ЄВГЕН ДМИТРІЄВ: КРИМСЬКИЙ «ТИТАН» ВПЕВНЕНО КРОКУЄ В МАЙБУТНЄ

З часу перебудови й до 1999 року гігант хімічної промисловості України перебував на межі банкрутства. На кінець 1998-го один із двох основних цехів з виробництва двоокису титану був законсервований, другий працював не на повну потужність. Заборгованість із зарплат сягала дев’яти місяців і становила понад 1 млн. гривень. Борги перед держбюджетом наближалися до 30-мільйонної позначки, кредиторська заборгованість — до 100 млн. гривень. На підприємстві панував бартер, який становив у загальному обсязі реалізованої продукції майже 85%. За результатами господарської діяльності 1998 року, збитки заводу становили 8,7 млн. гривень. Існувала загроза соціального вибуху, арешту й розпродажу майна.

У січні 1999 року генеральним директором підприємства призначили Євгена Дмитрієва...

— Євгене Івановичу, незабаром виповниться п’ять років, як ви керуєте ДАК «Титан». Сьогодні, озираючись назад, ви можете згадати, з чого довелося розпочинати?

— Безумовно, погоджуючись очолити завод, я навіть повною мірою не усвідомлював глибину кризи економіки підприємства. Уявіть собі таку картину: сировини на заводі майже немає, виробництво стоїть, дев’ятимісячні борги із зарплат, борги перед держбюджетом, борг за 120 млн. кубічних метрів використаного газу з загрозою повного відключення його подачі і нарахування штрафних санкцій на суму 140 млн. гривень, і ще — борги, борги, борги...

Місто Армянськ і завод — у темряві, електроенергія — у режимі найжорстокішої економії. Люди нікому не вірять, озлоблені, стурбовані однією думкою: «Як вижити? Чим годувати дітей?» По суті, питання стояло про те, бути чи не бути заводу, отже — й місту.

— Якими були перші ваші рішення в цій щонайскладнішій ситуації? На що або на кого сподівалися?

— Звичайно, насамперед ми вдячні за підтримку уряду, податковій адміністрації, Мінпромполітики. Приміром, Державна податкова адміністрація України дозволила реструктурувати 29,4 млн. грн. недоїмки за умови регулярного здійснення поточних платежів. Це було істотною допомогою. Слід сказати, що більшість наших починань, ініціатив з відновлення заводу та розвитку виробництва знаходили розуміння і підтримку в уряді України, АР Крим, податкових адміністраціях України й Криму, Мінпромполітики. Ми ж, у свою чергу, намагалися старанно обгрунтовувати, розраховувати й виконувати заплановане.

Особливо хочеться сказати про колектив заводу. На мій погляд, це головне багатство нашого підприємства — унікальний колектив грамотних фахівців, випускників кращих вузів колишнього Союзу та України, кваліфікованих працівників, які володіють неоціненним досвідом практичної роботи в щонайтяжчих умовах хімічного виробництва. Ось на нього я й вирішив обпертися. І не помилився.

Щоправда, спочатку відбулася «чоловіча розмова». Треба було «збадьорити» колектив, розбудити ініціативу, віру в себе, у свої сили, у майбутнє заводу. Зі свого ж боку довелося дати зустрічні обіцянки. Не знаю, повірили тоді мені люди чи ні, проте ми виконали все, що намітили на загальних зборах. Завод запрацював. Протягом року розрахувалися з усіма боргами, а з 1999-го регулярно платимо зарплату і податки. Середня заробітна плата вже через вісім місяців зросла зі 180 до 300 гривень. Сьогодні вона вища за середньогалузеву — понад 600 гривень.

