ПРО «ЦІНУ» ПЕРСПЕКТИВ ПОЛТАВСЬКОГО ГЗК

Останнім часом в окремих засобах масової інформації з’явилися публікації, які у похмурих тонах описують перспективи роботи ВАТ «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» (далі — Полтавський ГЗК або ПГЗК) і наводять причини цього.

Попри очевидний непрофесіоналізм авторів таких матеріалів, нерозуміння особливостей ринку залізорудної сировини, ці міркування кочують з однієї публікації в іншу, де автори доповнюють одне одного новими нападками на комбінат та групу «Фінанси і кредит».

Фахівцям, які працюють у гірничо-металургійному комплексі, такі публікації інформації не додають, однак торкаються репутації АТ «Полтавський ГЗК», і ми вважаємо за необхідне заявити ось що.

Полтавський ГЗК був і залишається провідним експортером залізорудних котунів у СНД. Підстава для цього — вигідне географічне розташування, високі фізичні властивості котунів, вироблених за американською технологією, що дозволяє їх транспортувати і зберігати за низького вмісту лугу, а це важливо як для технологічних, так і екологічних параметрів доменного процесу. Та найголовніше — за багато років роботи комбінат набув репутації надійного постачальника, що чітко виконує свої зобов’язання, і це є найкращою гарантією тих партнерських взаємин, які склалися у комбінату з багатьма європейськими споживачами і покупцями його продукції.

Основний партнер ПГЗК — австрійський концерн Voest-Alpine, якому комбінат відвантажує до 2 млн. тонн залізорудних котунів щорічно. З початку 90-х років ПГЗК став основним постачальником котунів на австрійський металургійний комбінат (постачає понад 90% загального споживання котунів). У поєднанні з південноафриканською залізною рудою, котуни ПГЗК дозволяють Voest-Alpine виробляти високоякісну листову сталь для автомобільних концернів Німеччини. Полтавський ГЗК має довгострокову угоду з Voest-Alpine, де зафіксовано щорічні обсяги поставок. Австрійський партнер фінансує проект модернізації технології збагачення концентрату на ПГЗК, плануючи збільшити споживання котунів ПГЗК нової якості. Тому чутки про переорієнтування Voest-Alpine із полтавських котунів на австралійську руду — типова газетна дезінформація, абсурдність якої очевидна для бодай трохи обізнаних із металургією і станом справ на ринку залізорудної сировини.

Це ж саме можна сказати і про перспективи використання «австралійської руди» українськими металургами. Донбаський регіон справді імпортує російську залізорудну сировину, за надлишку її у Кривбасі. Причина цього — нижчі ціни російських постачальників через дешеві російські енергоресурси, що становлять велику частину витрат гірничодобувних підприємств (електроенергія удвічі, а газ утричі дешевші від українських). І можна сміливо стверджувати, що в досяжному майбутньому австралійським гірнякам аж ніяк не вдасться добитися конкурентних цін для поставок у Донбас, не кажучи вже про таку важливу обставину, як повна відсутність інфраструктури для відвантаження доставленої морем руди (на кшталт порту Роттердам для європейських металургів).

Твердження авторів згаданих публікацій про необхідність «очищення» котунів ПГЗК від «домішок» і «подорожчання кінцевого продукту» на 7—8 доларів через застосування котунів ПГЗК — повний дилетантизм. Як в умовах жорсткої конкуренції Полтавський ГЗК може експортувати в Європу понад 5 млн. тонн котунів щорічно, коли використання полтавських котунів «робить дорожчим кінцевий продукт» майже на 30% ціни тонни котунів? Будь-який мислячий читач зрозуміє, що такої фори в ціні котунів ПГЗК надати споживачам не зміг би.

Проявом дилетантських поглядів на структуру виробництва є і міркування про необхідність включення ПГЗК чи інших гірничодобувних підприємств у «виробничий ланцюжок». В усьому світі найбільші гірничодобувні компанії — австралійські, бразильські, канадські чи шведські — існують цілком автономно, інколи поєднуючи свій залізорудний бізнес із видобутком іншої мінеральної сировини та її транспортуванням. Захоплюючись «австралійським рудним слідом», автори публікацій, виявляється, геть необізнані з організаційно-виробничою структурою гірничорудних компаній світу. Звідси й міркування про те, що для організації постачання залізорудної сировини на металургійний комбінат передусім треба бути в «ланцюжку» або під «донецькими», або під «дніпропетровськими» тощо. Автори суперечать самі собі, підкреслюючи зрослий прагматизм українських бізнесменів, які працюють у металургії, і все ж приписуючи їм родоплемінні уподобання при виборі постачальників сировини («у чужих не візьмемо»).

Однак найразючішим протиріччям публікацій, що вказує на невміння авторів підготувати логічно цілісну статтю, є одночасне описування похмурих перспектив ПГЗК і боротьби, яка розгорілася за контроль над ним. Якщо правильні прогнози про «експортну безвихідь», то чому ж за контроль над комбінатом борються кілька груп? Невже дарма за 6,59% акцій Полтавського ГЗК таємничі покупці заплатили ФДМ майже 80 млн. грн. (до речі, ціна акцій виявилася вищою, ніж за гучного продажу акцій ЗАлКу)? Бізнесменів, які мають такі кошти, важко запідозрити в недалекоглядних вкладеннях. Тому єдиним поясненням суперечливих публікацій є те, що вони — це незграбні спроби знизити «ціну» перспектив (а отже й акцій) ПГЗК, атакуючи як сам комбінат, так і перспективи його розвитку.

Експортна спрямованість роботи ПГЗК, забезпечуючи стабільний потік валютних надходжень, безумовно, ставить його у залежність від стану металургійної галузі Центральної і Східної Європи. І якщо приватизовані комбінати в Чехії, Словаччині (не кажучи вже про австрійський комбінат Voest-Alpine) працюють стабільно, то металургія Польщі й Румунії ще не перейшла у приватні руки (тільки в жовтні має отримати власника меткомбінат у румунському Галаці і відбудеться конкурс з продажу польського сталевого холдингу). І в цей передприватизаційний період, з огляду на тяжке фінансове становище названих підприємств, Полтавський ГЗК, як і інші постачальники залізорудної сировини, не міг без ризику для себе здійснювати поставки в Польщу та Румунію в запланованих обсягах. Звісно, це призвело до певного зниження обсягів виробництва на ПГЗК, хоча за період із квітня поточного року комбінату вдавалося не допускати збитків.

Зараз починається кампанія з укладання договорів на наступний рік, і Полтавський ГЗК вже отримав попередні замовлення від більшості покупців. Виробничо-технічний потенціал комбінату достатній для того, щоб випускати продукцію в обсягах, яких потребує ринок і які забезпечують рентабельною роботою. Затьмарити перспективи роботи комбінату дешевими статейками не вдасться. Полтавський ГЗК готовий відповісти на виклик часу.