ЧИ БУДЕ ЧИНИТИ ОПІР ВУГІЛЬНА ГАЛУЗЬ РЕФОРМУВАННЮ?

Зараз уряд активно обговорює концептуальні положення нової програми реформування вугільної промисловості. У розпочатому діалозі з регіонами розкриваються аспекти, що раніше не викликали сумнівів. Саме тому кінцевий продукт обговорення — програму реформування — ще не представлено. Однак уже вимальовуються її обриси. Луганська область повною мірою відчула на собі наслідки реалізації попередньої програми реформування, що полягала в безсистемному закритті шахт, і це може бути кращим прикладом для ілюстрації допущених промахів.

Масове закриття шахт розпочалося в Україні 1996 року. П’ятирічна робота показала, що так і не було вироблено системного підходу до прийняття рішень з ліквідації шахт. Із 34 шахт, які мали закрити в Луганській області, 30 — через надмірну собівартість видобутого вугілля. Причиною (закриття) було не виснаження запасів вугілля чи несприятливі гірничо-геологічні чинники (саме такі умови обговорено в постанові Кабміну України №280 від 28 березня 1997 року і Програмі закриття безперспективних вугільних шахт і розрізів, затвердженій постановою). Ці підприємства переводилися в так звану 4-ту групу, обмежувалася їхня держпідтримка. Як правило, одночасно починалося розкрадання матеріальних цінностей.

Поки індикатором у процесі закриття шахт не є рентабельність вугільного видобутку. Середня собівартість видобутку тонни вугілля в Україні становить близько 50 дол. Більшу частину з цих 50 дол. становлять витрати на підтримку соціальної сфери, яка все ще залишається на балансі шахт. Лише зараз обговорюються варіанти передачі соціальної інфраструктури в комунальну власність територіальних громад. На ці потреби в держбюджеті 2001 року передбачено 7,9 млн. грн. (у вигляді трансфертів місцевим бюджетам); реальна ж потреба в коштах на реалізацію цих програм становить 41 млн. грн.

По-друге, у собівартість вугілля входить низка непрямих витрат. При цьому вони розраховуються за нормативами радянських часів, які відтоді не переглядалися.

По-третє, необхідно ретельно проаналізувати ефективність існуючої держпідтримки, якої, до речі, теж за старими нормами не вистачає. Звісно ж, над розрахунками цих нормативів працюють серйозні фахівці, професіонали, існує ціла наука, досвід, напрацьовано алгоритми. Інше питання: як вугільні підприємства розпоряджаються тими коштами, що їм даються?

І по-четверте, необхідно враховувати, що розрахунки у вугільній промисловості все ще досить «тінізовані», що, звісно, позначається на штучному завищенні собівартості вугілля, яке видобувають державні холдинги, і створює прибуток для комерційних структур. «Тінь» існуватиме доти, доки для цього є грунт, а гроші «витікатимуть», якщо є можливість їх «вивести». Більше за все можливостей для цього виникає при проведенні бартерних операцій. Коли розрахунки проводяться грошима, тоді товар має реальну ціну. При бартері тонна вугілля може коштувати 20, 40 чи 50 дол., і її навіть можуть придбати за такою ціною, але продавши устаткування тієї ж шахти за ціною, завищеною в 4—5 разів.

Все це підтверджується прикладами того, як шахти, які потрапили в 4-ту категорію «безперспективних», згодом налагоджували рентабельну роботу. Наприклад, свого часу «безперспективна» шахта «Матроська» одержала в рамках системи «Луганськвуглереструктуризації» солідну дотацію матеріалами й устаткуванням із уже закритих шахт. У результаті підприємство було переведено в групу перспективних.

Хто замовив
закриття шахт?

Ще ряд спірних моментів закладено в самій схемі ухвалення рішення про закриття шахт. Закриттям шахт займається окрема компанія «Укрвугілляреструктуризація» (УДКР), на баланс якої передаються всі безперспективні шахти. У колишні часи ніякої окремої дирекції чи підприємства із закриття шахт не існувало, їх закривали в міру вироблення ресурсу. При створенні УДКР вважалося, що концентрація ресурсів призведе до більш ефективного їхнього використання, а також створить чітку відповідальність однієї компанії за процес закриття шахт.

У реальності ж відповідальність УДКР розмита. Коли починає працювати УДКР, шахта вже більш не контролюється Мінпаливенерго. З іншого боку, незрозуміло, хто виступає замовником цього процесу і хто прийматиме роботи із закриття? У закритті шахти найпростіший момент — забити стовбур, однак основну вартість і складність робіт становить екологічний і соціальний благоустрій території. Таким чином, доцільно було б поставити процес закриття на контроль територіальних громад, яким потім і дістануться всі проблеми території із закритими шахтами.

