От прилетить пан...

Клади кеце — отримаєш гравіцапу...

З кінофільму «Кін-дза-дза»

Вертолітна «фішка» нещодавньої передвиборної кампанії, тобто «вертушки», з яких «обробляли» виборця найкращі партійні особи, мимоволі нагадала їхні ж старі обіцянки кількарічної давнини. Зокрема, дороги до кожного села та крилату санавіацію.

Із авіацією явно не склалося. Знайомий дитячий хірург як діставався до тмутараканей на старій «Волзі», так і дістається. І продовжує трястися над маленькими пацієнтами, якщо їх доводиться везти по вибоїнах на операцію в область.

Тобто з дорожньою бідою, озвученою ще великим Гоголем, теж нічого не змінилося. А подекуди й погіршало. Ну як тут без вертольота, справді?

До одного із сіл Вінницької області — Плоского — зо два роки тому заїхали на джипі молоді бізнесмени. Обдивилися й заявили, що «підніматимуть» сільське господарство. Почали з відновлення ферми, яку зсередини оздобили вагонкою(!). Замість «битовки» обладнали сауну. А колишній водяний млин з екзотичним колесом почали перебудовувати під ресторан.

Проте ентузіазм прибульців вичерпався після чергової «засідки» повноприводного джипа в місцевій грязюці. По самі пороги! Щоб витягти «Хаммер», господарі звідкись пригнали... танк. Щоправда, без башти. І поїхали по-англійськи. Не прощаючись. Залишивши танк у селі як пам’ятник вітчизняному бездоріжжю й наочну ілюстрацію до відомого анекдоту про японців, яких привезли на КрАЗ похвалитися супервантажівками: «І чого тільки ці росіяни не придумають, аби нормальних доріг не будувати...»

Адже таких доріг (нормальних) у нас майже немає. Ну, траса до Борисполя. Та ще шматочок автобану Київ — Одеса (про поділ якого на кілометри нардепами — постачальниками й замовниками досі анекдоти ходять). Сяк-так латаються державні магістралі, а на ремонт інших доріг грошей взагалі нема. Хіба що коли стає вже зовсім несила, напружиться місцева влада й покладе асфальт на кількох кілометрах...

Навіть у Вінниці, яка претендує на столицю Подільського регіону, серйозний ремонт вулиць не робився із часів Московської олімпіади — цілих 26 років. Лише цього року молодий мер Воло­димир Гройсман по-справжньому зайнявся дорогами. Нехай і на позичені гроші, та результат уже помітно. Городяни навіть по-своєму увічнили мера, охрестивши «Гройсманштрасе» першу вулицю, яку капітально переасфальтували по всій довжині. За новою для України технологією, яка застосовувалася лише на Хрещатику та Бориспільській трасі.

Та навіть Гройсман не ризикнув узятися за головну вулицю міста — Соборну, на яку, між іншим, спецслужби та ДАІ намагаються не пускати урядових кортежів. Щоб не провалилися бува в стародавні підземні катакомби, куди то будинки просідають, а то й узагалі хтось провалюється.

За містом же основні траси Вінничини в багатьох місцях нагадують банальну вузькоколійку. Якщо не вписуєшся в колію чи наважуєшся на обгін — ладен хреститися. А все через небачену спеку цього літа й важкі хури. Взагалі-то Мінтранс із ДАІ заборонили їхній рух у денний час, щоб великовантажні автомобілі не «вбивали» доріг. Але табу на їзду, коли сонце припікає, схоже, перетворилося на фарс. Чи, швидше за все, на прибутковий бізнес для інших заповзятливих співгромадян у формі. Молодців на іномарках вони зупиняли вкрай рідко. Хури — всі підряд. Процедура, очевидно, була вкрай простою, оскільки відстою вантажівок на узбіччях спостерігати не доводилося...

У результаті тепер ще можна якось маневрувати, але взимку — нізащо! В бобслеї чи на санях доводилося кататися? Отже, можете уявити...

Та либонь це основні траси, за якими хоч іноді хтось слідкує. Що ж тоді казати про другорядні, наприклад між селами? За останні чотири п’ятирічки в них ніхто жодної копійки не вклав, тому й нагадують вони нині танкодроми.

