УКРАЇНСЬКИЙ ПЕК: ПОДІЛЯЙ І ВЛАДАРЮЙ!?

Ідея відродження колишніх Мінвуглепрому та Міненерго України впродовж усіх років (з кінця 1999-го) існування спільного для всього ПЕК Міністерства палива та енергетики не давала спокою особам, безпосередньо причетним до вугільного та енергетичного сегментів паливного ринку, і не лише їм. Під різними соусами ідею реанімації цих профільних міністерств подавали черговому прем’єру, але Мінпаливенерго поки що залишається єдиним. І хоч тоді, коли ще вперше був главою Мінпаливенерго України, Сергій Єрмілов в інтерв’ю «ДТ» говорив, що «через три роки в тому вигляді, в якому воно перебуває нині, Мінпаливенерго не буде» (і в певному сенсі на сьогодні так воно і є), представники окремих сегментів ПЕКу не припиняли спроб його «розчленувати». Ну майже класичний підхід: поділяй і владарюй. А заодно і «паливний» блок Кабміну, на їхню думку, не завадило б ще раз змінити.

Грунт для цього готували довго. Хоча розпочали з примітивних нападок. І річ навіть не в особистостях міністра чи віце-прем’єра з питань ПЕК. Цікавий сам підхід. І причини, з яких вуглярі, енергетики чи газівники по черзі або в унісон «дружать» проти Мінпаливенерго.

НАК хвилюється — раз,
НАК хвилюється — два

До початку 2000 року нафтогазова галузь (видобуток, переробка, транзит, експорт й імпорт нафти та газу, а також продуктів їх переробки) формально була підпорядкована Державному комітету з нафти і газу. Однак Держнафтогазпром, який нині практично канув у Лету, вже з 1995—1996 рр. був, швидше, статистом, ніж органом держуправління.

У ті роки ще були такі об’єднання, як «Укрнафтопродукт», який розпоряджався тоді ще державними нафтобазами, нафтопродуктопроводами, нафтосховищами й мережею автозаправних станцій. До речі, ці держсуб’єкти першими з-поміж підприємств вітчизняного ПЕКу були приватизовані.

Сьогодні впливати на ринок нафтопродуктів України держава може фіскальними методами (через податки), а також ліцензуванням цього виду госпдіяльності та контролем із боку Антимонопольного комітету України. Адміністративним способом залишається і квотування, а також тимчасове ліцензування (реєстрація) контрактів (як правило, експортних) для торговців нафтопродуктами. Та на цьому ринку (серед інших сегментів ПЕКу), всупереч усьому, діють ринкові закони.

Услід за учасниками ринку нафтопродуктів з-під держопіки здебільшого «вийшли» регіональні підприємства з реалізації газу (обл-, міськ-, райгази), які колись входили до складу «Укргазу». Після створення НАК «Нафтогаз України» рештки держпакетів у статутних фондах цих газорозподільних компаній були передані НАКу. Але досі «Нафтогаз» не має абсолютного впливу на недержавних власників цих компаній. І, щоб не допустити анархії в цьому секторі, НАК мусив вдатися до ультимативного-безальтернативного тону переговорів із їх власниками. Так чи трохи інакше, проте й регіональні мережі газорозподілу контролює (іноді лиха прикупивши) НАК.

З продажем контрольних пакетів акцій чотирьох вітчизняних нафтопереробних заводів російським нафтовим компаніям держава втратила контроль над ринком нафти. Практично НПЗ, що перебувають в Україні, залежать від експортних мит, запроваджуваних урядом РФ, та від доступу до нафтотранспортної інфраструктури насамперед російської «Транснафти» і нафтоперевалочних комплексів, доступних для російських НК.

ВАТ «Укрнафта» і ДАТ «Чорноморнафтогаз» (які входять до складу НАК «Нафтогаз України») із річним обсягом видобутку до 3,6 млн. тонн нафти істотно на нафтовий сегмент ПЕКу не впливають.

Нафтотранспортна система України, як і газотранспортна, а також основний газовидобуток теж належать до парафії НАКу (ВАТ «Укртранснафта», ДП «Укртрансгаз», ДП «Укргазвидобування»).

