ЧИ ПОТРІБНА УКРАЇНІ ІНВЕСТИЦІЙНА НАДЗВИЧАЙКА?

На кожних три долари іноземних інвестицій, вкладених у нашу країну, один офіційно вивозиться

Недержавний аналітичний центр «Інститут реформ» щороку виносить на суд громадськості інвестиційний рейтинг регіонів України. На презентації чергового, за підсумками 2002 року, дослідження було також представлено пілотну версію сайту «Інвестуйте в Україну», яка зацікавила присутніх банкірів, дипломатів, відповідальних працівників більшості облдержадміністрацій країни. Усім було над чим замислитися...

За даними Держкомстату, обсяг прямих іноземних інвестицій у вітчизняну економіку в 2002 році становив 1074,8 млн. дол. США, що на 32,1% більше за відповідний показник роком раніше. На 1 квітня 2003 року в Україну вкладено понад 5,6 млрд. дол. Великих змін у рейтингу провідних інвесторів не відбулося. На першому місці — нерезиденти зі США (982,4 млн. дол., або 17,5% від загальної суми інвестицій). Далі Кіпр — 541,6 млн. дол. (9,7%), Великобританія — 533,3 млн. дол. (9,5), Німеччина — 414,2 млн. дол. (7,4), Нідерланди — 401,1 млн. дол. (7,2) і Віргінські острови, що належать Великобританії, — 359,3 млн. дол. (6,4%). Інвестиції нерезидентів із Російської Федерації становили всього 334,8 млн. дол. США, або 6% від загального обсягу. Втім, зазначена цифра навряд чи спростовує міф про те, що найбільш ласі підприємства і навіть галузі української економіки вже схоплені російським капіталом. Просто тамтешні бізнесмени теж люблять офшори.

Найпривабливішими для іноземних інвесторів і далі залишаються харчова промисловість та переробка сільгосппродукції, а також оптова торгівля й посередництво в торгівлі (15,7 і 15,6% відповідно від загального обсягу інвестицій). І меншою мірою — машинобудування (8,5), фінансова діяльність (8,0), транспорт і зв’язок (7,6%).

Дуже показовим є розподіл прямих іноземних інвестицій з окремих країн за видами економічної діяльності (станом на 1 січня ц.р.). Природно, інвестиції з Кіпру (до кінця лютого ця країна ще була офшорною зоною) йшли передусім в оптову торгівлю та посередництво і становили 40,8% від загальної суми інвестицій із цієї країни. Слід відзначити, що капітали з Віргінських островів (читай, російські?) спрямовувались передусім у металургію та металообробку (37%), і тільки в другу чергу — в оптову торгівлю та посередництво (21,3%). Мало сумнівів у тому, що вітчизняні компетентні органи володіють повною інформацією про те, в які конкретно регіони, галузі та підприємства вкладено ці так звані прямі іноземні інвестиції.

Що стосується інвестицій із неофшорних країн Європи та США, то вагома їх частина також має вітчизняне походження. Яка саме? Про це Держкомстат, на жаль, скромно промовчав.

Таким чином, прямі й «умовно прямі» іноземні інвестиції на одного жителя України на 1 квітня ц.р. становили 117 дол. США, тобто сміховинну, порівняно з нашими західними сусідами, суму (там цей показник обчислюється тисячами доларів). Зазначеній сумі цілком відповідає дуже скромний кредитний рейтинг України. Так, міжнародне агентство Moody’s підтвердило на поточний рік рейтинг за довгостроковими урядовими облігаціями В2. І тільки зараз готується його переглянути у бік збільшення. У Польщі зазначений рейтинг становить А2 (стабільний), а в Росії — Ва2 (також стабільний).

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD) у середині минулого року опублікувала щорічну доповідь про індекс залучення прямих іноземних інвестицій. У переліку зі 140 країн Україна посіла 95-те місце, Польща — 38-ме й Азербайджан — 8-ме (!). Можливо, пояснення криється в іншому дослідженні: за індексом сприйняття корупції станом на 28 серпня 2002 року наша країна посідала 85-те місце, а найкорумпованішою країною визнано Бангладеш (останнє, 102-ге місце), тоді як найменш корумпованою — Фінляндію.

Доводиться констатувати той очевидний факт, що в боротьбі за інвестиційні ресурси Україна, як і раніше, не в змозі конкурувати з більшістю посткомуністичних країн не лише Європи, а й Азії. Приміром, за кількістю жителів (2,58 млн. чол.) Монголію можна порівняти з Одеською областю. За рівнем же економічної свободи (за версією Heritage Foundation), Україна й Монголія перебувають в однаковій категорії — «переважно невільні». Проте інвестиційний клімат зазначених країн різниться не менш різко, ніж природний. За останніх 12 років в економіку Монголії вкладено 734 млн. дол. іноземних інвестицій, із яких 28% — у гірничорудну галузь, 17% — у легку промисловість. За величиною капіталовкладень лідирують нерезиденти з КНР (236 млн. дол.), Кореї (58 млн.), Японії (50 млн.), США (34 млн.) і Росії (31 млн.), а не офшорних зон, як у випадку з Україною. Показник 285 доларів іноземних інвестицій на жителя Монголії в найближчі роки залишиться для України недосяжним.