На Вінничині є близько 30 сіл, куди автоперевізники, жаліючи свої маршрутки, взагалі відмовляються їздити. Ще більше населених пунктів, куди автобуси через ті самі погані дороги ходять два-три рази на тиждень. Робінзоніада-XХI, коротше.

Змушені пішки ходити до райцентру й жителі села Попелюхи Мурованокуриловецького району. Коротким шляхом (навпростець) до райцентру — 15 км. Або дві години ходьби. По шосе, де ще за СРСР їздив автобус, — 25 км.

За словами секретаря сільради Оксани Ткачук, майже в кожного десятого із півтисячі селян є машина. Інакше не вижити. От тільки й машини виживають тут недовго. Вертоліт, звичайно, зовсім інша річ.

В селі Могилівка Жмерин­ського району, наприклад, вже є вертолітний майданчик. Прос­то на березі Південного Бугу. Міс­цевий уродженець, екс-міністр МВС Микола Білокінь побудував, щоб маму відвідувати. Тепер колишній міністр перебуває у вигнанні, зате село має свій запасний аеродром.

Щоправда, селяни чомусь хочуть нормальних, звичайних доріг. Місцева влада їх розуміє, але віддає перевагу більш глобальним і технологічним проектам. Наприклад, науковому парку, гордо іменованому «Силіконовою долиною», куди передбачається залучити приватних інвестицій майже на 2 млрд. дол. Чи продажу місцевого аеропорту «Гавришівка». Цей аеропорт із 1996 року не приймає регулярних рейсів, проте його потенціал як перевалочного вантажного пункту між Європою та Азією, за словами вінницького губернатора Олександра Домбровського, набагато більший, ніж у київського Борисполя.

Не менш цікава для влади й тема будівництва автобанів, оскільки через територію області мають пройти відразу три міжнародні транспортні коридори.

— Для нас автобани — це як нафта для Росії, — заявляє Олександр Домбровський.

А що ж звичайні дороги, без яких не вижити селу?

Влада каже, що «максимально підтримуватиме ініціативи, які надходять «знизу».

— У нас є досвід газифікації сіл — на кожну гривню з бюджету люди здають ще по п’ять-шість своїх, — рахує губернатор. — А чому сільські дороги мають будуватися державним коштом? Чому люди не можуть здати гроші?..

Ну, по-перше, тому що дороги бувають державні і місцеві. І на будівництво останніх бюджет грошей не виділяє. От хоча б узяти один живий приклад — із уже п’ятдесятилітньою історією!

Три з половиною кілометри — така відстань від села Воло­діївці до сусіднього Копайгорода Барського району, де розташована дільнична лікарня. Але за цим «напрямком» їздити ніхто не ризикує. «Та там і танк не пройде...» — кажуть селяни. І їдуть до лікарні в об’їзд, через цілих три села.

Жителі Володіївців просять владу про будівництво дороги ще з 60-х років, коли в Копайгороді відкрили лікарню. Як тоді, так і нині їм відповідають ніби під копірку: «Дорога... не належить до мережі автодоріг області й держави, тому її ремонт має фінансуватися з місцевого бюджету».

А кошторисна вартість будівництва (проектну документацію сільрада виготовила торік за власною ініціативою) — 740 тис. гривень. У сільраді лише розводять руками. Мовляв, ми хоч і бідні, та не жадібні. Треба було відремонтувати клуб — скинулися всі, хто скільки міг. Але 700 тис. гривень маленьке село ніколи не збере.

— Та таких витрат і район не потягне, — визнав голова Барської райадміністрації Павло Марценківський. — Тому домагаємося включення цієї дороги до мережі обласних автодоріг, щоб потім клопотатися перед обладміністрацією про фінансування робіт.

От тільки, за словами заступника начальника облавтошляху Ігоря Домішкана, на його пам’яті ще не було випадку, щоб місцева дорога отримала статус державної...

Між тим, Вінницька область — одна з п’яти в Україні, де сільське населення за кількістю переважає міське. В селах Вінничини мешкає майже 900 тис. осіб.

От і виїжджають селяни, яким не під силу рідне бездоріж­жя, будувати дороги в Португалію. Спочатку на заробітки, а потім остаточно махнуть рукою на Україну й залишаться в чужій країні назавжди.