Родзинка полягає в тому, що весь цей багатошаровий нафтогазовий пиріг приправлений соусом від НАКу. А «Нафтогаз України» прямо підпорядкований не Мінпаливенерго, а Кабміну. Щоправда, коли створювався НАК (травень 1998 року), єдиного держоргану в ПЕК — Мінпаливенерго — ще не було.

Весь період порівняно недовгого існування Мінпаливенерго як органу держуправління — це перманентні реорганізації та реструктуризації. На певному етапі, уже відносно відпрацювавши 2002 року систему взаємодії з суб’єктами ПЕК, Мінпаливенерго опинилося в ситуації, коли мусить відповідати за діяльність вагомого сегмента паливно-енергетичного ринку, впливати на діяльність якого практично не може: все це — компанії та підприємства, які входять до складу НАК «Нафтогаз України».

І тоді Мінпаливенерго пропонує підпорядкувати йому НАК.

Хоч би хто очолював Мінпаливенерго та НАК, він намагався зберегти, як мінімум, свій статус-кво й отримати максимум повноважень. У такій ситуації НАК, вочевидь, задіяв усі важелі впливу, щоб нівелювати саму можливість опинитися під патронатом Мінпаливенерго України й виключити її надалі. Тим паче що, як «кістку в горлі», НАК сприйняв політику Мінпаливенерго (між іншим, політику Президента й уряду України) щодо використання нафтопроводу Одеса—Броди й реалізації проекту Євро-Азійського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК і створення міжнародного консорціуму з розвитку та експлуатації газотранспортної системи (ГТС) України. В обох випадках Мінпаливенерго уповноважене урядом України прийняти рішення. Чи буде воно остаточним у ситуації, що склалася, не беруся прогнозувати — надто багато складових.

Тактика «Нафтогазу України» у цьому контексті однозначна: вустами нафтотранспортників доводити економічну доцільність використання нафтопроводу Одеса—Броди для експорту російської нафти через МНПК «Південний», а не в напрямку Брод. Але навряд чи варто скидати з рахунків те, що для держав — експортерів, транзиторів і споживачів нафти — це насамперед питання держполітики. Так само, як і «газовий» бізнес, зокрема транзит газу.

Крім того, як уже сказано, «Нафтогазу України» не хотілося потрапити під безпосередній патронат Мінпаливенерго, і він розпочав затяжну боротьбу з ненависним Мінпаливенерго. Благо, привід за бажання завжди можна знайти, а в ході підготовки до опалювального сезону все одно чогось та й не буде зроблено. Не міністром і не віце-прем’єром особисто, але відповідати за все їм...

На внутрішньоукраїнському нафтогазовому ринку наявні суперечності між Мінпаливенерго і НАКом. Насамперед це стосується теплових енергогенеруючих компаній (ТЕС), підвідомчих міністерству. Крім вугілля і мазуту, ТЕС використовують газ, що поставляється дочірньою компанією НАКу «Газ України». Кілька років поспіль у пік навантаження осінньо-зимового сезону особливо не церемонилися і брали газу стільки, скільки було потрібно генеруючим компаніям. Платити за цей газ своєчасно не могли, а багато хто й не збирався. У результаті на сьогодні «мінпаливні» ТЕС нагромадили важкий лантух боргів перед НАКом, у чому останній і звинувачує міністерство та його главу. Попри те, що вже другий рік ТЕС оплачують сповна поточні газопоставки. Однак ДП «Газ України» наполягає на тому, що Мінпаливенерго намагається подати платежі в рахунок погашення колись накопичених боргів як поточні розрахунки. На що в Мінпаливенерго пропонують просто уважно дивитися й аналізувати дані того ж таки НАКу — адже міністерство оперує тими самими даними НАКу. Лишень одні й ті самі цифри (у цьому випадку — про платежі за газ) можна подати по-різному.

