Життєзабезпечення. Спочатку буде слово. І це слово — підвищення плати за...

Пізно ввечері у вівторок, після презентації бюджету-2009, до конференц-залу Міністерства з питань житлово-комунального господарства з’їжджалися члени Стратегічної ради. Хоча й їхати було всього нічого, проте всі прибули з великим запізненням: у столиці України масштабно дав про себе знати перший колапс — транспортний. Високим чиновникам довелося подовгу стояти в пробках.

Що «рвоне» наступним у дуже запущеному житлово-комунальному господарстві? З цим запитанням заходили до залу члени ради, які краще за інших розуміють, що очікує місто, якщо зима раптом покаже свою сувору вдачу. Коли депутати, мери та міністри намагалися знайти відповідь на це запитання, в них прокидався Кафка, і від футурологічних картин буквально морозом проймало.

«Якщо, не приведи Господи, — підбив підсумок розмови один із виступаючих, — у місті всього на п’ять днів відключиться електрика, газ чи каналізація, кияни довідаються, як виглядатиме місто після війни. Чорнобиль здаватиметься легким переляком». До речі, дуже ймовірно, що всі біди в комунальному господарстві можуть статися одночасно! І якщо жителів Алчевська вдалося врятувати, то лише тому, що містечко порівняно невеличке й туди було стягнуто сили з усіх регіонів країни. Та коли щось подібне станеться в столиці чи, наприклад, у Дніпропетровську, то краще навіть не фантазувати — мало не буде нікому.

Найдраматичніше в цій істо­рії те, що в головному кошторисі країни на 2009 рік бюджетні ресурси розподілено таким чином, що подібна апокаліпсична картина цілком ймовірна не в одному місті України. У проекті цього най­важливішого документа відрізали гарненьку скибку аграрному сектору. Не знаю, що реально одержать від цієї щедрості фермери, але ціни на продовольчі товари на світовому ринку зросли настільки, що сільське господарство і без цих уливань могло б почуватися цього року дуже пристойно за розумної політики уряду. Не менш щедрою була рука, що дає, коли відрізали шматок бюджетного пирога шахтарям і міжнародним перевізникам. Скажемо прямо, і це на сьогодні не найбідніші галузі в нашій економіці. За нинішніх цін на вугілля та міжнародні перевезення вони цілком могли б себе забезпечити.

Однак такою є логіка слабкого уряду — хто найсильніше за всіх на нього тисне, хто за минулі роки примудрився сформувати потужне лобі та може зібрати достатню кількість людей, здатних потужно стукати касками об асфальт чи перекривати дороги, той і змусить чиновників, які поступаються під таким напором, рахуватися з їх інтересами на шкоду потребам колег, які працюють в інших галузях. А кого за цих умов може мобілізувати ЖКГ, щоб виконати стратегічний план роботи, над яким от уже півроку трудяться найкращі українські експерти-економісти під керівництвом міністра Олексія Кучеренка?

Переді мною Пакет проектів нормативно-правових актів з реформування житлово-комунального господарства. Його підготували на виконання доручення Кабінету міністрів України (протокол №34 від 09.07.2008 р.) відповідно до Концепції вдосконалення системи прогнозних і програмних документів із питань соціально-економічного розвитку України (розпорядження КМУ від 04.10.2006 р. №504-р).

За відгуком експертів, це справді професійно розроблений документ, який дає змогу нарешті зрушити з мертвої точки перетворення комунального господарства країни. Залишилося всього нічого — виділити необхідні бюджетні кошти і в путь. Однак те, що виділили в бюджеті, попри всі обіцянки і начебто розуміння критичного становища в галузі, — це справжнісінький дріб’язок, про який навіть говорити не хочеться.

Отже, виникає одвічне запитання: що робити? Піднімати на демонстрації мерів міст чи чиновників міністерства? Та хіба зможе мобілізувати когось міністерство та його міністр, які залишилися без коштів?.. У такому становищі вони будуть цікаві хіба що тим, хто захоче знайти цапа-відбувайла за неминучий розвал комунального господарства. А катастрофа може постукати в двері так несподівано й грізно, що буде вже не до пошуку винних.