За більш ніж 30 років свого існування завод із його багатотисячним колективом, дарма що лежить на території «здравниці країни», не мав своєї бази відпочинку. Тому того ж таки 1999 року ми відвоювали в наших дебіторів стареньку базу відпочинку і за сім місяців 2000-го на її місці побудували сучасну оздоровчу базу на 500 місць на самому березі моря. Того самого року відновили підсобне господарство «Титана», паралельно створили свій агрокомплекс, відновили роботу управління робітничого постачання. Ми реконструювали стадіон, утримуємо футбольну команду, фінансуємо спортивні секції, гуртки творчості, допомагаємо школі, міським і громадським організаціям. Допомагаючи місту, ми, по суті, вирішуємо соціальні питання колективу. Заводчани це розуміють.

— Тобто холодний розрахунок інженера довелося поєднати зі спроможностями практичного менеджера та організатора?

— Вижили й виживають ті, хто здатний реагувати на зміни ринку й водночас бути обов’язковим і вимогливим. Чимало проблем підприємства доводилося вирішувати буквально на ходу. У процесі роботи довелося розлучитися з деякими керівниками середньої ланки, зусилля яких були спрямовані не на загальний успіх, якість праці, а на миттєвий особистий інтерес. Довелося ламати й перебудовувати укорінену систему роботи з кадрами, створювати новий менеджмент.

— Але найстрашніше позаду, ДАК «Титан» нарощує обсяги виробництва. На чому базується секрет ваших виробничих успіхів? У чому ви побачили резерви розвитку й де шукаєте на нього кошти?

— За радянських часів завод мав два цехи з виробництва двоокису титану потужністю по 40 тис. тонн на рік кожний, тоді як потреба у продукті становила тоді 160 тис. тонн. Тому було прийнято рішення про будівництво третьої черги, що його, на жаль, так і не завершили. Сьогодні, через брак коштів, ми поки що не розглядаємо питання поновлення будівництва, тому вибрали інший шлях. Удосконалюючи технологію, на наявних майданчиках виробництво двоокису можна збільшити до 120 тис. тонн на рік.

На першому місці в нас жорсткий режим економії. У найближчій перспективі за рахунок впровадження енергозберігаючих технологій 30% вивільненої у виробництві електроенергії залишатиметься у виробничому циклі.

Якщо говорити про фінансування, то раніше підприємство вдавалося до послуг доброго десятка кредитних організацій. Сьогодні нас обслуговує Укрексімбанк, філія якого міститься в Армянську. Щорічно він надає підприємству не менше 15 млн. дол. США. Але цю довіру довелося завойовувати довго й завзято.

Як я вже згадував, при будівництві заводу керувалися єдиною метою — одержувати двоокис титану. Але процес його виробництва дає нам можливість виробляти побічні продукти — наприклад, амофос і сірчанокислий алюміній. Технічне переоснащення дозволило випускати сірчанокислий алюміній у гранульованому вигляді в обсязі не менше 1 тис. тонн щомісяця. Вийшов новий продукт, споживачами якого є водоканали українських міст. Розширюється і модернізується цех з виробництва мінерального добрива — амофосу. У найближчій перспективі він випускатиме не менше 10 найменувань мінеральних добрив.

Що стосується обсягу виробництва промислової продукції в діючих цінах за період 1998—2002 років, то він збільшився у 2,6 разу і становив у сумарному вираженні 2002 року 223, 9 млн. гривень, очікувана ж цифра 2003 року — 280 млн. гривень. Обсяг експортних операцій збільшився з 17 до 80%. 2002 року почала працювати третя технологічна лінія в цеху «Титан-1», здійснено реконструкцію «білої» фільтрації виробництва двоокису титану в цеху «Титан-2». Це дозволило нам не тільки значно підвищити якісні показники готової продукції, а й розпочати виробництво марок двоокису титану вищої якості. Виробництво основної продукції підприємства 2002 року було сертифіковане відповідно до міжнародного стандарту якості ISO 9001:2000.

