0,2 відсотка від ВВП: «Зорянка» хмар не розжене...

— Та хто вам скаже, купують ці речі чи ні? Навіть якби вони зовсім не продавались, я б говорила, що їх просто з рук виривають! — такою войовничою фразою зустріла мої спроби дізнатися, чи користуються попитом у нашому місті розмальовані і розцяцьковані маєчки-футболочки за ціною 200—250 гривень, молода і стильна господиня щойно відкритого у Кіровограді невеличкого магазинчика «Євромода». Про нього я дізналася випадково, перемикаючи телеканали і натрапивши на рекламу: колеги з Кіровоградської обласної держтелерадіокомпанії брали інтерв’ю у місцевих студенток, які розхвалювали цей магазинчик, який пропонує, на їхню думку, чудові і модні речі. Не знаю, як для студенток, а для пересічного кіровоградця з його середньою зарплатою, що ледве перевищила сто доларів (середньообласний показник за перше півріччя — 552 гривні 38 копійок), цей торговий заклад із справді симпатичною вдяганкою дорогуватий.

— Про що ви говорите, — не перестає обурюватися господиня «Євромоди», — це ж речі із самої Італії! Там люди вміють виробляти! Їхня найпростіша маєчка не менше ста євро коштує!

І справді, мабуть, уміють. І не лише в Італії. За кількасот метрів від «Євромоди» вже з півроку приваблює яскравою вивіскою магазин готового одягу «Манго». На квартал вище, де ще недавно розміщувався бруднуватий пивбар, тепер сяє вітринами Sela, де продають трикотаж і швейні вироби, вироблені в Азії, в основному в Китаї.

Власне, на цьому можна було б і ставити крапку, якби ще за квартал звідти не розміщувалась фабрика, яка поставляє швейні вироби у 17 країн Європи, правда, на етикетках не значиться її назва — «Зорянка».

Галузь із жіночим обличчям

Ця середня за своїми розмірами фабрика колись належала до одного з найбільших швейних об’єднань відповідного главку Мінлегпрому УРСР. Шила трохи спецодяг, а в основному жіночі пальта, оті, що сірими косяками висіли в радянських універмагах і про якість та різноманітність асортименту яких складено безліч анекдотів, але й їх немов корова язиком злизала наприкінці перебудови, коли серйозно похитнулася міць тодішнього «дерев’яного» рубля.

Досить швидко після того було ліквідоване й саме міністерство, а фабрика, що отримала романтичну назву «Зорянка», залишилась практично нікому не потрібною. Не принесла очікуваного полегшення і приватизація: контрольний пакет акцій нинішнього ВАТ опинився поза колективом, а 35 власників, розпорошених у 21 області України, не стали ні надією, ні опорою підприємства. Правда, серед них, очевидно, впливовий пакет має хтось із оточення Ющенка (подейкують, що це Олександр Третьяков, хоча керівництво фабрики воліє про це не говорити), бо під час виборчої кампанії і обласний, і міський штаби кандидата в президенти Віктора Ющенка розміщувались саме на фабриці, зокрема й у відкритому за кілька років до того єдиному у місті магазині «Зорянки». Мабуть, з перемогою працівники фабрики більш ніж будь-хто сподівалися на серйозне поліпшення становища у легкій промисловості.

Свого часу «Зорянка», власне, вижила — і цього не приховує заступник кіровоградського міського голови, начальник управління економіки міськвиконкому Олена Осауленко — завдяки наполегливості і небайдужості директора, нині голови правління ВАТ, заслуженого працівника промисловості України Володимира Курбатова. Через два роки він зможе відзначити півстоліття відтоді, як уперше прийшов сюди на роботу. Тут працювали його батьки, брат і сестра. Тож, зрозуміло, дивитися спокійно, як помирає «Зорянка», він не міг.

— Сім-вісім місяців мене не було у Кіровограді, — розповідає Володимир Ілліч. — Мотався по всіх усюдах, шукав, хто б дав нам роботу. Першим нашим замовником стала німецька фірма Heko.

