ШИНИ В ОБЛОЗІ

У другій половині березня найбільше місто столичної області пережило неординарні події. Робітники головного підприємства Білої Церкви — ЗАТ «СП «Росава», від стабільності якого залежить добробут 200-тисячного населення, припинили роботу і, щоб звернути увагу на свої проблеми, застосували особливо жорстку форму протесту. Кілька сотень протестантів перекрили автотрасу Київ — Одеса і близько двох годин блокували рух. При цьому не обійшлося без інцидентів. Постраждав один з автобусів: у відповідь на наміри водія прорватися крізь заслони один із пікетників розбив лобове скло. Працівники міліції, оперативно відреагувавши, затримали правопорушника, і, як згодом виявилося, на нього завели кримінальну справу. Втім, діяли не тільки силою, а й умовляннями. У всякому разі, зневірених людей вдалося переконати не перекривати залізничний рух, а незабаром і розблокувати автотрасу.

Протест робітників шинного підприємства показав істинний стан справ на ще недавно благополучному заводі. Рентабельне в минулому підприємство останнім часом потрапило в глибоку боргову яму, заборгувавши бюджетам усіх рівнів понад мільйон гривень. Сума боргу перед Пенсійним фондом — близько 3 млн. грн.

Однак найголовніше, що викликало гучний конфлікт, — затримка заробітної плати. Заборгованість по ній на цю весну перевищила три місяці, зачепила сім’ї більш як 6 тис. шинників. А є ж ще борги за енергоносії, тепло. Та й за отриманий кредит у сумі 9 млн. грн. треба розрахуватися...

Акції протесту аж ніяк не закінчилися перекриттям 17 березня автотраси. Через три дні робітники знову вийшли на мітинг. Розмова відбулася з технічним директором ЗАТ Віктором Тулуком. У ході цієї вже спокійнішої акції сторонам удалося знайти точки дотику. Було уточнено програму роботи трудового арбітражу. Людей дещо заспокоїло те, що після їхніх різких протестів адміністрація виплатила усім по 100 грн. на вирішення найбільш насущних проблем.

Попри те, що завод знову почав працювати, акція викликала жваву реакцію в різних структурах. Питання було розглянуто на позачерговому засіданні міськвиконкому за участю ряду народних депутатів. Різні структури, немовби відкидаючи підозри в бездіяльності, стали виявляти ініціативу.

Шинний завод захлеснули перевірки. І адміністрація, яка ще недавно просила якомога уважніше ставитися до проблем і потреб підприємства, тепер хіба що не благає хоча б упорядкувати роботу різних комісій, оскільки їхній наплив набув чималих масштабів. У цих умовах різні сторони схильні звалювати провину один на одного. Наприклад, деякі зневірені заводчани обвинувачують місцеві власті в байдужості до потреб підприємства, а міський голова Геннадій Шулипа прилюдно висловив своє обурення безпринципною позицією голови заводської профспілки, котрий, за його словами, жодного разу не звернувся в міськвиконком із приводу невиплати зарплати...

По Білій Церкві ходили затяті чутки, що налякана подією адміністрація «Росави» чи то запропонувала, чи то натякнула своїм робітникам на те, що зарплату видадуть... автомобільними шинами. Мовляв, продасте їх — і гроші будуть. Пізніше пропозиція модернізувалася в обіцянку пускати «під зарплату» 25% від реалізації виготовлених покришок. При цьому реалізацією цієї частини продукції будуть займатися не робітники, а комерційна служба заводу.

Впровадити на практиці таку передову схему погашення зарплатних боргів буде непросто. Сировини для виготовлення кінцевої продукції мало, а постачальники не квапляться виконувати договори. Єдиним надійним резервом залишається готова продукція на складах, які зарубіжний власник не встиг вивезти.

Однак завод нагромадив борги аж ніяк не лише по зарплаті, і, судячи з усього, кредитори після відомих подій стануть значно активніше вибивати їх із підприємства...

Хай там як, але контроль за розподілом і надходженням коштів покладається на трудовий арбітраж. Як нам повідомили в профспілковому комітеті, домовлено, що заробітна плата за грудень має бути виплачена до 15 квітня, і відразу ж почнуться виплати зарплати за січень.

Навіть неозброєним оком видно, що компроміс між адміністрацією та протестуючими грунтується переважно на обіцянках. Людей просто попросили повернутися на свої робочі місця і попрацювати ще хоча б місяць у кредит, виготовити продукцію, чверть якої і піде їм на зарплату. Порятунок потопаючих, як бачимо, справа самих потопаючих... Але це зовсім не означає, що хвороба, яка вразила завод, зникла. По суті, її лише виявлено, оприлюднено, не більше того.