Обсяги репатріації інвестицій з України за минулий рік становили 368,8 млн. дол., або кожен третій долар від вкладеного. Ситуація в першому кварталі 2003-го трохи поліпшилася — було вивезено тільки кожен четвертий долар (73,3 млн. дол.). Левову частку цієї суми (61 млн.) репатрійовано на Кіпр. Однак із урахуванням продовження процесу відпливу вітчизняного капіталу за кордон, можна говорити про істотно більші обсяги коштів. Як і про те, що вітчизняні капітали спішать повертатися в Україну повільно.

Та все ж у які саме регіони (чи, точніше запитати, — у чиї) воліють вкладати гроші інвестори? Як і минулими роками, рейтинг інвестиційної привабливості впевнено очолює Київ — 1959,9 млн. дол., або 35% від загальної суми. Значно поступається столиці Київська область із її 427,3 млн. дол., або 7,6%, третє місце (по 7% від загальної суми інвестицій в Україну) ділять Дніпропетровська та Донецька — 397,4 млн. дол. і 393,5 млн. дол. відповідно. Слід відзначити, що 79,6% всіх іноземних інвестицій залучено в підприємства семи областей, АР Крим і міста Києва, що свідчить про істотну неоднорідність інвестиційного клімату в регіонах. Аутсайдерами в перегонах за інвестиціями 2002 року Інститут реформ визначив Житомирську, Рівненську та Херсонську області.

Тому дуже актуальним є порівняння результатів дослідження інвестиційного рейтингу з аналогічним за 2001 рік. На думку опитаних експертів, темпи зростання української економіки у 2001—2002 роках не стали визначальним чинником збільшення потоків капіталу. Очікування якісних змін у державній інвестиційній політиці в цілому не виправдалися. Експерти вважають, що на вищому державному рівні не вирішуються принципові питання, які стимулювали б збільшення надходження інвестицій. Серед першочергових заходів, яких давно слід було б вжити, опитані назвали ухвалення Податкового кодексу, удосконалення законодавства щодо захисту прав власності і спрощення процедур ліцензування та сертифікації. Багато було й скептичних відгуків про всілякі міжнародні інвестиційні форуми та виставки, які проводяться практично щомісяця, але з украй низькою ефективністю.

Також цікаво, що тільки незначна частина експертів погодилася з думкою про те, що спеціальні економічні зони й території пріоритетного розвитку сприяють залученню інвестицій. Звісно, цей чинник щось важить для проектів, які починаються «з нуля». Однак такий фінансовий допінг, як звільнення від оподаткування, не вічний. Тому опитані сумнівалися, чи зможе потім підприємство безболісно перейти на загальну форму оподаткування. Значно більше підстав розглядати СЕЗ і ТПР як додатковий захід, що сприяє поверненню українських капіталів із офшорних зон.

Результати анкетного опитування показали, що важлива умова регіонального інвестиційного клімату — ставлення місцевої влади, яке дуже істотно може впливати на перерозподіл інвестиційних потоків між регіонами України. Багато інвесторів дивилися на нашу країну з погляду контактів не в столиці, а на регіональному рівні. Саме там, у регіонах, більше третини опитаних відчули брак інформації, а чверть відзначили відсутність навіть офіційної статистичної інформації.

Якщо узагальнити відповіді респондентів на класичне «що робити?», регіональна влада отримала такі відповіді: «стежити за корумпованістю місцевих суддів», «тримати на короткому повідку пожежників і санепідемстанції», «обмежувати активність місцевих бандформувань». Таким чином, у 2000—2001 роках визначальною залишалася проблема: «Влада на місцях жадає інвестицій, але не хоче інвестора».

Понад 40% респондентів очікували певного поліпшення інвестиційного клімату в Україні у 2002 році. Однак така ж сама кількість експертів була налаштована песимістичніше й не сподівалася на зміни. Підставою для таких прогнозів стало те, що «світ живе міфами про Україну, у яких істотно недооцінюється наш потенціал». Водночас існує міф «переоцінки» наших можливостей, що особливо прижився у владних коридорах. Відтак дві сторони ніяк не можуть знайти спільну мову, а тому «так і залишаються кожне зі своїм: інвестор — із грошима, а країна — з потенціалом».

У цьому контексті дуже важливою бачиться інформаційна складова державної інвестиційної політики, яка інформує про реальні ризики і спростовує віртуальні.

Серед головних завдань, які слід терміново вирішити, експерти назвали: дерегуляцію та лібералізацію бізнесу, створення прозорого законодавства, реформування фінансового сектора й корпоративного управління, удосконалення податкової політики, боротьбу з корупцією. У разі успішного вирішення цих завдань респонденти очікували «вибуху» інвестиційної активності.

