ПІВДЕННИЙ ГЗК МАЙЖЕ НЕ ВИДНО

Якщо у вас є зайві гроші і вам їх не шкода — інвестуйте їх в Україну...

З пам’ятки для інвестора

Політична економіка

У п’ятницю, сьомого вересня, випадковий перехожий, забрівши в ту частину Кривого Рогу, де розташований Палац культури Південного гірничо-збагачувального комбінату (Південний ГЗК), побачив би дивне видовище. На лавах у парку, прикриваючись від дощу парасолями і чим трапиться під руку, сиділи кілька десятків пристойно одягнених людей і про щось запекло сперечалися. Щоправда, підійти ближче перехожий не зміг би. Кремезні хлопці надійно прикривали сперечальників не тільки від випадкових зівак, а й від нечисленних репортерів.

Ці хлопці свій хліб їли не даремно — трохи пізніше їм довелося взяти участь у звільненні з посади директора ГЗК і виламуванні дверей секретного відділу комбінату. Ось так гучно завершився черговий (і далеко не останній) етап спроби переділу власності на другому за розміром залізорудному комбінаті України.

Почалося ж усе набагато раніше. Під час приватизації ГЗК контрольний пакет акцій викупила група офшорних фірм, афілійованих із Юлією Тимошенко. Народилася навіть неофіційна розшифровка назви підприємства від російського «ЮГОК» — «Юлин ГОК».

Звісно, такий стан справ влаштовував далеко не всіх, тим більше в періоди загострення взаємин Юлії Володимирівни з «верхами». Це мало багато наслідків, серед яких — часті й масовані перевірки всілякого роду служб. І хоча в самому ГЗК особливих порушень не знаходили, уже більше року ходили чутки — «Південний ГЗК продається». Та й для розвитку підприємства потрібні великі кошти, знайти їх старі акціонери не могли. Цим повинні були зайнятися вже нові власники.

Називали різні імена та прізвища. На початку року чутки про те, що 60% акцій продано віденському «Банк Австрія Хендельбанк», навіть потрапили до друкованих ЗМІ. І хоча трохи пізніше їх спростували, однак процес справді йшов. Незабаром вималювався і реальний покупець — одна з «дочок» російської нафтової компанії «ЛУКойл» — Торговий дім «ЛУКойл-Северо-Запад». До середини літа переговори про продаж завершили, і справа йшла до фінішу. За ГЗК навіть уже внесли передоплату, щось близько 15 млн. дол.

Суто технологічно сам процес зводився до купівлі трьох офшорок, які спільно володіли контрольним пакетом, — кіпрської Lanata Trading (17,15%), Lansin Commersial Ltd (19,73 %) і Doleno Trading Ltd (23,49%). Право на володіння ними оцінили в 50 млн. дол.

Природно, що перспектива потрапляння такої суми в руки досить амбітної Тимошенко надихала далеко не всіх, причому не тільки в Києві, а й на рідній Дніпропетровщині. Можливо, цим і пояснюється досить активна підтримка інших бажаючих порулювати ГЗК.

Прийшла біда,
звідки не чекали...

Удару завдали одночасно по кількох напрямах. Спочатку за допомогою прокуратури Дніпропетровської області від участі в управлінні держпакетом у 25,78% акцій комбінату усунули дружню керівництву комбінату фірму «Енерготрейд». Але це проблеми «перехвату ГЗК» усе ж не вирішувало — решти (61%) цілком вистачало для стійкого контролю над ним.

У справу втрутився випадок. У дружньому комбінату «Южкомбанку» почалися проблеми. Його голова правління, Олександр Решотка, посварився з акціонерами і був звільнений «за власним бажанням».

Недоброзичливці стверджують: справа була в тому, що колишній голова правління уклав украй цікавий і не дуже вигідний договір оренди приміщення банку із самим собою. Були й інші претензії. Так чи інакше, сторони розійшлися — спочатку навіть без публічного скандалу.

Однак незабаром пан Решотка свою заяву відкликав і через суд поновився на роботі. Далі була серія цікавих історій із проведенням паралельних зборів акціонерів, обвинуваченнями у викреслюванні 40% акціонерів банку з реєстру, захопленням і перезахопленням офісу, запровадженням тимчасової адміністрації НБУ тощо.