Питання підвищення якості продукції для ДАК «Титан» найважливіше, на його вирішення спрямовані наші основні зусилля. Результати, досягнуті компанією на цьому напрямі, дозволяють нашій продукції конкурувати з відомими світовими виробниками — DuPont, Kerr McGee, Kemirа. Сьогодні ми знаходимо кошти для санації виробництва на ВАТ «Сиваський анілінофарбовий завод». 1996 року це унікальне підприємство було зупинене: розкрадалося дороге устаткування, різали на брухт верстати. Ми, як-то кажуть, вдихнули в нього життя, і вже сьогодні там відновлено виробництво барвників для тканин. Лише 2001 року в сиваський анілінофарбовий було інвестовано понад 10 млн. гривень, за рахунок чого налагоджено випуск гербіцидів, миючих засобів, поліпшено загальну структуру виробництва. Сьогодні вже ніхто не сумнівається, що подальший розвиток «Титану» є запорукою розвитку багатьох підприємств усього регіону.

— Євгене Івановичу, постійно тримати руку на пульсі виробництва змушують, крім усього іншого, й конкуренти, які, так би мовити, «дихають у потилицю», і не менше — цінова ситуація на світовому ринку?

— Працюючи в ринкових умовах, необхідно постійно пам’ятати про конкурентів, тримати їх у полі зору, боротися за свій сегмент ринку, постійно пропонувати на ринок продукцію кращої якості, кращий сервіс, прийнятнішу ціну. Боротися за клієнта, створювати й удосконалювати дилерську мережу — це нормальне явище. Такі правила ринку. Однак водночас, на жаль, стосовно нас застосовуються й елементи несумлінної конкуренції, дискримінації. Так, 2002 року США, які споживали 30% від загального обсягу нашої продукції, ввели 100-відсотковий податок на ввіз українських товарів. Внаслідок цього ми змушені були знизити обсяги виробництва, терміново освоювати нові ринки. Сьогодні спад виробництва подолали, втрату американського ринку компенсували освоєнням нових ринків. Обсяг експорту заповнений і збільшений. Зараз двоокис титану нашого заводу експортується в 46 країн світу. Ми сподіваємося, що вступ України в СОТ поставить нас на світовому ринку в рівні з нашими конкурентами умови.

Не зайве буде сказати, що за останні чотири роки собівартість двоокису титану, за рахунок підвищення цін на сировину, матеріали та енергоносії, зросла на 180 доларів за тонну. Водночас протягом двох останніх років світові ціни на нашу основну продукцію знизилися, що також для нас не минуло безслідно. Це, у свою чергу, змушує вводити на заводі жорсткий режим економії, шукати нових споживачів, безперервно підвищувати якість продукції.

— У газетах і журналах стали з’являтися публікації, що Україна нарощує імпорт титанової сировини за наявності власної. Це, звичайно, камінчик у ваш город. Що ви скажете з цього приводу?

— У третій декаді липня в одній зі столичних газет з’явилася публікація під заголовком «Незговірливі титани». В ній ідеться саме про те, про що ви згадали, — про нарощування імпорту титанової сировини на шкоду виробникам української. Однак автор сам же в тексті дає відповідь, чому це відбувається, пояснюючи читачеві, що заплановані на нинішній рік поставки нашому заводу 96 тис. тонн іршанського ільменіту дозволяють випустити не більше 32 тис. тонн двоокису титану, тоді як уже поточного року «Титан» має намір довести виробництво до 50 тис. тонн, а найближчими роками значно перевершити цю межу.

До цього слід додати, що ми купуємо сировину в Іршанського ГЗКу, який входить до складу ВАТ «Українські поліметали», рівно в таких обсягах, які він нам може забезпечити. Ту кількість ільменітового концентрату, якої бракує, підкреслюю — бракує, ми закуповуємо в Індії. Індійський ільменітовий концентрат кращої якості, технологічніший і при цьому дешевший на 5,9 дол. за тонну. Тому докоряти нам за неувагу до вітчизняної сировини, м’яко кажучи, несправедливо.

