Мухи з котлетами, або Тарифи по-київськи

У Києва завжди були свої неповторні родзинки, якими не могло похвалитися жодне місто країни, чи то України, чи то колишнього СРСР. Це й дніпровські схили, і свята Софія, і... котлети по-київськи. У наш час такою «родзинкою» стали житлово-комунальні тарифи, винайдені командою столичного губернатора Олександра Попова, - «до» і «після» 20-го. Таких немає в жодному місті та у жодному законі. Подивимося, як же міській владі вдалося досягти таких, скажімо так, успіхів, і куди дивляться прокуратура, суд і Мін’юст?

Два сорти киян

Розпорядженнями Київської міської держадміністрації від 29 грудня 2010 року №1221 і 1222 для киян установили відразу два тарифи на утримання будинків і прибудинкових територій (квартплату), на опалення і гаряче водопостачання. Якщо, приміром, у попередньому місяці громадянин заплатив за комунальні послуги до 20-го числа, то в наступному йому рахують за опалення по 2,91 грн. за квадратний метр і по 51,38 грн. із людини за гарячу воду (за відсутності лічильників). Якщо ж заплатив після 20-го, то тарифи зростають: 3,10 грн. - за опалення і 54,35 грн. - за «тепленьку». Два тарифи квартплати також «узаконено», але для кожного будинку окремо.

У законодавчих і нормативних актах, зазначу, таке навряд чи можливо апріорі, бо це явне порушення рівності прав громадян, гарантованих Конституцією України. Стаття 24 говорить: не може бути жодних привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками. А вже тим більше (додам від себе) - за часом оплати комунальних платіжок. Це по-перше. По-друге, у побутовій свідомості товар згодом може тільки дешевшати (за винятком антикваріату), але аж ніяк не дорожчати - це нелогічно.

Якби така нерівність потрапила в проект закону або інший нормативно-правовий документ, Науково-експертне управління апарату Верховної Ради, Мін’юст або його управління на місцях одразу повернуть таке. Тепер зрозуміло, чому Попов і компанія зволікали з державною реєстрацією цих «двоголових тарифів» майже півроку, але як вони пояснили народу своє ноу-хау?

Та дуже просто! Виявляється, це робиться для блага самого народу: заплатив до 20-го - отримай знижку! На послуги, пов’язані з тепловою енергією, - 6%, на квартплату - 10%. Так принаймні пояснювали появу подвійних тарифів заступник губернатора Олександр Мазурчак і «начальник цін» КМДА Василь Яструбинський на громадських слуханнях щодо тарифів.

Хвилиночку, добродії, якщо це знижка, то вона має компенсуватися з міського бюджету?! Проте пошук відповідної статті видатків в останньому дав нульовий результат і в прямому, і в переносному значенні. Отже, обидва тарифи влаштовують комунальників-монополістів як рентабельні?

Усе це дуже скидається на тривіальний маркетинговий прийом, простіше кажучи, розкручування (розведення) клієнта. Вам дзвонять і пропонують купити якийсь товар зі словами: «У нас сьогодні акція, і вам дається знижка 50%!» Народ у нас довірливий, не думає, що він і зі знижкою коштує недешево, але 50% замилять очі - завтра буде вдвічі дорожче! А ціни на «товари ЖКГ», треба сказати, неабиякі: з листопада по березень сумарні нарахування за комунальні послуги зросли в столиці на 46% (із 248 млн. грн. до 361 млн. грн. на місяць). Бідний люд готовий заощадити навіть неповні три гривні у вартості гарячої води. При цьому питання про справжню ціну товару (тарифів) просто відходить на задній план. Цього, власне, і домагається хитромудрий маркетолог, у нашому випадку - губернаторська адміністрація.

Про те, що «економічно обгрунтованого рівня» тарифів немає ні в поняттях, ні в термінології комунальників, а калькуляції розрахунків тарифів банально приховують від громадськості, DT.UA писало неодноразово («Уряду - кредити! Народу - тарифи!», №9 від 11 березня 2011 року; «Млинці та ластівки житлово-комунальних реформ», №16 від 22 квітня 2011 року). У цьому ж випадку команда Попова тривіально поділила киян на два сорти за принципом: «хто раніше встав, той штани і взяв». Здавалося б, така, м’яко кажучи, операція має викликати запитання в прокуратури та інших правоохоронних і контролюючих органів. Чому ж не викликала? Самі здогадуєтеся...