Уже тоді стало зрозуміло, що працювати зможуть тільки за давальницькою схемою, адже оборотних коштів практично не було. Спочатку виконували просту роботу: шили жіночі блузони. Але щоб не втрачати замовника та й знаходити нових, старе обладнання треба було якнайшвидше замінити. За рахунок чого? Про кредити з тодішніми процентними ставками (та й нині вони для підприємства непідйомні) і мови не було. Залишались тільки ті копійки, які вдавалося заробити, та бажання західних фірм просувати на наш ринок свою техніку, оплату за яку вони згодні були отримувати поступово.

І колектив прийняв героїчне рішення: кілька місяців працювати без заробітної плати, але не дати фабриці вмерти. Тоді купили одну дублюючу установку, пізніше чотири прасувальні. Протягом десяти років постійно триває технологічне оновлення — від швейних машинок до комп’ютерного управління процесом розкроювання. Зрозуміло, перенавчали колектив. Володимир Курбатов з гордістю говорить, що тепер рівень майстерності працівниць не зрівняти з навичками тих, хто шив безкінечні ряди однотипних радянських пальт. Тепер серед партнерів «Зорянки» відомі фірми Montana, Betti barkli, Lener cordier. Саме їхні фірмові наклейки на чудових піджаках, брюках, спідничках, які шиють у кіровоградських цехах. Це вже за кордоном їх комплектують і продають як костюми, що є ще одним методом зниження і без того мізерної оплати. Іноді там з’являються також фірмові наклейки магазинів, які працюють з партнерами «Зорянки» і часом замовляють великі партії швейних виробів.

Запізнитися із виконанням замовлення хоча б на півдня неможливо, отож доводиться швачкам (а тут із 700 членів колективу 98,6% — жінки) працювати більше, ніж по вісім годин. Робота напружена, важка, не дивно, що на фабриці понад сто вакансій: колишні працівниці підприємства, які нині стоять на обліку у міському центрі зайнятості, не поспішають зайняти свої робочі місця, воліють шукати легшої роботи. Зате ті, хто залишився, цінують можливість заробити копійку (за понаднормову нараховується премія) і працюють стільки, скільки вимагають обставини.

— Щодо жінок, у яких вдома ще своя зміна, це просто злочин, — кається Володимир Курбатов, — але іншого виходу у нас немає.

За такою принизливою і вкрай економічно невигідною схемою (підприємство і далі залишається без оборотних коштів, кожну копійку оплати доводиться випрошувати достроково, бо інакше фабрика задихається — нічим заплатити податки, а щоб вчасно видати зарплату, доводиться брати короткострокові банківські кредити) працює не одна «Зорянка», а 250 із трохи більш як 300 швейних підприємств України. Українці не можуть диктувати вартість своєї праці, вони змушені навіть дякувати, що західні фірми дають їм роботу, і хоч би як старались, однак істотно більше заробити не можуть: у Кіровограді, наприклад, працівниця «Зорянки» отримує 574 гривні на місяць (при рентабельності 0,1% — середній по галузі). Це трохи більше від середньообласного показника, але це не ті гроші, на які у місті можна нормально прожити. Що вже говорити про майбутній вступ до СОТ: такі підприємства відразу ж муситимуть померти. А це — понад 150 тис. робочих місць. Майже стовідсотково жіночих.

Хто пошив ваш костюм, пане міністр?

Здається, всім зрозуміло: наша легка, зокрема швейна, промисловість має завоювати внутрішній ринок і зайнятися експортом. Цим шляхом уже пішли прибалти, які свого часу першими запровадили роботу підприємств легкої промисловості за давальницькими схемами і першими ж від них відмовились. А завойовувати у нас є що: місткість українського внутрішнього ринку швейних виробів оцінюється в 5 млрд. дол. на рік, або приблизно 550 гривень на людину. Ця цифра сама по собі свідчить, що галузь має потенціал до зростання.

