Тралі-валі на табуреті від високих технологій

Свого часу саме завдяки інвестиціям Чернівці з невеличкого митного селища у рекордні строки перетворилися на солідне європейське місто. Сьогодні ж обсяги інвестування є сміховинно малими — якихось два мільйони доларів на рік. Для порівняння: сусідній Ужгород із практично таким же потенціалом прикордонного міста офіційно заявляє про сукупні 365 млн. дол. зовнішніх фінансових ін’єкцій. Однак навіть одержувані крихти, на жаль, не працюють на розвиток економіки Буковини.

Провідну роль в інвестиційних регіональних проектах завжди відіграє адміністративний центр. Понад 70% від загального обсягу інвестицій, що залучаються на Буковину, припадають саме на Чернівці, де розташовані найбільш привабливі для інвесторів об’єкти. Так хоч як це дивно, місто досі не має дієвої інвестиційної програми і потужного мозкового центру, який би залучав на Буковину грошовитих іноземців. Мало не всі проекти здійснюються на примітивному рівні «циганської пошти» і, що найприкріше, — без врахування економічних інтересів і Чернівців, і Буковини в цілому. Що призвело до значних перекосів у виробничих відносинах регіону, які тепер виправити дуже складно.

За статистикою, 363 підприємства області мають у статутному фонді іноземний капітал. При цьому, що характерно саме для Буковини, контрольні пакети акцій, як правило, належать іноземним засновникам, й українські учасники, позбавлені практичних важелів для управління спільними підприємствами. Однак лише половина СП насправді працює. Решта — такі собі новітні «Роги і копита». Далі — ще цікавіше. Лише половина тієї працюючої половини декларує прибуток. І то дуже мізерний. Зате з року в рік зростає — й істотно, загальна дебіторська і кредиторська заборгованість спільних підприємств, що разом із досить значною кількістю збиткових СП є одним із наочних симптомів тіньового обігу фінансів.

Чи на благо Буковині іноземні інвестиції?

Михайла Германа, який безпосередньо відає в Чернівецькій облдержадміністрації пакетом інвестиційних проблем, таке питання навіть розсердило: «Як це інвестиції можуть бути некорисними? Адже все, що привнесено, набудовано інвестором, хай і закордонним, залишається врешті у нас».

У тім-то й річ, що іноземний інвестор досі практично нічого в області не побудував, не створив значних матеріальних цінностей. Його цікавить одне — як би якнайшвидше отримати найбільший прибуток. А тому іноземні капіталовкладення працюють в Чернівцях на операціях із нерухомістю (приміщення викуповують, а потім здають у найм), у торгівлі, посередницькій діяльності, сфері послуг і розважальних закладах. Причому в структурі вкладеного в обласну економіку капіталу переважають майнові внески, а не реальні гроші. Тобто іноземний інвестор сьогодні не так прагне налагоджувати на Буковині її промисловість, як імпортувати сюди свої товари і продукцію. Левову частку іноземних інвестицій здійснено у формі автомобілів, офісного обладнання, техніки, меблів. Загалом в Чернівцях експорт товарів у 25 разів менший за імпорт.

Про виробництво високоякісної, конкурентоспроможної на вітчизняному і світовому ринках продукції, про наукомісткі технології і вироби на їх основі, які б задовольняли і власні потреби області (а такі потреби є, і значні) та експортувалися в інші країни, — мови й близько немає. Хоча Чернівці, які мають давню славу і вагомі набутки в галузі наукових розробок і випуску високотехнологічної продукції електроніки, оптики, приладобудування, могли б, без перебільшення, стати європейським науково-виробничим центром високих технологій. Між іншим, багато хто пророкував буковинській столиці саме таку трансформацію з приходом в область команди есдеків, партійні лідери яких, а за сумісництвом ще й вітчизняні олігархи, — фізики за фахом з дипломами Чернівецького національного університету. Але, як і передбачали окремі місцеві реалісти, великий капітал в область не прийшов, а тих фізиків більше цікавлять не створення лабораторій і цехів, а купівля австрійських старовинних особняків і земельних ділянок в мальовничих угіддях Буковинських Карпат.

На жаль, інвестиції, що надходять в область, розпорошуються на виробництво досить примітивного ширвжитку: європіддонів, контейнерів для сміття, обрізних дощок і заготовок для табуреток, на яких сидітимуть італійські школярі.

