ТО ЧИЮ Ж ЧЕСТЬ, ГІДНІСТЬ І ДІЛОВУ РЕПУТАЦІЮ ПРИНИЖЕНО?

«10 грудня минулого року Дарницький районний суд міста Києва усього за шість днів тричі розглядав справу за позовом закритого акціонерного товариства «ТНК-Україна Інвест» до «Голосу України» (газети Верховної Ради України) та Сергія Лавренюка. Суддя Т.В.Щасна ухвалила рішення без присутності відповідачів, задовольнивши позовні вимоги у повному обсязі: газету й журналіста зобов’язано сплатити сьогоднішнім власникам та інвесторам колишнього «Лисичанськнафтооргсинтезу» по 238 500 гривень моральної (немайнової) шкоди та по 23 850 гривень державного мита. Аналогів, коли б судовим рішенням у журналіста забирали зарплату за майбутні 30 років роботи, судова практика України ще не знала».

Газетне повідомлення
від 18 березня 2004 року

Нещодавно під час пленарного засідання Верховної Ради України пролунала тривожна інформація: голова парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко і голова Верховної Ради Володимир Литвин повідомили, що існує реальна загроза припинення випуску газети «Голос України», видавець якої — Верховна Рада України. Що ж сталося? Виявляється, ЗАТ «ТНК-Україна-Інвест», ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез» та громадянин Креденцер Олександр Георгійович подали позови до редакції газети «Голос України» і журналіста Сергія Лавренюка про захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування немайнової шкоди з приводу публікації в газеті «Голос України» статей Сергія Лавренюка «Спецоперація «Санація», «Спецоперація «Санація-2» і «Навіщо платити більше». Позивачі стверджують, що ці статті містять відомості, які не відповідають дійсності і принижують «честь і гідність О.Креденцера і ділову репутацію ЗАТ «ТНК-Україна-Інвест» та ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез».

Так сталося, що з 1993 року я в подробицях знаю обставини, викладені у статтях Сергія Лавренюка, тому можу стверджувати: ці факти відповідають дійсності і позивачі не мають жодних підстав для позову про захист честі, гідності і ділової репутації з приводу цих статей. Саме тому я й зацікавився таким «крутим» поворотом подій, як можливість закриття парламентської газети внаслідок позовів нинішніх «власників» колишнього Лисичанського НПЗ. Щоб читачі пересвідчилися в цьому самі, коротко викладу суть справи. Вона доволі проста, хоча вітчизняне правосуддя уже протягом десяти років демонструє своє небажання захистити законні інтереси держави та вітчизняних підприємців.

На моє переконання, судові позови до газети та журналіста подано саме тому, що у зазначених статтях переконливо й аргументовано проаналізовано незаконність процедури проведення комерційного конкурсу з продажу державного пакета акцій ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез». Цим нинішні власники підприємства хочуть примусити не лише «Голос України», а й інші ЗМІ замовчувати обставини, внаслідок яких 67,41% акцій підприємства, яке коштувало, щонайменше, 5 млрд. гривень, було продано лише за 53,1 млн. гривень. У 100 разів дешевше! Хіба про цей кричущий факт пограбування України мав говорити лише «Голос України»? Чому мовчали і досі мовчать державні органи, котрі просто зобов’язані контролювати дотримання законності під час приватизації? Що робить Фонд держмайна України, Державна комісія з цінних паперів, Генпрокуратура? Їм це не цікаво? Чому ці органи не втрутилися навіть після того, як один із кредиторів ВАТ «ЛиНОС» — НВО «Агрокомплекс» не лише оприлюднило факти численних порушень під час проведення конкурсу, а й звернулося з цього приводу до суду? По суті, приватні підприємці, захищаючи свої права власності, водночас захищали порушені права держави. А що вітчизняні суди? На тій підставі, що «Агрокомплекс» не брав участі в конкурсі, вони просто відмовилися розглядати цей позов по суті (ухвала Печерського райсуду м.Києва від 29 березня 2001 року у справі №2-2314/2). Зазначивши при цьому, що позивач не довів порушень його прав і законних інтересів під час проведення конкурсу. Тобто, з одного боку, державні органи, які зобов’язані відстоювати законні інтереси держави, усунулися від виконання своїх обов’язків, а кредитора, який у суді хотів довести свою правоту, — усунули. У цій ситуації йому не залишалося нічого іншого, як надати відкинуті судом матеріали засобам масової інформації.