Все це було досить цікаво саме по собі, але головне — мало безпосереднє відношення до Південного ГЗК. Саме «Южкомбанк» вів його реєстр. І коли зрештою за підтримки місцевого ЗМОПу пан Решотка усе ж поновився на посаді, серед іншого це означало, що реєстр акціонерів відтепер вів не дуже дружній реєстратор.

Тобто з будь-якою вашою перереєстрацією можуть тягти за формальними ознаками як завгодно довго, або через «неправильно поставлену кому» взагалі не приймуть. Чинне законодавство, за великого бажання, дозволяє реєстратору зволікати з перереєстрацією угоди стільки, скільки дозволить його фантазія, — достатньо кожні п’ять робочих днів «надавати мотивовану відмову». Причому далеко не факт, що до ваших противників поставляться з такою ж скрупульозністю. Не даремно ж одним із головних завдань будь-якого приходу до влади на підприємстві є зміна «чужого» реєстратора на, як мінімум, «дружнього», якщо вже не зовсім «кишенькового».

Незабаром усе це далося взнаки. В іншого підприємства, металургійного заводу «Комінмет» (його реєстратором був усе той же «Южкомбанк») з’явилися проблеми з ФДМ. Свого часу 26% його акцій після декількох перепродажів опинилися в усе тій же Lanata Trading. Приводом суперечки стало неповне внесення інвестицій. Lanata погоджувалася, що їх потрібно доплатити, але запропонувала перенести цей термін на 2002 рік. Однак ФДМ не погодився і нарахував 6 млн. грн. штрафних санкцій, і в середині 2000 року справу передали до арбітражного суду.

Спочатку вона йшла досить неквапно, але в червні цього року раптом отримала різке прискорення. 18 червня ВАСУ розірвав договір ФДМ із Lanata, одночасно накладаючи на неї величезний штраф — 50,13 млн. грн. (9,3 млн. дол.). Далі все просто покотилося: уже 26 червня ФДМ просить «про заміну способу і порядку виконання» судового рішення шляхом звернення стягнення на майно. Ще через два тижні чекати сплати штрафів уже, очевидно, стає зовсім несила, і тепер вже арбітражний суд м. Києва 11 липня, практично негайно, приймає рішення «про заміну способу і порядку виконання шляхом звернення стягнення на майно», і зокрема — «на пакет акцій, котрий становить 17,15% статутного фонду ВАТ «Південний ГЗК» і який належить компанії (Lanata Trading. — І.М.) на правах власності…».

Сказано — зроблено. Хоча за рішенням суду на можливий продаж виділялося два місяці, тобто до 11 жовтня, вже в серпні пакет благополучно реалізували на Придніпровській фондовій біржі. І отримали за нього аж 3,5 млн. грн. (тобто близько 7% нарахованих санкцій).

Цікаво, що про продаж пакету більшість операторів фондового ринку дізналися пост-фактум, тобто після благополучного завершення торгів. Можна не сумніватися, що повідомлення про торги опублікували. Але схоже, що покупців видання, котре його надрукувало, було стільки, що повідомлення розхапали відразу.

З досвіду інших аналогічних продажів, «Луганськобленерго» та «Донбасенерго», «вдячні читачі» часто купують настільки необхідний номер (а ще краще — додаток до газети) прямо в друкарні. Принаймні «ЛУКойлу» на очі воно якось не потрапило.

Але ж саме за цей пакет попереднім власникам обіцяли щось близько 14 млн. дол., тобто в 22 рази більше. Не хотілося б, аби виявилося, що саме тому «ЛУКойл» на торги і не запрошували. Можливо, боялися повторення історії з Полтавським ГЗК, де за 6,6-процентний пакет якась російська структура заплатила 80 млн. грн.

А так усе пройшло тихо й мирно. Пакет зовсім недорого прикупила собі дніпропетровська компанія ТОВ ІК «Славутич-Капітал».

Після цього стало вже зовсім цікаво. Після веселенької історії 1999 року, із невдалою спробою проникнення Trans World Group на Миколаївський НГЗ, інвестиційна компанія має репутацію «пересувної групи з обслуговування чужих криз». Історія з Південним ГЗК до цього світлого образу нічого не додала — благо, що цього разу і їхати далеко не довелося.