— А хіба табуретки — не високі технології? — обурювався далі пан Герман. — Адже щоб їх виготовити, італійський інвестор завіз до нас високотехнологічне обладнання.

Можливо, для когось і табуретка — висока технологія. Справа, зрештою, не в трактуванні термінів, а в державницькій позиції при залученні інвестицій. Бо як абсолютно справедливо каже Леонід Блонський — керівник одного з чернівецьких ТОВ з іноземним капіталом: якби не закордонний інвестор, прибуток його підприємства був би удвічі більшим і, що важливо, залишався би в Україні. Збагачувався б не закордонний бізнес, а наш — український.

— Невже у нас, у Чернівцях, не знайшлося бізнесменів, здатних вкласти 200 тис. доларів у нескладну і дуже прибуткову справу — виробництво європіддонів, які користуються великим попитом не лише в Україні, а й в усій Європі? — запитує майже з болем Леонід Іванович.

Є й бізнесмени, і гроші, й сировина. Море неліквідної деревини, яка пропадає задарма. А тому інвестиційна політика регіону в тому вигляді, як зараз, з превалюванням імпорту і торгово-посередницьких послуг, — не що інше, як модний ярлик на зношеному жупані.

З інвестора — у власники будівель

Звичайно, несправедливо було б звинувачувати у недолугій інвестиційній політиці тільки управлінців. Частка провини в тому, чому в область не йде серйозний закордонний інвестор, здатний задовольнити її багатомільйонні інвестиційні потреби (серед іноземних співзасновників чернівецьких спільних підприємств — дрібні фірми і фізичні особи, як правило, колишні громадяни СРСР, а самі капіталовкладення мають короткостроковий характер), лежить і на буковинських бізнесменах. Найперше — на керівниках великих промислових підприємств, що ще тримаються на плаву. Прикро, але на прохання чернівецького міського департаменту економіки до директорів заводів надати свої конкретні пропозиції щодо інвестиційних проектів із залученням іноземного капіталу відгукнулися одиниці (хоча для багатьох підприємств — це реальний і мало не єдиний шанс підняти виробництво).

Щось незрозуміле мовив у відповідь «Електронмаш», одна назва якого зобов’язує до випуску високотехнологічної продукції, а не побутових виробів з гуми і пластмаси. Ні пари з вуст — колишні промислові монстри союзного значення «Гравітон» і «Кварц», хоча саме на них і досі покладає надії на відродження буковинська економіка. Останнє підприємство, між іншим, нещодавно продалося зі всіма залишками багатства російському капіталу, і тепер держава, спровадивши в Росію свій пакет акцій, остаточно втратила важелі впливу.

Взагалі інноваційна активність більшості чернівецьких заводів є вкрай низькою. Лише кожне п’яте впроваджує нові технологічні процеси та опановує нові види продукції. Як не прикро, але у сучасного буковинського бізнесу переважно табуретно-базарна ментальність.

Схоже, така ж і в представників місцевої влади. Хоча саме державні чиновники, обранці територіальної громади мають бути провідниками інвестиційних програм, а не відстороненими статистами. Досить дивно було чути під час засідання «круглого столу» в облдержадміністрації, присвяченого проблемам інвестицій, нарікання від міських депутатів, вельмишановних Іллі Хоча та Володимира Проніна, на недостатню роботу владних структур області по залученню іноземного капіталу. Хто ж, врешті, заважає? Хоча не можна не погодитися з ними, що секретар Чернівецької міськради Троян Єремічук, який безпосередньо відповідає за інвестиції, уже давно міг би привезти з Києва, де часто буває у важливих службових справах, кілька серйозних інвестиційних проектів.

Однак хибно було б стверджувати, що обранці міста не дбають про інвестиції. От, приміром, Володимир Пронін (він ще й очолює комісію міськради з економіки, бюджету і фінансів) нещодавно став директором дочірнього підприємства однієї компанії, заснованої американськими бізнесменами російського походження, яка ощасливила Чернівці ще однією розгалуженою мережею ресторанів швидкого харчування на кшталт популярних генделиків під назвою «Тралі-валі». Великих прибутків, як зізнається сам пан Пронін, ці ресторани ні інвесторам, ні йому не принесуть. Середньостатистичний чернівчанин, на якого вони розраховані, на відміну від середньостатистичного ньюйоркця, ще не може собі дозволити щодня там харчуватися. Зате за рахунок цього інвестиційного проекту дехто стане власником кількох хороших приміщень в центрі Чернівців. Дешево і сердито.