Та, враховуючи обізнаність із цією справою з 1993 року, можу стверджувати, що під час конкурсу порушено не лише інтереси держави, а й права її громадян, кредиторів ЛиНОСу, зокрема «Агрокомплексу». При цьому «Агрокомплекс» найпослідовніше захищав і продовжує захищати свої права. І має для цього всі підстави. Ось чому.

Ще у 1992—1993 роках «Агрокомплекс» поставив на Лисичанський НПЗ 375 тисяч тонн давальницької нафти з метою її переробки на нафтопродукти. Відповідно до договору, Лисичанський НПЗ як плату за переробку одержав від «Агрокомплексу» 18% нафти, а решту нафти, переробленої у нафтопродукти, був зобов’язаний передати власникові — «Агрокомплексу». Та за більш як 10 років, що минули відтоді, Лисичанський НПЗ виконав свої зобов‘язання тільки на 30%. Тому з 1993 року тривають нескінченні судові процеси про повернення боргу.

Вичерпавши всі можливості розв’язати проблему, 1996 року було порушено справу про банкрутство Лисичанського НПЗ. Це трохи подіяло, і 1997 року «Агрокомплекс» та Лисичанський НПЗ підписали угоду про повернення боргу, суму якого було визначено у 225 млн. гривень у цінах 1997 року. ЛиНОС почав виконувати цю угоду: «Агрокомплексу» було відвантажено частину нафтопродуктів. При цьому «Агрокомплекс» відмовився від одержання пені, штрафів за затримку боргу і надав Лисичанському НПЗ розстрочку з погашення боргу на п’ять років. Фактично «Агрокомплекс» надав Лисичанському НПЗ на 10 років безвідсотковий кредит. Та щойно 2000 року на Лисичанський НПЗ прийшли нові господарі — російська «Тюменская нефтяная компания» (ТНК) — погашення боргу припинилося.

Але давайте запитаємо: як під час розгляду в суді справи про банкрутство на підприємстві могли з’явитися приватизатори, адже 67,41% акцій Лисичанського НПЗ було арештовано за ухвалою Вищого господарського суду? Процедура банкрутства вимагає арешту майна боржника. Якщо є бажаючі допомогти боржнику, вони мають виступити як санатори з метою задоволення майнових вимог кредиторів та уникнення банкрутства боржника.

Однак подальші події свідчать, що нові майбутні господарі обрали інший шлях. До процесу приватизації «долучається» голова Вищого господарського суду Дмитро Притика, який, не беручи справи до свого провадження як суддя, 12 квітня 2000 року приймає ухвалу, якою знімає арешт з пакета акцій Лисичанського НПЗ. Далі Фонд державного майна продає 67,41% акцій нафтопереробного заводу «Тюменской нефтяной компании» за 53,1 млн. гривень при реальній вартості НПЗ у понад 5 млрд. гривень. Із боку держави і Вищого господарського суду це був безпрецедентний за щедрістю подарунок ТНК. До речі, Фонд державного майна при цих «торгах» пояснював, що ТНК так дешево купує акції тому, що має сплатити борги НПЗ. Але борги, як тепер видно, ТНК платити не планувала.

Невдовзі 27 червня 2001 року Вищий господарський суд переглянув усі свої рішення щодо повернення Лисичанським НПЗ боргу «Агрокомплексові». Погоджену раніше у присутності суддів і підписану сторонами з «живими» печатками угоду від 20серпня 1997 року про повернення боргу на суму 225 млн. грн. у цінах 1997 року (або 223678,5 тонни нафтопродуктів) було визнано неукладеною. (Хоча, згідно з цією угодою, вже було повернуто частину боргу.) Крім того, суд чомусь визначив борг Лисичанського НПЗ у розмірі 91 млн. гривень, фактично відібравши в «Агрокомплексу» понад 100 млн. гривень. Виходить, своїм рішенням суд «поламав» підписану сторонами і вже визнану судом угоду про повернення боргу.