Відомі вчені єдині в одному — у ЖКГ сплелися воєдино всі біди нашого суспільства та нашої економіки. Невирішені проблеми галузі серйозно впливають на все: на інвестиції, на конкурентоспроможність країни, на наше здоров’я і навіть на демографію. Тому що, як стверджує директор Інституту демографії та соціальних досліджень, членкор НАНУ Е.Лібанова, поки в людей немає квартир, вони не народжуватимуть дітей і не зможуть нормально працювати.

Українські експерти усвідомлюють, наскільки це соціально вибухонебезпечне питання. Так, спроба реформувати житлово-комунальне господарство в нашого північного сусіди і пов’язане з цим підвищення плати за комунальні послуги — це, мабуть, єдина тема, якою вдалося хоч на час похитнути авторитет Путіна в Росії.

Нашій владі ще доведеться сказати своє слово в ЖКГ і слово це теж буде «підвищення». Як на нього відреагує наш терплячий народ? В Україні попереду вибори, і приймати нині соціально непопулярні рішення не зважиться жодна з політичних сил.

Проте команда фахівців переконана — у будь-якому разі треба створити платформу, розробити необхідні закони, які все одно колись доведеться прийняти. І їх потрібно підготувати так, щоб вони відразу змогли працювати. Часу на експерименти попросту немає — за 17 років бездіяльності в ЖКГ накопичилося надто багато проблем.

Щоб з’ясувати, якою бачать ситуацію в самому міністерстві, журналіст тижневика «Дзеркало тижня» звернувся до заступника міністра з питань ЖКГ, доктора економічних наук Ірини ЗАПАТРІНОЇ. Вона брала особисту участь у розробці стратегічного плану робіт у житлово-комунальному господарстві.

— Попри зовнішню простоту, — зазначає Ірина Вікторівна, — питання це дуже складне, тому що галузь багатокомпонентна. Кожна складова в ній — тепло-, газо-, водопостачання, каналізація — живе за своїми законами. Наприклад, регулювання якості води невіддільне від екології, безпосередньо пов’язане з тривалістю життя та з багатьма іншими показниками.

Нині ми завершуємо підготовку проектів нормативних актів, зокрема, проектів законів, у яких усе це має бути враховане. Наша стратегія полягає у формуванні на ринку ЖКГ ринкової моделі господарювання, переваги якої мають стати зрозумілими і доступними й тим, хто працює на цьому ринку, і тим, хто стикається із суб’єктами ринку, одержуючи житлово-комунальні послуги, тобто фактично всьому населенню України.

Необхідно чітко виокремити конкурентні та монопольні ринки, кожен з яких живе за своїми законами. Потенційно конкурентними є ринки послуг з обслуговування житла, вивезення та переробки сміття, з управління житлом. Щоб вони позбулися слова «потенційно» і стали справді конкурентними, необхідно посилити роль Антимоно­польного комітету України, створити умови для появи на них нових суб’єктів господарювання. А на ринку природних монополій потрібно створити спеціального незалежного регулятора — орган, який, установлюючи тарифи на професійній основі, знаходитиме компроміс між споживачем, виробником і державою.

У ЖКГ дивовижно переплелися забобони соціалістичного минулого та ринкові півзаходи. Найпоширеніша економічна помилка — населення дотується за рахунок комунальних підприємств. При цьому якось забувається, що підприємства одержують держпідтримку, тому що за «дешеві» послуги населенню все одно хтось має заплатити.

Нинішня політика в ЖКГ характеризується ще однією дуже небезпечною тенденцією — сьогодні великі підприємства, щоб знизити витрати на тепло, ставлять автономні джерела теплопостачання. При цьому в центральній тепломережі — дуже дорогій, але вигідній системі, створеній ще за радянських часів, — вивільняється тепло. Через цю божевільну політику з неї йде багатий споживач, тобто підривається вся інженерна система теплопостачання в містах!