Приміром, дочірня компанія НАКу — «Газ України» — наводить порівняльний аналіз розрахунків за газ у 2002 і 2003 роках (за 10 місяців). Чорним по білому написано, що 2003 року енергогенеруючі компанії одержали газу на суму 980 563,8 млн. грн. А заплатили — 1 004 143,8 млн. грн. І при цьому зазначається, що «загальний рівень розрахунків» — у відсотковому співвідношенні — становить... 87,9. Аналогічна ситуація і з показниками оплати газу за 10 місяців 2002 року: спожили газу на суму 968 465,7 млн. грн.; заплатили — 981 816,2 млн. грн. А відсоток оплати — 81,9.

Якщо говорити «взагалі», то це так. Але ж енергогенерацію звинувачують у тому, що вона недоплачує за теперішнє споживання газу. А тим часом із наведених даних випливає, що вже другий рік, як мінімум, енергогенеруючі компанії, підвідомчі Мінпаливенерго, своєчасно й у повному обсязі оплачують поточні поставки й поступово погашають заборгованість, яка колись накопичилася. Але формально всі вже «знають», що «енергогенерація — хронічні боржники НАКу». Тим часом у тому ж таки «Нафтогазі України» чудово розуміють, що боргів за газ, нагромаджених за попередні роки, відразу ніхто погасити не може. НАК, кажуть, навіть погодився перераховані енергогенеруючими компаніями гроші в першу чергу зараховувати в оплату за поточні газопоставки. Але, як і раніше, публічно оперує «загальним рівнем розрахунків».

Це лише один аспект взаємин НАКу та Мінпаливенерго. Однак є й інші прошарки нафтогазового пирога, рецепт приготування яких ми, швидше за все, узнаємо під час майбутніх парламентських слухань у «справі НАКу», які відбудуться наступного тижня. Зрозуміло, якщо адепти «Нафтогазу України» усіма способами та методами не переведуть стрілки на... Мінпаливенерго.

Мінвуглепром — від протилежного

Не менш цікавий і пласт вугільники—Мінпаливенерго. Спочатку просто вимагали відродити Мінвуглепром. Не вийшло. Тоді, що називається, пішли від протилежного. Публічно народні депутати Володимир Бронников і Олег Панасовський дедалі наполегливіше останнім часом пропонують... відновити Міністерство енергетики, надавши йому відповідні повноваження. Пропонують Президенту і прем’єр-міністру України. Вони навіть надіслали листа керівництву країни, в якому описують критичну ситуацію в енергетиці й пропонують шляхи виходу з неї. Щоправда, депутат О.Панасовський, швидше за все, не повідомив у листі й іншу — власну мотивацію такого трепетного піклування про вітчизняну енергогалузь. А даремно, адже як безпосередній керівник одного з вуглевидобувних підприємств він міг би, напевно, розповісти чимало цікавого не стільки про енергетику, скільки про те, чому та як формується ціна вітчизняного вугілля...

А тепер поглянемо, що ж залишиться у сфері управління Мінпаливенерго, якщо: НАК — «держава в державі» і міністерству прямо не підпорядковується; для енергетичного вугілля створюється Оптовий ринок (ОРЕВ), енергетики більше підпорядковані рішенням НКРЕ і ДП «Енергоринок»; нафтопоставки й нафтопереробка — теж поза сферою безпосереднього впливу Мінпаливенерго. Але якщо Оптовий ринок електроенергії принаймні все-таки працює, то ринок енерговугілля лише створюється. І ще не пізно, так би мовити, перехопити ініціативу. Як? Один із варіантів — домогтися створення Міненерго. Тоді в нинішнього Мінпаливенерго тільки й залишається що вуглевидобувна галузь. А якщо вона одна, то виходить, що й Мінпаливенерго не потрібне — досить Мінвуглепрому...