Таку зухвалу і безвідповідальну поведінку суддів Вищого господарського суду було оскаржено, але Верховний суд ухвалою від 26 грудня 2002 року відмовив у провадженні за цією справою. Інакше кажучи — відмовив громадянам України в правосудді. Справу до кінця не розглянуто. Отже, без відповіді залишаються питання стосовно того, чи законно ТНК придбала 67,41% акцій, адже позивачі оскаржують і ухвалу Д.Притики про зняття арешту з акцій НПЗ, і ухвалу судді О.Подоляк про те, що угода про повернення боргу була неукладеною, і питання законності самого конкурсу з продажу акцій НПЗ, де зазначається, що в конкурсі брали участь два претенденти, засновником яких була одна й та сама особа. Залишилося без відповіді й запитання про те, якою є сума боргу Лисичанського НПЗ перед «Агрокомплексом», якщо в натурі цей борг становить 223678,5 тонн нафтопродуктів.

Суди не дали відповіді на жодне з цих запитань із тієї простої причини, що Судова палата з господарських справ Верховного суду України не взяла до розгляду позов «Агрокомплексу» (ухвала колегії суддів ВСУ від 26 грудня 2002 року), чим, на мій погляд, врятувала ТНК від відповіді, чи була законною приватизація Лисичанського НПЗ в умовах розгляду справи про банкрутство та чи був законним сам конкурс. Недарма російська газета «КоммерсантЪ» (№1 за 2003 р.) подала матеріал про цю відмову під назвою «Український суд став на бік ТНК». Гадаю, кожному зрозуміло, що до того часу, доки справу «Агрокомплексу» не буде розглянуто до кінця і по суті, доки не буде дано відповіді на поставлені запитання і доки кредиторам не буде повернуто нафтопродукти в натурі або їх грошовий еквівалент, говорити про недостовірність викладеної в газеті «Голос України» інформації немає жодних підстав.

Ось про все це й написав журналіст Сергій Лавренюк. Як юрист я стверджую, що він написав правду і нічого, крім правди. Але такі фінансові магнати, як ТНК, дуже не люблять, коли їхні інтереси перебувають під підозрою і сумнівом. Скориставшись тим, що Судова палата з господарських справ упереджено, відверто, навмисно стала на бік ТНК, не допустивши справу до розгляду, ТНК почала атаку вже на газету «Голос України» і журналіста Сергія Лавренюка, звинувативши їх в оприлюдненні неправдивої інформації.

Проте абсурдність ситуації в тому, що опублікована інформація абсолютно правдива. Сьогодні чимало прогнозів журналіста вже збулися. Наприклад, у статті «Навіщо платити більше» зазначалося, що Державна податкова інспекція м.Лисичанська 23 червня 2001 року звернулася із заявою про необхідність сплати ЛиНОСом до бюджету більш як 41,5 млн. гривень. Та, як випливає зі звіту керуючого санацією ВАТ «ЛиНОС» П.Ладарії, «в результаті проведеної роботи... прийнято рішення №1 від 03.10.03 про списання безнадійного податкового боргу ВАТ «ЛиНОС» в сумі 44 млн. 885 тис. 522 грн.». Як бачимо, продавши пакет акцій ЛиНОСу лише за 53,1 млн. гривень, державні чиновники «в результаті проведеної роботи» погодилися на списання податкового боргу ВАТ «ЛиНОС» на суму майже 45 млн. грн. Хотілося б у зв’язку з цим запитати: що, в Луганській області та в Лисичанську зокрема вже не існує соціальних проблем, якщо чиновники «пробачають» транснаціональним компаніям такі суми? До речі, яким є розмір міського бюджету Лисичанська, якщо 45 млн. гривень йому зайві? До того ж виходить, що коли підсумувати такі податкові пільги, то ЛиНОС взагалі приватизовано безплатно.