Останнім часом «Славутич-Капітал» уже купував пакети різних ГЗК. І завжди під чиєсь замовлення — то ІСД, то ще когось. Виникло запитання, хто цього разу «замовив» ГЗК. Адже розстановка сил компанії була прекрасно відома, і ризикувати купівлею відносно невеликого пакета, твердо не знаючи, куди він піде далі, — на «Славутич-Капітал» абсолютно не схоже.

Заодно виникає питання і до ФДМ — а як же інвестиційні зобов’язання, заради яких, пригадується, усе й затівалося? Де вони тепер? Адже була цілком реальна можливість дорого продати пакет, особливо цінний в умовах тотального зриву надходжень від приватизації влітку цього року.

Взагалі продаж викликає великі запитання, і ще не раз розглядатиметься. Не виключено, що й у суді.

До речі, дуже пильний реєстратор — «Южкомбанк», котрий раніше тягнув з усіма угодами, цього разу проявив похвальну оперативність, швидко провівши перереєстрацію. Принаймні, уже до 21 серпня 2001 року, відповідно до звіту реєстратора, та ж Lanata у реєстрі вже не значилася.

Подвійна приватизація

Тим часом завдали удару і по другій, уже «лукойлівській», компанії — Doleno Trading Ltd, якій належить 23,5% акцій Південного ГЗК. Її спробували дістати через усе того ж реєстратора — «Южкомбанк». Приводом став документ дворічної давнини. Свого часу Doleno у двох інших компаній, австрійських Steel Met Export-Import і Steel Mak Stal Handels, купила акції, що належали їй. Угода була суто комерційною — попередні власники компаній виходили з бізнесу. Природно, переговори про продаж велися з різними претендентами. Були якісь попередні домовленості, складалися начерки договорів тощо. Серед претендентів на купівлю виявилися і дві фірми — кіпрська Ulrih Limited і британська Сecil Systems Limited. В Україні їхні інтереси представляло дніпропетровське ТОВ «Бізнес-Інвест».

Суму за пакет вони збиралися платити суто символічну — 100 тис. дол. Це при тому, що навіть за номіналом той пакет ГЗК коштував у серпні 1999-го 450 тис. дол.

Можливо, і передбачалися якісь компенсації на зразок додаткової угоди чи розміну активами, але реальної проплати не було, і угода не відбулася. Steel Met і Steel Mak (в обох компаній один директор), з огляду на факт відсутності грошей, вважали угоду такою, що не відбулася і «не має жодних юридичних наслідків». Справді, ціна виглядала зовсім уже кумедною — потім пакет продали в 50 разів дорожче.

Однак уже 21 серпня 1999 на світ Божий з’явилося доручення і передатне доручення, відповідно до яких дніпропетровське ТОВ «Бізнес-Інвест», виступаючи в ролі повіреного Ulrih і Сecil, спробувало перереєструвати акції ГЗК на ці дві компанії.

Тодішній реєстратор — криворізьке ЗАТ «Юна» — реєструвати відмовився. Відомо також про заяву директора Steel Met і Steel Mak, що він таких документів не підписував. Причому цю заяву (ще від 20 серпня 1999-го) було нотаріально завірено.

До речі, після того як 12 січня 2000 року реєстратор удруге відмовив у реєстрації, питання заглохло майже на півтора року, аж до нинішнього травня.

Маленька ремарка. Як неважко помітити, всі операції проводяться за схемою «одна офшорка перепродує акції іншій». Причому мало хто сумнівається, що основні дійові особи — що з одного, що з іншого боку — живуть на теренах СНД. Можна з цього приводу обурюватися чи робити скорботний вигляд, однак такі вони, особливості вітчизняного бізнесу. Зазирніть до реєстру акціонерів будь-якого великого українського підприємства — офшор на офшорі сидить і офшором поганяє. Ну не вірять потенційні покупці в те, що, зареєструвавши свій бізнес відкрито, завтра при черговій пертурбації їх не «розірвуть». Як показує приклад того ж Південного ГЗК, не вірять не безпідставно.

Цього року «солодка парочка», Ulrih і Сecil, а ще точніше — їхня довірена особа ТОВ «Бізнес-Інвест» — знову з’явилася на сцені. Свої претензії вона висловлювала вже до нового реєстратора, згадуваного «Южкомбанку», звинувачуючи його у відмові зареєструвати права власності на акції.