До речі, кореспонденту «ДТ» довелося неодноразово бувати на великих підприємствах, у тому числі й військово-режимного характеру. Але настільки жорстких порядків і закритості зустрічати не доводилося. Вільного доступу немає ні до адміністрації підприємства, ні до профспілкового комітету. Вони надійно заховані за високим парканом. А на територію самого заводу потрапити було дуже навіть непросто, навіть із редакційним посвідченням. У ході бесід про причини конфлікту люди чітко розділилися на дві категорії. Робітники охоче розповідали про біди підприємства, про те, що пропозиція виплати зарплати автопокришками — не пустопорожня вигадка, а варіант, який зрів у власників і не пройшов він лише тому, що зустрів опір. Казали й про інші проблеми, характерні для людей, що місяцями не одержують зарплату. При цьому просили не називати їхні імена. Що, загалом, симптоматично. Ну а ті, чиї імена і посади були написані на дверях, воліли уникати запитань, посилаючись на те, що підприємство, мовляв, із приватним капіталом і говорити про його справи мають право лише деякі особи...

Однак ситуація на підприємстві ніякою таємницею не є. Про неї знають усі, і вже давно. Негаразди на «Росаві» і загал, і компетентні заводські спеціалісти пов’язують із 1999 роком, коли цілком стабільне підприємство, яке приносило доход і сприяло добробуту його робітників, перетворилося на спільне підприємство. І можна тільки дивуватися тому, що контролюючі органи, які мали стояти на варті державних інтересів, лише зараз, після протестної акції звернули погляд на «Росаву». Коли підприємство щомісяця стало отримувати збитки в розмірі 3 млн. грн. Вимивання оборотних коштів набуло безпрецедентних масштабів. Річ у тім, що новий зарубіжний інвестор і власник, який перебуває за межами України, отримавши у своє розпорядження 51% акцій, повів нову, напевно, вигідну йому промислову політику. Суть її заводські аналітики бачать у тому, що поставлена сировина купувалася за високою ціною, а готову продукцію відправляли за кордон задешево. Тож в протестній акції зневірених робітників «Росави» не було нічого несподіваного — підприємство «планомірно» йшло до такого фіналу. А різні контролюючі структури, такі активні нині, протягом усього періоду дестабілізації дотримувалися принципу невтручання.

Приватизація «Росави» передбачала, що власник-інвестор, відповідно до договору, внесе настільки необхідні для розвитку підприємства кошти. Як стверджують фахівці, фактичний грошовий внесок власника контрольного пакета акцій склав суму, майже в 30 разів меншу від домовленої. Відсутній внесок було «компенсовано» різними операціями з акціями одного з українських підприємств, які за жорсткої позиції працівників ФДМ просто не могли б відбутися. У результаті вкладення під назвою «інвестиції» мали радше віртуальний, аніж реальний характер.

На стан «Росави» вплинули й інші чинники. Даються взнаки особливості підприємства, якому без значного експорту продукції не вижити, наявність у його складі великого числа супутніх, як правило, збиткових підрозділів. Чимало коштів витрачається на утримання соціальних об’єктів, значну частину яких ще не передано в комунальну власність.

Проблемами «Росави» після протестної акції займаються не лише в Білій Церкві, а й у центральних органах. Про заводські біди йшла мова у Верховній Раді, про шляхи виходу з кризи говорили і перші особи Кабміну. У відповідь на закономірне запитання: «Що робити?» — висунуто пропозицію розібратися в хитросплетіннях приватизації «Росави», післяприватизаційній діяльності власників пакетів акцій. При цьому висловлено пропозицію звернутися в Міжнародний суд при Торговельній палаті України з тим, щоб привести частку вкладень іноземного власника в статутний фонд підприємства у відповідність із реально внесеними коштами.

Слід зауважити, що для робітників підприємства не пройшло непоміченим повідомлення одного з центральних українських телеканалів про нібито досягнуту домовленість між холдинговою компанією «Амтел» (не є секретом, що ЗАТ «СП Росава» дуже тісно з нею пов’язане і вже не один рік, висловлюючись рекламно-комерційною мовою, «перебуває в складі колективного стенда ХК «Амтел») і Укрсиббанком про майбутні інвестиції в білоцерківський завод. Інформацію цю зустріли з надією. Що ж, якщо мета не в тому, щоб пригасити пристрасті й уникнути відповідальності, то таку ініціативу можна лише вітати.