Крім того, і забезпечене населення відмовляється від послуг системи централізованого опалення, переходячи на індивідуальне. Це вигідніше. Природно, робота мережі стає менш економічною, і питомі витрати та дотації держави зростають. Теплопостачальні підприємства починають працювати на половину своєї потужності. Це вже помітно в Хмельницькому, Кіровограді... Система оплати змушує підприємства та людей приймати стратегічно неправильні рішення.

А скільки ми втрачаємо на тому, що опалюємо вулицю через стіни будинків. Втрати зростають і через відсутність регуляторів тепла і теплопунктів, які залежно від погоди регулювали подачу тепла. Насоси стоять старі, отже, втрати просто колосальні...

Економія енергії в країні — завдання номер один. Насамперед потрібно зробити те, що вже зробила вся Європа після нафтової кризи 70-х років, — поставити сучасні вікна, двері, регулятори на батареї, щоб не втрачати даремно тепло. У такий спосіб можна заощадити до 50% тепла, і таким шляхом пішли в Болгарії, Чехії, Польщі.

У країні нині дедалі більше грошей витрачається на переобладнання котлів. Це добре, але ми почали не з того кінця — не подумали, що коли після цього утеплимо будинки, котельні будуть завантажені тільки на 30%. До речі, цієї помилки вже припустилися чехи. Після цього їм довелося вмовляти сусідів у Зеленій Гурі (Польща) купити зайве тепло. Невже ми не можемо навчатися на чужих помилках?

Ми від початку пішли не тим шляхом, запровадивши систему пільг для досягнення сьогохвилинних політичних цілей. І дотепер продовжуємо приймати неправильні технічні рішення, створювати неефективну інфраструктуру. Продовжувати йти цим шляхом — катастрофа!

Підприємства платять за воду в багато разів більше, ніж індивідуальний споживач. Тому вони знаходять вихід у тому, що бурять свердловини та відмовляються від послуг водоканалу. Це небезпечно з багатьох причин. По-перше, у нас у країні запасів чистої води в підземних лінзах дуже мало. А в деяких регіонах підприємства вже всю воду із свердловин використовують для промислових потреб. Водночас населенню доводиться пити не надто чисту воду з поверхневих джерел.

До всього, нібито очищена вода з поверхневих джерел подається трубопроводами, у котрих повно грибків та інфекцій. Кого ми обманюємо? У нас у багатьох районах, зокрема й у Криму, 4,5 млн. чоловік п’ють воду за тимчасовими дозволами. Штрафи, що накладаються, здатні розорити порушників. Та вони їх, природно, не платять. Замкнуте коло!

Потрібно заборонити підприємствам бурити артезіанські свердловини для технічних потреб — інакше майбутні покоління залишимо без чистої води. Підприємства мають використовувати тільки поверхневу воду. Для цього треба багато що змінити в законодавстві. Приклад не гріх узяти з росіян, які розглядають якість води як можливість збільшити тривалість життя своїх громадян, для чого вони пропонують запровадити два стандарти по воді.

Нині водою з одного крана ми миємося, чистимо зуби, миємо підлогу, машини, поливаємо вулиці. Однак технічна вода не повинна бути такої самої якості, як і питна. Через це в Києві витрачається впродовж доби на людину 350 літрів води, а людина має випивати за добу всього три літри, але чистої води! Як стверджує директор Інституту колоїдної хімії та хімії води ім. А.Ду­манського НАНУ, академік Владислав Гончарук, наші вчені знають, як розв’язати цю проблему. Однак рішення не можна відкладати в довгу шухляду: у житлових будинках, дитячих садках, школах необхідно якнайшвидше встановити устаткування з ефективного очищення води.

Непродумана цінова політика повсюдно призводить до утворення чорних дір у бюджеті й до загибелі цілих галузей промисловості. Приміром, через продаж за низькими цінами газу, видобутого на території України, припинилася його розвідка і вже знижується видобування. Ціна газу й для споживача, і для промисловості має бути реальною! І це було б серйозною підтримкою нашої економіки. До того ж за рахунок політики енергозбереження як мінімум на 30% можна було б скоротити споживання газу.