Причому в судовій практиці був один нюанс. Свої претензії вона обгрунтовувала договором купівлі-продажу від 5 серпня 1999 року зі Steel Met і Steel Mak, вважаючи його чинним. Цікаво, але відповідно до пункту 6.1. цього документа всі суперечки «у випадку неможливості досягнення угоди за цим договором вирішуються відповідно до чинного законодавства в Міжнародному комерційному арбітражному суді (КАС) при Торгово-промисловій палаті України». Однак це означало б розгляд справи в Києві, тобто за межами любої серцю Дніпропетровщини.

На додачу арбітри КАС — не тільки з України, а й інших країн. Між іншим, це спеціально зроблено саме для таких випадків, щоб суд не обвинувачували в упередженості.

Чомусь усе це не влаштувало «нових покупців», і спілкуватися вони воліли через дніпропетровську прокуратуру та суди цього чудового міста.

Поки йшли судові розгляди, «ЛУКойл» після часткової проплати почав потихеньку управляти ГЗК. З’явився новий перший заступник голови правління — Леонід Савранський. Одним з його обов’язків став, що цілком природно в умовах «перехідного часу», контроль над фінансовими потоками підприємства. Відтоді попередніх власників на комбінаті вже де-факто не було.

Спадщина дісталася нелегка, але не безнадійна. За серпень погасили на 69 млн. грн. «кредиторки», у тому числі заборгованість перед Пенсійним фондом зменшили у 18 разів.

У липні цього року оголосили про проведення у вересні зборів акціонерів, на яких контроль передбачалося закріпити і де-юре. Однак незабаром стало зрозуміло, що виробництво — виробництвом, а за придбану власність доведеться поборотися всерйоз.

Цьогорічний серпень став часом не тільки термінових продажів, а й місяцем судових процесів. Позивалися ВАТ «Бізнес-Інвест», котрий загалом і не власник акцій, і «Южкомбанк», якого зобов’язували переписати на Ulrih і Сecil ці ж акції. Як треті сторони у процесі мали брати участь Lanata (у неї залишався маленький 1,25-процентний пакет ГЗК) і Dolenо, що ризикувала втратити пакет у 23,5%.

Причому «треті сторони», враховуючи потяг своїх опонентів «до рідної землі», чомусь не дуже вірили в справедливість місцевого суду. За три дні до його засідання адвокат Dolenо пані Капран навіть написала листа до Вищого господарського суду (арбітражних у нас після судової реформи вже немає), в якому припустила, що «на користь позивача (тобто «Бізнес-Інвесту». — І.М.) є безпосередня зацікавленість керівництва Дніпропетровської ОДА, котра впливає на господарський суд Дніпропетровської області, що не дає можливості об’єктивно і всеосяжно розглянути суперечку і винести законне рішення в справі».

Тому адвокат хотів, щоб справу передали в будь-який інший суд, головне — щоб він був «непідвідомчий Дніпропетровському господарському суду». Мабуть, вона погарячкувала, суд у нас цілком об’єктивний, усі знають. Щоправда, рівно через три дні стався прикрий казус. 20 серпня суддя відкрив засідання, але потім передумав і переніс на 22 серпня. Представники Doleno і Lanata поїхали готуватися. А суддя тим часом взяв і знову передумав. Засідання відбулося вже наступного дня, без усяких третіх осіб прийняли рішення. Обуреним адвокатам обох фірм пояснили, що телеграму їм відправили і навіть нібито бланк показали. А що не дійшла, то мало що буває...

Почастішання випадковостей наочно показало новим власникам, що на зборах їх спробують «прокотити». Обидві компанії, чиї акції зберігалися в «Южкомбанку», опинилися під ударом. Уціліла тільки третя — її зберігачем був донецький Перший український міжнародний банк.

У цих умовах проведення зборів акціонерів ГЗК стало практично неможливим — акціонери фактично не мали доступу до реєстру, і правлінню залишалося констатувати «невиконання реєстратором «Южкомбанку» умов договору з ведення реєстру акціонерів ВАТ «Південний ГЗК» (невиконання запитів на ведення реєстрів) і ініціювати відміну зборів.

Оскільки воно було їх ініціатором, то, загалом, мало на це повне право. Всім декільком тисячам акціонерів ГЗК розіслали інформацію про відміну зборів. Однак поїзд уже набрав обертів і зупинятися не збирався. Тим більше, що сили «групи захвату» були цілком солідні. Як уже зазначалося, у парку на свіжому повітрі зібралися аж 66,7% акціонерів — тобто державний холдинг «Укррудпром» (25,8%) і «нові власники» двох компаній (ще 40,9%).