У підрозділі УДКР у Луганській області працюють 85 чоловік, які навряд чи можуть вникнути в проблеми шахти (хоча б у силу нечисленності персоналу цього підрозділу) і прийняти зважене рішення щодо закриття. Нині у Луганській області 34 шахти підлягають закриттю, на цей рік заплановано передати на закриття ще 11. Залишаться усього 54 працюючі шахти.

УДКР найчастіше не обтяжує себе узгодженням проектів закриття шахт з областю, а по деяких шахтах навіть не проводить техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) доцільності їхньої подальшої експлуатації. У Луганській області по 13 шахтах, що закриваються, не виконано зазначене ТЕО. При цьому порушується порядок ліквідації шахт, відповідно до якого остаточне рішення про закриття приймає Кабмін за поданням Мінпаливенерго після узгодження з облдержадміністраціями і надання ТЕО.

У Луганській області жодне виконане ТЕО не було узгоджене з місцевою владою. При цьому з 21 шахти, по яких ТЕО виконано, 8 при вкладенні достатньої кількості коштів могли б працювати рентабельно. Для цього потрібно 280,8 млн. грн. А на закриття буде потрібно 786,7 млн., що у 2,8 раза більше. Відроджені шахти видобували б близько 2,5 млн. тонн вугілля на рік. Щорічний розрахунковий прибуток склав би 23,9 млн., що за 10—12 років окупило б витрати на реанімацію шахт. Для порівняння: будівництво нової шахти з видобутком у мільйон тонн вугілля на рік коштує близько 800 млн. грн.

Неузгодженість робіт із закриття шахт із місцевими органами влади, установлення лімітів фінансування без урахування регіональних програм призвели до дисбалансу в розподілі коштів між регіонами. З початку закриття шахт до 1 січня 2001 року при відносно рівних обсягах робіт Луганська область одержала 489 млн. грн., а, наприклад, Донецька — 679 млн. У Донецькій області забезпечено житлом 350 сімей робітників закритих шахт, у Луганській — лише 31, хоча саме вона повинна була одержати асигнувань на житлове будівництво в 1,8 раза більше.

Замовником закриття, як і його виконавцем, виступає УДКР. За певних обставин це може провокувати зловживання, за повної відсутності мотивів погоджувати закриття чи виваженіше підходити до цього процесу. Складно оцінити, наскільки ці можливості використовують працівники УДКР, відомо лише, що 1999 року Рахункова палата виявила нецільове використання коштів при закритті шахт на суму понад 200 млн. грн. Формально всі ці нецільові витрати УДКР може пояснити, але набагато важче пояснити 4-річні результати закриття шахт: досі жодну шахту не закрито як юридичну особу.

Найчастіше УДКР демонструє приклади не зовсім дбайливого і хазяйського ставлення до ресурсів. У кожній шахтарській області є ряд прикладів, які свідчать про те, що можна ефективніше використовувати гроші УДКР, одержуючи значно більший ефект.

Наприклад, у Лисичанську (Луганська обл.) передаються під закриття шахти лише тому, що вони не забезпечені робітниками. Хоча поруч — тисячі безробітних шахтарів, звільнених з інших шахт. Навряд чи нестачу робітників можна кваліфікувати як достатню умову для закриття виробництва, в яке інвестували близько 800 млн. грн.

Нині на багатьох шахтах можна реалізувати проекти закриття, що передбачають передачу «безперспективних» шахт стабільно працюючим, із наданням певного додаткового фінансування. Якщо закриття шахти коштує в середньому 70 млн. грн., то ряд директорів уже заявили, що з наданням 15—20 млн. грн. вони зможуть узяти на свій баланс сусідні «безперспективні» шахти, закінчити на них виробіток вугілля, перенести устаткування і реалізувати проект закриття самостійно. Поки така схема неможлива хоча б через те, що закриттям шахт монопольно займається УДКР.

Гроші на вугіллі заробляються
не під землею,
а на поверхні

Не менш складно оцінити і перспективи приватизації шахт. Є ряд ключових питань, на котрі потрібно відповісти, перш ніж ухвалити рішення про доцільність передачі шахт приватним компаніям. По-перше: із якою метою це робиться? Доцільною може бути приватизація шахт лише в тому випадку, якщо при цьому знизиться обсяг держдотацій як у процесі видобутку вугілля, так і при закритті. Необхідно також передбачити механізми соціальних гарантій, що захистили б людей, котрі проживають у шахтарських регіонах, під час роботи шахти і після її закриття. Це означає, що потрібно формулювати дуже жорсткі вимоги до інвестора, а його діяльність при цьому виявиться в підвішеному стані, коли в будь-який момент держава зможе повернути шахту у свою власність за невиконання узятих при приватизації зобов’язань. Це пов’язано з величезним ризиком для інвесторів.