Але ж як завойовувати, знову ж таки, не маючи оборотних коштів, оптових баз, своєї мережі торгівлі? На одній з останніх зустрічей представників галузі з міністром фінансів Віктором Пинзеником той зазначив, що слід усе це самим собі створювати. І швейники готові це робити. У тому ж Кіровограді у вересні має відкритися новий сучасний магазин, де продаватимуть ексклюзивні вироби «Зорянки»: конструктори-модельєри розробили близько ста моделей для внутрішнього ринку. Триває ремонт ательє, що працюватиме для міста.

На жаль, це поки що, мабуть, усе, що можуть зробити надзвичайно обмежені у коштах швейники. Навіть тим, хто міцніше стоїть на ногах, як те ж ВАТ «Володарка» у Вінниці, яке має понад два десятки своїх магазинів, де реалізує близько 20% власної продукції, необхідне сприятливе ставлення держави. Потрібен закон про легку промисловість, який би встановлював (хоча б тимчасово) гнучку систему податків (70% коштів, зароблених у липні, «Зорянка» віддала державі та різним соціальним фондам), дозволяв реально отримати кредити, сприяв розвиткові виробництва, відродженню текстильних та пластмасовофурнітурних підприємств. І віддача не забарилася б, адже свого часу частка легкої промисловості у ВВП країни становила близько десяти відсотків. Нині — 0,2.

Нова влада, на жаль, поки що тільки поглиблює це незавидне становище. Бажаючи зупинити потік контрабанди, уряд запропонував, а Верховна Рада прийняла у Законі «Про Державний бюджет на 2005 рік» положення, що змінює Закон України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах». Це означає, що серед фінансових інструментів швейних підприємств з’явився новий — простий авальований вексель зі строком платежу, що дорівнює строкові здійснення операції з давальницькою сировиною.

Саме ця тема стала центральною під час круглого столу, скликаного у квітні ініціативною групою керівників підприємств швейної промисловості, який відбувся у Вінниці. Там ішлося про те, що рішення про запровадження авальованих векселів грає на руку передусім комерційним банкам. Бо щоб одержати такий вексель, виробник має забезпечити заставу або ж депонувати кошти у розмірі 170% заставної вартості давальницької сировини. Водночас єдиним реальним джерелом коштів для авалювання векселів нині є економія на заробітній платі працівників...

Результатом колективних зусиль ініціативної групи, урядовців та окремих депутатів стали кілька законопроектів, які змінюють цю ситуацію. Ще у квітні їх було зареєстровано у Верховній Раді, до червня вони мали пройти необхідні процедури та потрапити на розгляд у відповідні комітети. Але чи дійде справа до їх прийняття на наступній сесії, наразі невідомо.

Як стверджують швейники, однією з причин впертого непомічання їхніх проблем є те, що урядовці і вище чиновництво не користуються виробленим в Україні. Після розвалу Союзу незнищенним залишився стереотип, що тільки імпортні одяг і взуття можуть бути гарними та якісними. Зрозуміло, керівники більш-менш високого рангу не користуються базарним ширвжитком, а можуть собі дозволити купувати справді високоякісні речі, люди ж середнього і нижче середнього достатку і раді були б придбати вироблене вітчизняним виробником, та хто ж їх питає?

На одній із виставок, наприклад, колишній голова Кіровоградської облдержадміністрації Василь Компанієць похвалив костюм, пошитий на «Зорянці», але було абсолютно зрозуміло, що віддати йому перевагу перед своїм імпортним він не готовий. Це так само стосується й нових урядовців, уже в чому, а в цьому між ними — жодної різниці.

Українська легка промисловість об’єктивно зорієнтована на середній клас, він же, особливо в провінції, тільки формується. Втім, якщо до осені минулого року вироби «Зорянки» у Кіровограді продавалися досить мляво, то тепер Володимир Курбатов переконаний, що тому ж таки магазину Sela вони складуть серйозну конкуренцію. Але самотужки «Зорянка» хмар над галуззю не розжене...