Тільки й справ. Однак усе-таки вирішили дати обгрунтування, вказавши серед іншого шляхи стабілізації енергогалузі. Приміром, через проведення переговорів із Росією про оперативну підтримку енергосистеми України в умовах втрати власної генеруючої потужності. На тлі активності «провугільників» Панасовського і, хоч як дивно, Бронникова чомусь залишається непоміченою заява заступника міністра палива та енергетики України Анатолія Татаринова, який стверджує, що українська енергосистема має достатні генеруючі потужності для забезпечення потреб вітчизняної економіки навіть в осінньо-зимовий період. В інтерв’ю агентству «Інтерфакс-Україна» він нагадав, що, за підсумками 10 місяців нинішнього року, виробництво електроенергії в Україні зросло на 5,7%, у тому числі тепловими станціями — на 8,1%, атомними — на 3,9%. При цьому в січні—жовтні 2003-го Україна експортувала 3512,55 млн. кВт · год електроенергії, імпортувала з Росії — 930,04 млн. кВт · год, а паритетні з Росією поставки в Молдову становили 1464,15 млн. кВт · год.

Автори письмового звернення до уряду, крім іншого, згадують про неприпустимо низькі запаси вугілля на ТЕС. Мовляв, Мінпаливенерго не сприяло їх накопиченню. Однак, хоч запаси справді нижчі, ніж минулими роками, це не означає, що настане криза. Щодоби на ТЕС тепер поставляється 74,5 тис. тонн вугілля, чого наразі їм вистачає. А запасатися «на випадок атомної війни», як на нинішній час, — надто дороге задоволення для генерації. Адже вугілля треба відразу оплатити, тобто «заморозити» оборотні кошти. Якби ТЕС із квітня до початку опалювального сезону стали нагромаджувати 1,4 млн. тонн вугілля, то їм довелося б додатково витратити 55 млн. грн. За ці самі гроші можна придбати 350 тис. тонн. Отже, можливо, і мають рацію генкомпанії, які зважилися працювати, грубо кажучи, з коліс.

До речі, з майже 25 млрд. кубометрів закачаного в українські підземні сховища газу лише 8,9 млрд. кубометрів оплачені НАКом (торік оплачений обсяг становив 17 млрд. кубометрів). І це ніхто не вважає криміналом та трагедією. Якщо НАКу знадобиться більше, ніж уже оплачений ним запас, він платитиме за газ у міру його використання. І це логічно: навіщо наперед «заморожувати» кошти? З вугіллям, звичайно, трохи складніше у зв’язку з необхідністю залізничної доставки. Але хто сказав, що це нерозв’язна проблема?

У принципі, більшість аргументів депутатів Панасовського та Бронникова можна заперечити. Приміром, вони вважають, що українській енергосистемі терміново потрібна взаємодія насамперед з енергосистемою Росії. Тоді як енергосистема України практично рік уже працює в синхронному режимі з об’єднаною європейською — UCTE. А Мінпаливенерго України ще в липні створило робочу групу для розробки концепції інтеграції вітчизняної енергосистеми з європейською. При цьому Україна бере участь у дослідженнях СНД стосовно глобального енергооб’єднання енергосистем ЄС і СНД. Але ці дослідження проводитимуться до 2007 року, після чого лише з’являться попередні висновки. А українська енергосистема самостійно буде готова до синхронізації з енергосистемою Європи набагато раніше. То навіщо чекати, поки вдало ляжуть зірки над «кишлаком» СНД?

А що ж до відставки глави Мінпаливенерго Сергія Єрмілова, то не далі як у середу прем’єр-міністр України Віктор Янукович заявив, що Мінпаливенерго «дуже впливає на життя країни в цілому, і це питання завжди було надзвичайно болючим, тому я й реагував на нього так різко — й інакше не буде. Якщо Сергій Єрмілов витримає і міністерство працюватиме так, як того вимагає сьогоднішній день, — він працюватиме», — заявив В.Янукович.

Ніхто не каже, що в українському ПЕКу, як у легендарному Багдаді, все спокійно. І реформувати галузь та систему її управління теж потрібно — на вимогу часу. Тільки не треба весь цей багатоскладовий процес називати катастрофою і шукати крайніх. Тим паче що за багатьма гучними виступами проглядаються чіткі обриси цілком конкретних комерційних інтересів. І, напевно, не слід безпосереднім господарям і гостям цієї енергокухні, як мовиться, виносити на люди все сміття, та ще й під брендом національних інтересів.