато людей, які бояться почути діагноз. Але ж від цього захворювання не зникне. Зараз у нашого суспільства є такий діагноз: ми заражені вірусом агресії. І це стосується не тільки школи. А наших домівок, суспільства. І в цьому немає одного винного. Мені здається, що ми зараз маємо замінювати слово "вина" на "відповідальність". Ми всі за це відповідальні. І профілактика булінгу - це всі маленькі дії, про які ми говорили.

Тему треба висвітлювати. Все, що йде в тінь, проявляється симптомами, але непередбачуваними. Ми не можемо вгадати, через що вони вилізуть.