Тільки розумні тарифи дадуть поштовх до розвитку інфраструктури. У нинішній ситуації, розв’язуючи одну проблему, попутно створюємо десять. Систему платежів потрібно зробити чесною та прозорою, тарифи мають відповідати собівартості без того, щоб один платив за іншого. Це дає неправильні стимули для розвитку.

Водночас виникає багато інших проблем, аналіз яких показує — реформування має бути комплексним. Нині тарифи на послуги ЖКГ установлюють місцеві органи влади. Природно, вони хочуть бути обраними ще раз і намагаються виглядати перед виборцями якнайкраще. З іншого боку, ці самі місцеві органи володіють комунальними підприємствами. Це дає їм змогу включати в тариф додаткові витрати та одержувати дивіденди. Тобто коли всі водоканали й теплокомуненерго перебувають у комунальній власності, не можна домогтися логіки в поведінці влади на місцевому рівні. Потрібно забрати в місцевих органів право визначати тарифи на житлово-комунальні тарифи.

Ми виклали концепцію, і на її підставі намагаємося розробити дорожню карту, щоб визначити алгоритм дій. Та для контролю потрібен незалежний державний регулятор, як це існує в усьому світі. Особливо для великих компаній на монопольних ринках. Там, де працює конкуренція, споживачі самі в змозі прийняти рішення — яка компанія вивозитиме сміття, яка сантехніку відремонтує або яку консьєржку найняти...

А коли існує монополія, як у випадку з поставками тепла, газу, води, потрібний регулятор. Найваж­ливіша проблема — члени такої регулюючої комісії повинні бути незалежними. Право усунути їх від посади повинна мати тільки Верховна Рада, керуючись чіткими прозорими мотивами. На перехідний період треба, щоб політичні органи зняли із себе відповідальність, а визнані професіонали — взяли її на себе за те, що не можна знижувати розцінки, тому що через два роки зруйнується система.

Потрібно врахувати й те, що люди не мають сплачувати більш як 20% свого доходу за комунальні послуги, якщо, звичайно, вони в себе вдома не поставили лісопилку чи маленьку плавильну піч. Пільги даються тільки на якийсь необхідний обсяг споживання. Їхнє надання потрібно забезпечити за нормальною процеду­рою, щоб люди не принижувалися, випрошуючи їх. Розрахунки показують — якщо все організувати розумно, то держава витрачатиме на ЖКГ набагато менше грошей, ніж зараз.

Робота членів регулюючої комісії, звісно ж, буде нелегкою, адже регулювання цін — справа невдячна. Однак повинні ж знайтися в нашій країні відповідальні люди, які зважаться пожертвувати політичною кар’єрою, щоб зрушити з мертвої точки найважливіші реформи. Система зараз явно йде у розніс і рано чи пізно може «вибухнути». Статися це може й у водному господарстві, і в тепломережах, і в доставці газу. При цьому наша економіка на одиницю ВВП споживає втричі-вчетверо більше енергії, ніж інші країни. Це об’єктивна оцінка нашої конкурентоспроможності й характеризує перспективи країни на світовому ринку.

Аналогічні процеси відбувалися в усіх країнах у перехідний період. Приміром, у Болгарії вже перейшли на європейські ціни на газ. Європейський банк допоміг виплатити відсотки за кредитами і провести роз’яснювальну роботу. Вийшла колосальна економія тепла, електрики, газу. Проте країна змогла уникнути падіння в безодню, на краю якої нині опинилися ми.

«Идея должна обалдевать мас­сами», — любив повторювати муд­рий Вінні Пух. Судячи з усього, саме до такого стану доведе широкі народні маси наша влада, вкотре «зекономивши» на реформах у житлово-комунальному господарстві на користь інших галузей. Підвищити ціни на комунальні послуги фізично не вийде — терпець народу може урватися. А якщо не вдасться підняти ціни, то... надірветься комунальне госпо­дарство: із кранів тектиме іржава вода з бактеріями, теплої води просто не буде, а каналізація зупиниться. Тоді народ і запитає, зга­давши мудрого Шекспіра, у можновладців: це побут чи не побут?..