Можу навести інші приклади заборгованості ЛиНОСу. Наприклад, із позовною заявою про стягнення з ВАТ «ЛиНОС» заборгованості на суму 194 млн. грн. звернулася інша державна структура — Державний комітет України з державного матеріального резерву. «Промінвестбанк» звернувся до суду з позовною заявою про стягнення з ВАТ «ЛиНОС» заборгованості у розмірі 22 млн. 709 тис. грн. Є чимало інших заяв державних і недержавних структур про стягнення з ВАТ «ЛиНОС» багатомільйонних боргів... Рано чи пізно на кожне з цих та на багато інших запитань таки буде дано відповідь. Бо, схоже, недавній арешт у Канаді українського «Руслана» — лише початок повернення боргів ЛиНОСу перед кредиторами. На жаль, це повернення знову відбувається за рахунок держави. Так, дивися, справа може дійти й до президентського літака…

Іще кілька слів про одне списання боргів ЛиНОСу. 1999 року саме Верховна Рада України ухвалила Закон «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості відкритого акціонерного товариства «Лисичанськнафтооргсинтез» станом на 1 жовтня 1999 року». Тобто Верховна Рада України, враховуючи скрутний фінансовий стан ЛиНОСу, по суті вибачила нафтогігантові багатомільйонну заборгованість, а нові власники, отримавши його без цих боргів, очевидно із вдячності, тепер намагаються припинити випуск газети Верховної Ради України, присудивши виданню непомірні штрафи за правдивий виступ.

А тепер кілька слів щодо рішень суддів першої та апеляційної інстанції у справі ТНК проти «Голосу України». Адже ухвалені ними рішення не тільки не дають відповіді на запитання, а навпаки, породжують чимало нових запитань. Ось деякі з них.

Чому судді не взяли до уваги чинне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20 грудня 2002 року, котрим встановлено факти, які викладені у статтях С.Лавренюка і які не потребують нового доказування?

Чому суд не дав оцінки цілому ряду важливих документів, поданих до суду відповідачами як докази? Приміром, довідці статистичних органів, яка вказує на те, що в конкурсі з купівлі акцій Лисичанського НПЗ брала участь особа, яка має безпосередній стосунок до обох учасників конкурсу?

Чому не враховано зміни до Закону України «Про інформацію», які передбачають звільнення журналіста від відповідальності за оціночні судження, критику, оцінку дій тощо?

Чому суд не вказав, у чому конкретно виявився негативний вплив опублікованих статей стосовно позивачів? Адже нафтопереробний завод, як стверджують його господарі, процвітає. У чому ж тоді полягає ота немайнова шкода, яку оцінено судом у 238 тис. гривень штрафу для газети і 238 тис. гривень — для журналіста?

Чим керувалася суддя, присуджуючи такі суми компенсації моральної шкоди за правдиву інформацію?

Чому Дарницький районний суд розглянув справу за відсутності відповідачів?

Чому суд не зважив на те, що на момент подання позовної заяви минув визначений законом термін позовної давності?

Чому суди не врахували роз’яснення пленумів Верховного суду України стосовно розгляду справ про відшкодування немайнової шкоди?

І таких запитань ще дуже багато. А це вказує на те, що і Дарницьким районним судом м.Києва, і Апеляційним міським судом ухвалені упереджені, без врахування всіх вимог матеріального і процесуального законодавства, рішення.

До того ж, коли зайшла мова про приниження честі, гідності і ділової репутації у зв’язку з приватизацією Лисичанського НПЗ, то скажу відверто — якщо у цьому разі і йдеться про приниження чиєїсь честі, гідності та ділової репутації, то лише держави Україна і її громадян. Іменем України... Віддавати за безцінь такі гіганти української індустрії задля збагачення інших людей — хіба це не наруга над честю й гідністю України? Вважаю, що сьогодні ще не пізно (і ніколи не буде пізно) відновити справедливість і компенсувати завдані Україні та бюджетові збитки від сумнівної приватизації Лисичанського НПЗ. А з цим відновити честь, гідність і ділову репутацію України. Бо поки що виходить так, що в українського підприємця, який не погоджувався з незаконним відчуженням його майна, приватизатори відібрали власність, а журналіста й газету, які посміли сказати про це правду, тягають по судах.

Сподіваюсь, що суди уважно й усебічно вивчать обставини справи і таки розберуться належним чином у цій нескладній і прозорій ситуації та ухвалять законне, виважене, неупереджене рішення. Сьогодні не можна допустити антиконституційної й антизаконної заборони права на критику та аналіз приватизаційних процесів. Без цього права держава Україна втратить не лише матеріальні цінності, а й саму ідею розвитку основних інституцій демократичного суспільства.