Скориставшись нагодою, хочу запропонувати всім, хто пише або хоче написати про наше підприємство, звертатися по інформацію прямо на підприємство — ми з задоволенням вам допоможемо, дамо достовірну інформацію. У такому разі, гадаю, унеможливлюватимуться бодай такі моменти, коли нашу компанію, як це сталося в згаданій статті, назвали електрохімічним підприємством, чим ми ніколи не були. Ми відкриті для критики, понад те, вважаємо її корисною. За конструктивну критику — вдячні. Вважаємо її ще одним джерелом наших резервів.

— У стислі терміни вам удалося зробити на підприємстві чимало. Крім перелічених вище досягнень «Титану» під вашим керівництвом, слід відзначити й зниження соціальної напруги в Армянську. До цих, — хай не прозвучить велемовно, — трудових досягнень шлях був важкий. Якими принципами ви керуєтеся в житті та роботі?

— «Титан» — підприємство містоутворююче. Про колектив підприємства та його унікальність я вже сказав. 100% акцій «Титану» належать державі. Тому дотримання балансу інтересів колективу підприємства, регіону й держави при прийнятті управлінських питань є для нас основним.

З цією метою ми ввели в практику проведення цілого комплексу заходів із укладення колективного договору, а саме підбиваємо підсумки роботи, беремо зустрічні зобов’язання, погоджуємо стратегічно важливі для заводу цілі та завдання, накреслюємо шляхи їх реалізації. Визначаємо баланс між соціальними потребами та економічними можливостями.

Зрілість колективу, його високий інтелект дозволяє нам це робити. Таким чином, ми залучаємо колектив до управління, використовуємо його високий інтелектуальний потенціал. Заводчани усвідомлюють необхідність скеровування великої частини прибутку не у фонди матеріального заохочення, а на реконструкцію виробництва, розуміючи, що реконструкція — запорука економічної і соціальної стабільності, майбутнього підприємства.

Я пережив і «бандитські наїзди» на першому етапі, і, здавалося б, нездоланні труднощі. Виникла віра в колектив, упевненість у собі. Та найголовніше — щоб ніхто не заважав працювати. Чому я це кажу? Бо колектив заводу не можуть не турбувати окремі ініціативи «ініціативних» людей, які виявляють інтерес до заводу, прагнучи отримати його у власність або в управління. Колектив боїться появи в управлінні заводом «випадкових» людей, побоюється можливих реорганізацій, спрямованих на досягнення групових, а не колективних інтересів. І людей можна зрозуміти: пережитого в перші роки незалежності, коли завод і місто повільно вмирали, не побажаєш і ворогові.

Що ж до приватизації, то з часом я добре розібрався в її «ідеології». Україна в цілому й Крим зокрема вже обпеклися на тому, що викуп підприємств розпочинали люди без справжніх грошей за душею і, відтак, довели до занепаду багато виробництв. Але це зовсім не свідчить, що я проти зміни форми власності підприємства. Завод украй зношений, потребує великих інвестицій. За нашими розрахунками, для здійснення радикальної реконструкції їх обсяг має становити не менше 100 млн. дол. Таких грошей держава нам дати не може. Інвестор на державні підприємства йде неохоче.

— Про що ви мрієте, чого прагнете?

— Я реаліст, і мої бажання конкретні. Хочу, щоб створене нами розвивалося — завод успішно працював, зміцнювалося його фінансове становище, а з ним зростав добробут колективу заводу, жителів міста, Криму та України. Хочеться вірити у світле її майбутнє.

P.S. 22 серпня, за результатами всеукраїнського конкурсу, Євгену Дмитрієву було присвоєно почесне звання «Лідер України» з врученням диплома й нагрудного знака, заснованого Асамблеєю ділових кіл країни. Цієї нагороди удостоюються громадські, політичні діячі, учені, бізнесмени за особливий внесок у розвиток економіки, культури та науки України. Вважаємо, що таке високе визнання прийшло до цього керівника заслужено. Відродження гіганта української хімічної промисловості — перемога економічного розрахунку і здорового глузду.