Єдиний випадок, коли сума платежу може змінитися з певного моменту в законний спосіб, - це укладення договору, де прописано штрафні санкції або диференційовану ціну, але (six!) за взаємної та обопільної згоди сторін. Цим, тобто підписанням договорів між постачальниками житлово-комунальних послуг і споживачами, нині активно займається столична влада. Що ж написано в договорах, які двірники зовсім нещодавно рознесли по всіх київських квартирах?

Договір без «до» і «після»

Здавалося б, тут команді Олександра Попова і карти в руки, точніше, договори про надання житлово-комунальних послуг. Впишіть пункт про оплату до і після 20-го, і все буде в ажурі! Проте відкриваємо договір, приміром, по квартплаті та бачимо в пункті 3 «розмір щомісячної плати» - цілком конкретну суму й лише одну. І жодних «до» і «після».

Далі в пункті 8 читаємо: «За невчасне внесення плати зі споживача стягується пеня у встановленому законом розмірі». І знову про «до» і «після» - ані слова. У пунктах 11.5 і 12.3 також ідеться про пеню, але ніде жодного слова про різні тарифи або знижки до 20-го числа. Отже, у договорі КМДА прописала одне, а на практиці відбувається зовсім інше!

Є й інші «моменти». Якщо буквально слідувати договору, то виконавець послуг (жек) має право «доступу, зокрема несанкціонованого, у квартиру... споживача»! Виправдовується це шляхетною метою: «для ліквідації аварії відповідно до встановленого законом порядку».

Стаття 30 Конституції України гарантує кожному недоторканність житла, але насправді передбачає, що у випадках, пов’язаних із «порятунком людей і майна» (потоп у квартирі поверхом нижче), може бути встановлено позасудовий порядок проникнення в приватне житло. Але, головне, цей порядок має бути встановлений законом, а такого немає, тому внесення цього пункту до договору позбавлене будь-якого, зокрема юридичного, сенсу. Виконання його на практиці може обернутися зломом чужої квартири з цілком непередбачуваними наслідками - пропажею калош господарів або позовною заявою останніх до жеку про зникнення з табуретки при ліжку діамантового кольє вартістю... 100 млн. дол. Уся ця ситуація нагадує сцену з радянського кіно, коли начальник жеку, дільничний, слюсар дядько Вася та інші товариші заходять до чужої квартири, як до своєї власної.

Таку колізію закладено від самого початку - постановою Кабінету міністрів України від 20 травня 2009 року №529, якою затверджено типовий договір (куди не можна вносити змін), а на його основі вже зліпили договір від КМДА. До 2009 року «працював» договір, затверджений постановою КМУ від 12 липня 2005 року №630, до цього був іще якийсь... Загалом, традиція «а ля Швондер» має совкові корені.

На тлі описаного виникає резонне запитання: невже ніхто не пробував побороти всю цю юридичну і фактичну плутанину законними методами - через суд. Уявіть, пробував, але вивчення судових рішень, як на мене, тільки більше заплутує ситуацію і додає, м’яко кажучи, нерозуміння.

Боротьба Дон Кіхота з тарифними вітряками

Хто тільки не пробував довести незаконність тарифів доби Черновецького в судовому та адміністративному порядку. Президент Віктор Ющенко і Кабмін Юлії Тимошенко скасовували розпорядження мера, та чи царське це діло? Доктор наук на пенсії Віктор Куля багаторазово позивався щодо різноманітних розпоряджень і навіть вигравав, але поки тривав суд, з’являлися нові тарифи й рішення судів утрачали сенс. Тарифні розпорядження крутилися, як вітряки, і ніхто не міг уразити ціль - змусити київську владу перерахувати суми нарахувань і повернути 2 млн. 799,9 тис. киян переплачені ними гроші.

Проте апофеозом цих судових битв виглядає рішення Київського апеляційного адміністративного суду в складі колегії судів К.Бабенка, Ю.Ісаєнко та І.Федотова від 9 березня 2011 року.

