Відпустка «дядька Тома»

Сьогодні, за словами голови правління ЗАТ «Вінницятурист» Володимира Юр’єва, іноземні туристи бувають у Вінниці в основному транзитом. Приїхали на автобусі, переночували (до речі, у Вінниці тільки один готель відповідає європейським стандартам), поснідали, з’їздили на екскурсію в музей Пирогова або ставку Гітлера — і знову в дорогу. А як буде завтра?

Відомий Том Сойєр змусив хлопчаків пофарбувати за нього паркан, та ще й заробив на цьому: одержав яблуко, скляні кульки і пацюка на мотузочку. Не дрімають і сучасні сойєри. За те, щоб попрацювати в полі, пересичені відпочинком біля моря туристи готові платити чималі гроші. І платять. Японці охоче і за свої гроші їдуть у Владивосток просапувати грядки на дачах росіян, німці — збирати бавовну на полях Туреччини, американські клерки — об’їжджати коней і стригти овець на фермах, французи — збирати виноград, робити вино і сир...

Так входить у моду агротуризм. От і у нас городяни, котрі приїжджають на вихідні до батьків у село, уже не жартують у стилі «нарешті збулася юнацька мрія Колі — він заасфальтував шість соток батьківського городу». А кажуть: «От би й нам якихось японців привезли. Їм — задоволення від процесу саджання картоплі і цибулі, нам — доглянутий город і турпреміальні десь у 2 тис. дол. для кожного «дядька Тома». Загалом, усі були б щасливі...

Справді, попит людини на спілкування з природою був завжди. Тим більше, коли вона відчуває, що стає заручником найгірших проявів урбанізації: загазованість повітря, малорухомий спосіб життя з усіма подальшими наслідками. Ті, хто живе в мальовничих місцях Поділля, не дадуть збрехати. Звичайна річ — літні наїзди родичів: на тиждень-два хто погостювати, а хто й зняти пусту бабусину хату, щоб похлюпатися в м’якій річковій воді і відразу сховатися від сонця у високій траві. А ще зірвана власними руками черешня в лісопосадці, походи в ліс по суниці, риболовля на світанку, молоко з-під корови і, звісно ж, гарячий домашній хліб із печі (з усім процесом його народження).

За кордоном давно вміють перетворювати цю лірику майже первозданного буття на гроші. Попит породжує пропозицію, це — незаперечний закон економіки. Що вже довели Таїланд, Туреччина, Єгипет і ряд інших країн, де турбізнес став локомотивом економіки. Чого чекають в Україні?

Євроремонтів сільських хат власним коштом? Але ж не секрет, що поняття «етнос» і «екстрім» майже нероздільні. Саме тому багато людей готові платити, наприклад, за тур на Аляску, щоб жити там у дерев’яних хатинках, добувати дичину собі до столу і шукати золото.

Українська глибинка спокійно може дати фору Алясці. Сама була свідком, як при з’їзді на сільський путівець автомобільний комп’ютер заблокував мотор іномарки, затято торочачи здивованому водію: «Кінець дороги». А поруч спокійно проїхав віз із конячками...

Про те, що Вінниччина має всі можливості для перетворення туризму на високодохідну галузь економіки, говорилося неодноразово. Йдеться не тільки про багатство туристично-рекреаційних ресурсів, заповзятливе населення, готовність інвесторів вкладати кошти в розвиток туризму, достатню кількість фахівців. Досить важливо, що є армія молодих людей, які бажають себе цій справі присвятити. Зупинка, здавалося б, за малим — у рамках законодавства надати всьому цьому офіційного статусу і вбрати в цивілізовану форму. Наприклад, для початку видати карту з інформацією, де, як і за скільки можна відпочити, яку кожен бажаючий міг би купити в будь-який торговельній точці траси області.

Але Вінниччина робить у цьому напрямі лише перші кроки. Причому не перший рік. А поки що у виграші лише «дикуни», які добре знають місця.

Один з апологетів етнотуризму — колишній губернатор, а нині народний депутат Анатолій Матвієнко. Його небайдужість до спілкування з природою виявлялася, зокрема, у піших подорожах із Києва на Вінниччину — до рідної домівки. А ще Анатолій Сергійович виводив чиновників із кабінетів для озеленення території.

— Вінниччина — благодатний край, — переконаний А.Матвієнко. — Туризм тут треба розвивати як досить прибуткову сферу економіки, котра дає робочі місця, заробіток, зайнятість. У нас такі пасторальні пейзажі, що сам Бог велів цим займатися. До того ж ми розташовані в центрі України. І будь-якому туристу, котрий приїхав погостювати до нас, звідси можна за день з’їздити машиною й до Києва, і до Одеси, і до Львова. Це найдоступніший і недорогий спосіб пізнати таку країну, як Україна. Звісно, потрібно розвивати належну інфраструктуру. Якщо людина приїхала до Вінниці, вона не повинна переживати, як звідти повернутися.

На офіційному рівні все звучить гладко. Розроблено програму розвитку зеленого туризму на 2002—2010 роки. Заявлено вражаючі цілі.

— Передусім, ми збираємося запрошувати гостей у національний культурний заповідник «Буша», скельний монастир у селі Лядова, надамо можливість гостям помилуватися чудовими ландшафтами Ладижина і палацом Потоцьких у Тульчині, — каже головний спеціаліст обласного управління культури та туризму обладміністрації Євген Добролюбов. — Але насамперед сільський зелений туризм призначений для того, щоб міські жителі відпочили від цивілізації, а їхні діти, можливо, уперше побачили, як доять корову, пасуть гусей...

Очікування влади зрозумілі: саме туризм посідає у світі перше місце за доходами! Але поки, за інформацією глави Спілки «Зеленого туризму» Оксани Бас, в області створено тільки 15 садиб у трьох районах, де готові обслужити туристів. Доба проживання обходиться в середньому 50 грн. із людини.

Могло підключитися і місто Ладижин, околиці якого ще з радянських часів називають «подільською Швейцарією», але...

— Ми виграли на всеукраїнському конкурсі грант у 300 тис. гривень, додали ще 750 тис. зі свого бюджету, уже замовили дерев’яні будиночки в Карпатах, і що ви думаєте? Кабмін і Мінфін дали нам ці гроші в грудні 2005 року, і поки ми оголосили тендер, забрали в січні 2006-го, як неосвоєні... — ремствує мер Ладижина Валерій Коломойцев. Ну хто так робить: однією рукою дати, а іншою забрати?

Запевняння про величезний потенціал туристичної галузі Вінниччини звучать уже не перший рік, але коли саме цей потенціал перетвориться нарешті на повноцінну туристичну сферу, сказати поки що важко. Більше того, на недавній виставці-ярмарку сільського зеленого туризму «Українське село запрошує» у Музеї народної архітектури та побуту України (село Пирогове) не виставлялася лише вінницька хата. В обласному бюджеті такої статті витрат просто не виявилося.

От і дивуйся після всього, що всі десять велосипедних турмаршрутів по області проклали і розробили... американські волонтери Корпусу миру. Один із них, Моджі Набавіян, пообіцяв повернутися на Поділля — мовляв, сам хочу тут зайнятися туристичним бізнесом, таких стартових умов більше ніде немає.

І здається, одним лише оглядом місцевих монастирів справа не обмежиться. Вже й у російській глибинці туристів давно затягують святом українського вареника і добре на цьому заробляють. Дивися, американці і допоможуть нам зберегти свої етнічні свята. І збудуться тоді, може, очікування городян у першому-другому поколінні, для яких шість соток городу сьогодні асоціюються тільки з каторжною працею заради виживання.