При цьому можуть існувати якісь інвестиційні програми. Хоча на сьогодні ефективність більшості інвестиційних програм у вугільній промисловості дуже сумнівна. Фактично йде кредитування комерційними структурами вугільних підприємств під одержання вугілля. Комерційні структури при цьому заробляють прибуток, а от вигоди вуглярів не видно. Навіть на тих шахтах, де робота приватних структур приносить «видимі» позитивні результати, йде нарощування кредиторської заборгованості — зобов’язань шахти перед постачальником, за які рано чи пізно доведеться розплачуватися.

Ще одним важливим моментом є те, що комерційним структурам необхідний певний середній рівень прибутковості, інакше вони вкладатимуть гроші в інші сектори промисловості. Не секрет, що держава як економічний агент потребує меншого рівня прибутковості. Навіть нині, коли в галузі немає прозорих розрахунків й існують величезні можливості для приватних компаній, не можна стверджувати, що багато хто «горить бажанням» інвестувати у вугільну промисловість. Коли говорять, що тільки-но оголосять приватизацію чи передачу шахт в управління — вишикується черга, це далеко від правди. Потенційних власників можна перелічити по пальцях — тих, хто реально «полізе видобувати вугіллячко», а не зароблятиме гроші на поверхні.

Тому поки про приватизацію говорити рано — навряд чи інвестора зацікавлять умови продажу шахт на вигідних державі умовах, а державі не будуть вигідні умови продажу, що задовольняють інвестора.

Уряд має зосередитися на тому, як залучити в галузь на державні вугільні підприємства ефективних і агресивних менеджерів. Від менеджерів дуже багато залежить. Ми вже зараз бачимо, що на тих підприємствах, де працює молодий і агресивний управлінець, у котрого «очі горять», вдається досягти позитивних фінансових результатів. Вугільна галузь передбачає, що за менеджера можуть думати інші — міністерство чи приватні структури. Але це шлях до неефективності роботи шахти як держпідприємства.

Криза —
у непрозорості
і непередбачуваності процесів

Про вугільну галузь нині можна сказати, що вона склалася як неефективна економічна система — менеджмент у системі неефективний. Можна припустити, що він був заангажований не інтересами ефективності, а якимись іншими. Систему не було побудовано прозоро і націлено на ефективну роботу, тому зараз вона самопожираюча, себто самознищуюча.

Вихід із кризи полягає в тому, щоб зупинити екстенсивний розвиток галузі і змусити працювати існуючі ресурси на розвиток. Ми не можемо обговорювати ні доцільність імпорту вугілля, ні закриття шахт, не маючи прозорих фінансових потоків у галузі. Мені імпонує підхід віце-прем’єра Олега Дубини, котрий обговорює програму реформування вугільної промисловості не в рамках структурних трансформацій, а винятково в рамках налагодження прозорих фінансових потоків і побудови взаємної відповідальності споживачів і вуглярів. По суті, це і реформою не варто називати, просто відбувається упорядковування тих хаотичних процесів, які до останнього часу були нормою в галузі.

Новим підходом у політиці уряду стосовно вугільної галузі є також спроба привести весь ПЕК до спільного знаменника. Таким є довгостроковий енергобаланс країни. Нам потрібно знати, скільки вугілля, газу, нафти й електроенергії буде необхідно в довгостроковій перспективі, щоб зараз приймати рішення про закриття або ж навпаки збільшення видобутку власних енергоресурсів. Ці питання пов’язані з національною енергетичною безпекою і їх не можна розглядати лише в рамках економічної вигоди. Державі доведеться піти на певні витрати з метою забезпечення цієї безпеки.

Ще одним новим підходом в обговоренні теми вугільної реформи стала орієнтація на кінцевого споживача — промисловість. Вперше рішення приймаються виходячи з розуміння, що ПЕК — це не самодостатня галузь. Продукція ПЕКу — не більш аніж сировинна складова у виробництві інших товарів, і політика уряду в ПЕКу впливає на формування кінцевої ціни товарів. Енергія є одним із визначальних чинників конкурентоздатності національних виробників і привабливості інвестиційного середовища.

Вугільна галузь не стане опиратися тому реформуванню, концепцію якого нині обговорює уряд, бо вона (концепція) побудована на ефективності діяльності галузі. Виступити проти — означає визнати, що робота в умовах кризи і непрозорості платежів у твоїх особистих інтересах.