Виявляється, за позовом депутата Київради Віталія Кличка, лідера однойменної фракції, Шевченківський районний суд Києва ще 10 грудня 2010 року визнав незаконними і недійсними розпорядження КМДА №1332, 1333 і 1335 від 30 листопада 2009 року, якими запроваджувалися тарифи, що діяли в Києві 13 місяців - із 1 січня 2010-го по 1 лютого 2011-го. Проте КМДА, «Київенерго» і «Київводоканал» подали апеляційну скаргу, і згадана колегія суддів це рішення скасувала.

У жодному разі не сумніваючись у правомірності вердикту, хочу поділитися з читачами муками свого убогого розуму, який намагався розібратися в логіці суддівських рішень. Яких?

По-перше, колегія визнала, що названі розпорядження є нормативно-правовими актами, але не є регуляторними (!), оскільки «не спрямовані на правове регулювання господарських відносин». Приїхали! Навіщо тоді цінове управління КМДА багато років розміщувало проекти тарифних розпоряджень у розділі «регуляторна політика» і проводило їх регуляторний аналіз?

До того ж, якщо прочитати відповідний абзац із Закону «Про засади державної регуляторної політики...» до кінця, то там говориться: «а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади і суб’єктами господарювання». Поясню простою мовою: КМДА є і регуляторним органом, і органом влади і видає адміністративне розпорядження про розмір тарифів саме для жеків, «Київенерго» і «Київводоканалу», тобто суб’єктів господарювання, відповідно до якого вони зобов’язані надавати послуги. Чому ж це не регуляторний акт?

Залишимо пошуки відповіді органам, які трактують закон і призначають (звільняють) суддів, бо жодних висновків із цього рішення про «нерегуляторність» колегія суддів не робить, зате без переходу робить зовсім інший висновок: «Суд першої інстанції помилково оцінив відсутність державної реєстрації оскаржуваних розпоряджень як підставу для визнання їх незаконними і недійсними». Колегія погоджується, що розпорядження дійсно (даруйте за тавтологію) недійсні, тому що не пройшли процедури державної реєстрації, а от щодо незаконності пише, що це застосовується тільки «відносно актів індивідуальної дії». Чому? Жодних посилань на якийсь закон немає.

Залишимо більш компетентним органам і головний висновок суддівської колегії: районний суд необгрунтовано визнав незаконними та недійсними оскаржувані розпорядження, «тому що той факт, що вони не вступили в дію, виключає необхідність визнання їх недійсними». Іншими словами, можна визнати недійсним тільки те, що вступило в дію, а якщо не вступило, то його не можна скасувати. Його просто немає в правовому полі, в навколишньому середовищі, в усьому Всесвіті!

Оце так суд! Виходить, кияни 13 місяців платили за тарифами, яких насправді не існувало! А які ж були законними? Закономірно, що ті, які діяли до 1 січня 2010-го! Тож, пане Попов і компанія, будьте люб’язні, перерахуйте всім киянам оплату за 2010 рік і січень 2011-го, як ухвалив Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії судів К.Бабенка, Ю.Ісаєнко та І.Федотова, яким - окремий респект.

Попов - слідами Черновецького?

Ви сміятиметеся, але «двоголові» тарифи, описані вище й затверджені вже О.Поповим, також не пройшли процедури державної реєстрації. Отже, їх треба визнати недійсними, або, як пояснила згадана суддівська колегія, в цьому навіть нема сенсу - вони й так недійсні. Кияни з лютого платили за не існуючими у природі тарифами. Вони, так би мовити, фікція, міраж, fata morgana!

Проте поки Віталій Кличко воював з опонентами, «потойбічні» сили не дрімали. І от на сайт КМДА вивішено нові розпорядження №857 і 858 від 31 травня 2011 року, які майже дублюють попередні тарифи, але 6 червня вже зареєстровані Головним управлінням юстиції в Києві. Чому ж не були зареєстровані старі? Очевидно тому, «що послідовні».

Так, Київ - місто особливе. Тут вам і тарифи по-київськи, і мухи з котлетами.