А влада тим часом пересідає на вертольоти. Причому не абиякі, імпортні. Тому й не радіють особливо настільки активному використанню гвинтокрилої техніки працівники Вінницького авіазаводу, де для всієї Східної Європи й навіть небідних Арабських Еміратів ремонтують старенькі, але невибагливі «гравіцапи» Ка-26 та Мі-2. Тут же реалізується програма модернізації знаменитих «кукурузників» Ан-2 на сучасніші Ан-3. От тільки арабські нафтовики та «нові українці» можуть залишитися і без нових «кукурузників», і без «гравіцап». Річ у тім, що міська влада поклала око на 37 гектарів заводського аеродрому. Завод, природно, відмовився віддавати його під житлову забудову, і тоді міськрада вп’ятеро підвищила для нього орендну плату.

— Давайте запровадимо ще податок на повітря, адже наші літаки літають у небі, а потім запитаємо: чому ж авіазавод склав крила? — дивується директор заводу Олег Ярославський.

Чи почують його голос ті, кого не турбують ціни на нові «літальні автомобілі», що починаються з 445 тис. дол.?

Втім, не думаю, щоб хтось мав щось надто вже проти гелікоптеризації країни — хоча б її VIP-верхівки для початку. Це красиво, по-перше, коли гелікоптер, задравши хвоста до самого зеніту, робить коло над головами прихильників своїх пасажирів. Знову ж користь, по-друге, для самих звичайних співгромадян. Як не зрозуміти переживання прем’єр-міністра України Віктора Януковича, який заявляв, що завжди почувається «незручно, коли перекривають вулиці при переміщенні урядових кортежів»...

На дорогах тоді поменшає крутих тачок, для яких не існує правил дорожнього руху. Дороги знову ж чистішими будуть. От дивлюся, що з часу виборів минуло вже півтора місяця, а траса від Вінниці до Немирова досі вся в залишках передви­борної агітації. Білими стрічками перев’язані всі нижні гілки 300-літніх суворовських лип, на стовбурах де-не-де висять ще й портрети. А що було б, надумай Юлія Володимирівна заночувати не в немирівському палаці княгині Щербатової, а в графа Потоцького в Тульчині? От якби пересувалася вона вертольотом — інша річ. Це лише в пісні співається — «мені зверху видно все, ти так і знай». Посадковий майданчик нарядили б і все.

Та Юлія Тимошенко, просуваючи під час кампанії образ чайки на ім’я Джонатан Лівінгстон, яка ширяє над сірою буденністю, чомусь пересіла на вертоліт лише під завісу виборчої кампанії — в Полтавській області.

А от Віктор Янукович — той ефект­но «спускався з небес на землю» не лише на Вінничині, а й у Сумській, Чернігівській, Жито­мирській областях. Причому, відкриваючи об’їзну дорогу біля Бердичева, пообіцяв зробити українські дороги такими ж, як у Європі. Після чого «полетів, але обіцяв повернутися», подібно до Карлсона.

Не зміг відмовити собі в мобільності й президент, «привертольотившись» на Вінничині посеред міського стадіону в райцентрі Гайсин.

Звичайно, хотілося б очевиднішого взаємозв’язку: кладеш «кеце» з асфальтом — отримуєш у користування «гравіцапу». Та це, судячи зі стану доріг Батьківщини, навряд чи. Більш імовірно, що незабаром влада обзаведеться й іншим транспортом для екстреного подання допомоги у вигляді особистого візиту, попри на надзвичайне бездоріжжя. А тут одним вертольотом обмежуватися не варто.

Можна ще літак придбати. Чи орендувати у спонсорів. Необов’язково великий, так, спортивний, на кілька місць. А ще можна підводний човен завести. Маленький. Щоб стояв собі біля причалу на Дніпрі чи Бузі про всяк випадок. Скажімо, на інший берег керівникові треба потрапити. Чи просто свято Нептуна відсвяткувати з шашликами. Все ж таки велика Україна! На одному «мерседесі» не об’їдеш!

Цікаво, як скоро це зрозуміють (чи усвідомлять, що вже не так важливо) організатори Євро-2012? Залучити й освоїти для реконструкції доріг понад 50 млрд. грн. — це вам не «Хаммер» із болота танком витягти.

P.S. Київ, 2010 рік. Білборд на Грушевського: «Шановні вертолітники! Не залишайте ваших вертольотів на проїжджій частині й на автомобільних стоянках! Користуйтеся спеціально розміченими вертолітними майданчиками. Адміністрація».