На жаль, практично жодну з вищезгаданих проблем так і не було вирішено. Чергове опитування регіональних представників влади і топ-менеджерів низки компаній, проведене протягом березня-травня ц.р., підтвердило це. Як і колись, ключовими чинниками, що стримують поліпшення інвестиційного клімату, є «рівень втручання влади у бізнес» та «корумпованість посадових осіб». Цікаво, що, за даними опитування, найбільшу підтримку влади бізнесмени відчувають у м.Києві (17% опитаних), Запорізькій, Донецькій і Львівській областях (по 9), а також в Одеській області (7%). При цьому 15% опитаних «не порадили б здійснювати свою діяльність у Донецькій області навіть своєму конкуренту», в Одеській області за жодних умов не починали б свій бізнес 9% респондентів.

На такому тлі цілком закономірно, що дві третини опитаних представників бізнесу прогнозують незмінність інвестиційного клімату у 2003 році.

Отже, можна підбити попередні підсумки. Поки що вкладати гроші в українську економіку можуть собі дозволити місцеві олігархи й потужні транснаціональні компанії, оскільки перші мають політичну підтримку, а другі здатні захистити свій бізнес практично в будь-якій точці земної кулі. Що стосується масового середнього чи малого інвестора — приватної особи, то з цим дуже сутужно. Вони, звісно, є, але, за дивним збігом обставин, переважна їх більшість — громадяни країн, котрі мають особливий статус в Україні.

Крім вищезгаданих причин такого стану речей, я хотів би назвати ще дві.

Загальновідомо, що великі гроші і бідність — категорії несумісні. А злидні й політична нестабільність — майже синоніми. Наявність аж ніяк не європейської, а, у прямому значенні слова, афро-азіатської бідності значної частини наших співгромадян — того підтвердження. І, щоб у цьому переконатися, наприклад, європейському інвестору, йому не конче їхати в Україну. Цілком досить буде переглянути розділ кримінальної хроніки місцевої газети, зазирнути на сусіднє будівництво. У результаті, для потенційних інвесторів чеський внутрішній ринок незрівнянно привабливіший і прогнозованіший, ніж український. Адже там регулярно купують легко визначуваний набір товарів усі десять із половиною мільйонів статистичних громадян.

Якщо ж вірити даним вітчизняної статистики, то, за центральноєвропейськими стандартами, в нашій країні більш-менш регулярно здійснює закупки (не враховуючи хліб і сіль) лише кожен третій-четвертий статистичний громадянин. Решта, як Ісус, перебиваються святим духом, що складається з продуктів від присадибного господарства, злиденної пенсії, копійчаних тіньових заробітків і таких же обносків із секонд-хенду.

Наступна причина — все ще високі, як для країни, яка тільки починає підводитися з колін, податки. А головне — їх паскудне адміністрування. Так, податкові ставки можуть знижуватися, але механізми адміністрування залишаться з нами, схоже, назавжди.

Не маючи ні можливості, ні особливого бажання всерйоз уплинути на поліпшення інвестиційного клімату, влада, як завжди в таких випадках, може випустити чергову порцію пари, проголосивши широкомасштабну PR-кампанію із залучення іноземних інвестицій. Найсвіжіший приклад — виданий Президентом указ про створення Агентства із залучення іноземних інвестицій. Створення аналогічної структури в Польщі (1992 року!) дозволило збільшити обсяг іноземних інвестицій у 23 рази, у Болгарії (1996 рік) — удесятеро, в Чехії (1992 рік) — увосьмеро. Щоправда, в Україні діяльність такого агентства в другій половині 90-х практично нічого не дала, за що його й скасували. Тому позитивні зрушення можна забезпечити, лише наділивши відтворений орган особливими повноваженнями. Наприклад, при підтвердженні скарг інвесторів негайно звільняти недбайливих чиновників, суддів або податківців заодно з пожежниками із займаних посад. Для цього довелося б внести відповідні поправки в ряд законів, але, можливо, створення Інвест-НК того варте?

Проте, на радість служивому люду, ні про що таке в указі не йдеться. Адже тоді й вітчизняні підприємці зажадали б рівних з іноземцями прав...

А поки що тимчасово вільні фінансові потоки обходять нашу країну стороною. Так, торік Саудівська Аравія, у зв’язку із судовими позовами родичів жертв теракту 11 вересня 2001 року, вилучила з американських банків близько 600 млрд. дол. Більша їх частина уже вкладена в нерухомість у країнах Євросоюзу чи осіла в західноєвропейських банках. За неповними даними, кілька десятків мільярдів доларів із цієї суми опинилися в російських банках. Невелика їх частина, але вже з урахуванням російського «навару», може згодом з’явитися й в Україні. Але безпосередньо Київ своєю увагою саудівські емісари, природно, не вшанували. Не викликає довіри.

Щоправда, останнім часом з’явилася певна надія на істотне збільшення обсягу іноземних інвестицій у зв’язку з вступом України у Світову організацію торгівлі. Адже саме лише приєднання до СОТ супроводжується, як правило, приходом закордонного капіталу. Так, наступного після вступу Болгарії в СОТ року обсяг іноземних інвестицій зріс майже вчетверо, у Словенії — вдвічі. Проте, з огляду на специфічний імідж України, сподіватися на такі обсяги навряд чи варто. Та й саме приєднання нашої країни до СОТ найближчим часом поки що під сумнівом.