Між іншим, за бажання вони цілком могли б ініціювати нові збори. Той же «Укрудпром», маючи понад 20%, цілком мав право це зробити. Але люди, очевидно, не хотіли чекати. Все літо події розвивалися в гранично форсованому режимі. Комусь дуже хотілося вкластися в період, поки «ЛУКойл» остаточно не закріпився.

Навіть коли на початку вересня рішення про відміну зборів прийняв суд, його вже просто проігнорували. Ну і, звісно, позначилися взаємини з реєстратором — АКБ «Южкомбанк». Реєстратор приїхав на збори, хоча організатор — правління — його зовсім не запрошував, вважаючи збори відміненими. Як уже говорилося, зібралися в парку. Безумовно, на збори акціонерів величезного підприємства це було схоже вкрай мало, але реєстратор вважає, що все пройшло чудово.

Заодно не розглядали і більшу частину раніше наміченого порядку денного. Хутенько поділили владу і поїхали із групою силової підтримки знімати керівництво.

Експерти зовсім не здивувалися, коли на сцені серед інших дніпропетровських структур з’явився найголовніший дніпропетровський спеціаліст «по ГЗК і метзаводах» — ЗАТ «Приватбанк». Тим більше, що обидві «нові» офшорки вибрали саме його зберігачем акцій. У розпал конфлікту одне з інформагентств запитало у самого банку про стосунок до того, що відбувається. У відповідь почули, що «він не є акціонером Південного ГЗК і формально не може бути задіяним у конфлікті між акціонерами». Водночас було не виключено, «що «Приватбанк» може надавати консультаційні послуги одному зі своїх клієнтів — акціонеру Південного ГЗК».

Судячи з усього, послуги зайшли так далеко, що до вечора того ж дня, коли було опубліковано це повідомлення, на посаді нового голови правління Південного ГЗК опинилася нова людина. Нею виявився Сергій Барабанов, заступник голови близького до акціонерів «Приватбанку» ВАТ «Суха Балка». Заодно в «Приватбанк» терміново перевели і розрахунковий рахунок комбінату.

Між іншим, у реєстрі акціонерів «Суха Балка» «Приватбанк» теж не значиться. Там, окрім блокуючого пакета «Укррудпрому», фігурують кілька офшорок, у т.ч. й ті, що же намуляли очі, — Raffles Commodities Ltd. (24%), St. John Trading (24%), — які, скажемо так, «дружні «Приватбанку». (Чи хтось вважає, що вони до нього ворожі?)

Не забули і про «Славутич-Капітал». Тепер його керівник Геннадій Корбан іменується головою спостережної ради Південного ГЗК. Водночас новим реєстратором визначили «Славутич-Реєстратор».

Та загалом справа не в прізвищах. Справа, хоч як смішно, у принципі. А він виходить досить сумний. І передусім для України.

Ситуація: були дві групи, одна вирішила купити ГЗК за 50 млн. дол. Почала діяти за законом, стала гасити борги ...і в результаті позиватися, позиватися і ще не раз позиватися. Інша витратила на скуповування добре якщо мільйон доларів, плюс найняла хороших юристів і запаслася підтримкою в регіоні — і поки що «рулює» на заводі. Таке вже було, чи не так?

Причому постраждала далеко не найменша компанія у світі. Та Бог із нею, із лукойлівською «дочкою», не пропаде. Справу вже підняли до рівня прем’єр- міністра Росії, потім піднімуть до рівня президентів. Треба думати, розберуться. Особливо після «подвигу українських зенітників».

А що робити тим, про кого ні прем’єр, ні Президент ніколи не дізнаються? Чекати, коли комусь захочеться «намалювати» їхній бізнес? Приватизація в нас проводилася в унікальних умовах, людьми, котрі мають дуже нечітке уявлення, як це юридично робиться. Причому на всіх рівнях. Це потім деякі з них чогось навчилися. А документи залишилися, і за великого бажання можна заднім числом анулювати ледь не всі угоди. Вже чого, а зайвих ком у паперах знайдеться більш ніж досить...

Потім ми довго дивуватимемося — і чого це до нас не йдуть інвестиції, а ті, що все ж прориваються, оформляють в основному через офшори. Бояться, чи що? Та чого нас боятися?