Очолити… й приватизувати?

Протягом літа-осені нинішнього року в Україні стався справжній видавничо-поліграфічний переворот. Зацікавлені особи з владно-бізнесового холдингу, що має донецьке коріння, прибрали до рук усі основні поліграфічні комбінати. Проте ця подія чомусь не отримала належного резонансу: жодне з провідних друкованих ЗМІ не привернуло увагу громадськості до проблеми. А шкода, бо йдеться, нагадаю, про стратегічну галузь, яка забезпечує інформаційну безпеку держави. І нинішні президентські вибори це вкотре підтвердили.

Як усе починалося

У 1997 році Верховна Рада ухвалила Закон «Про видавничу справу». Стаття 6 цього документа — «Державна підтримка і особливості приватизації у видавничій справі» чітко визначає правила гри у випадку роздержавлення видавничо-поліграфічних підприємств. А саме: «Приватизація книжкових, газетно-журнальних видавництв, підприємств поліграфії та книгорозповсюдження загальнодержавного значення, що мають на своєму балансі приміщення і/або високотехнологічні лінії для випуску високоякісної друкованої продукції та її поширення, може здійснюватися шляхом акціонування в такому порядку:

51% акцій залишається за державою;

25% акцій передається акціонованим поліграфічним та книготоргівельним підприємствам;

24% акцій передаються юридичним особам — видавцям, які випускають продукцію на даному поліграфічному підприємстві».

У вересні 1998 року виходить указ Президента «Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою» та, на пропозицію Кабміну, створюється державна акціонерна компанія «Укрвидавполіграфія». Для чого й «під кого» створювалась — тема окремої розмови. Указ, на порушення ст.6 Закону «Про видавничу справу», передбачив передачу до статутного фонду ДАК «Укрвидавполіграфія» «100% акцій державних акціонерних товариств, створених шляхом перетворення державних підприємств інформаційної сфери, що не підлягають приватизації».

«Шляхом перетворень» державні видавництва та поліграфічні комбінати масово рушили в 2001 році. Просто диву даєшся, згадуючи часи, коли тодішній Держкомітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, очолюваний Іваном Драчем, змушував колективи підприємств у рекордні строки здійснити процес корпоратизації, перетворивши держпідприємства на неповноцінні ВАТи, та фактично відмовився від свого дітища.

Сьогодні можна стверджувати: жодного позитиву для виробничих колективів це не принесло. ДАК «Укрвидавполіграфія» не надала жодної допомоги підприємствам з розміщення замовлень, централізованого постачання паперу та основних поліграфматеріалів, реалізації продукції, технічного переоснащення підприємств. А саме з цією метою, як свідчить статут, ДАК і створювалася! Підприємства самі виживали, як могли: хто успішніше, хто ледве, а хто і зовсім не зводив кінців з кінцями.

Не так сталося, як гадалося

Ситуація у стилі «допоможи собі сам» тривала до червня 2004 року, допоки на видавничо-поліграфічну сферу держави не накинули оком «донецькі». 20 червня ц.р. постановою Кабміну було затверджено новий склад спостережної ради ДАК «Укрвидавполіграфія», головою якої призначили Раїсу Богатирьову — лікаря за фахом, керівника парламентської фракції «Регіони України». Через місяць раптово позбувся посади голова правління ДАК «Укрвидавполіграфія» Сергій Нагорянський. На його місце був призначений Ярослав Бабій — до цього перший заступник голови правління ДАК. У наших колах було добре відомо, що Ярослав Іванович — «дімократ», персона з оточення Дмитра Табачника. Беручи до уваги цей факт, а також стиль і методи його роботи, сподіватися на щось добре не доводилося.

Найгірші передбачення почали збуватись. І дуже скоро. Вже у вересні ц.р. голова правління ДАК «Укрвидавполіграфія» звернувся до віце-прем’єр-міністра України Д.Табачника з пропозицією виключити поліграфічні підприємства, що перебувають в управлінні ДАК, з переліку об’єктів, які не підлягають приватизації. Пан Табачник дуже оперативно, а головне — позитивно, відреагував на цього листа, доручивши Держтелерадіо, Фонду держмайна та Мінекономіки внести узгоджені пропозиції.

Після цього почались масові звільнення керівників найбільших економічно успішних і прибуткових підприємств. За два тижні вересня позбулися посад голови правлінь ВАТ «Поліграфкнига» (м.Київ) М.Самбульський, видавничо-поліграфічного комбінату «Збруч» (м.Тернопіль) Б.Куневич, книжкової фабрики «Глобус» (м.Харків) А.Єфанов, видавництва «Вільна Україна» (м.Львів) Є.Джурик, керівник Українського науково-дослідного інституту спеціальних видів друку Б.Никифорук. На «підході» — директори видавництва «Київська правда» І.Ковба, видавництва «Полтава» В.Микійчук. Жодних серйозних претензій до керівників не висувалося. В основному це — «закінчення терміну дії контракту», а в кого контракт іще діяв — винаходили інші причини.

На сьогодні підприємства віддані на відкуп зацікавленим особам, які мають намір стати їхніми власниками.

Для чого варили кашу

Перший заступник голови Держтелерадіо України Анатолій Мураховський вважає тотальну приватизацію усіх підприємств недоцільною, хоча «фінансово-безнадійні об’єкти потрібно приватизовувати».

Оскільки засновником ВАТ «Видавництво «Закарпаття» виступає держава в особі Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, то, треба вважати, це і є офіційна позиція господаря. То чому ж тоді реальний господар практично віддає на відкуп представникам бізнесових структур якраз не «доходяг»-банкрутів, а більш ніж самодостатні, економічно привабливі та технічно оснащені підприємства з персоналом високої кваліфікації? Я не можу стверджувати, що сказане стосується геть усіх підприємств, але ситуацію на ВАТ «Видавництво «Закарпаття», як мовиться, знаю на всі сто.

Станом на 22 вересня 2004 року це підприємство входило до числа міцних «середняків» галузі. Так, ми істотно поступалися своїми економічними показниками підприємствам Києва, Харкова чи Дніпропетровська. Однак були нічим не гірші від підприємств Львова, Тернополя, Хмельницького, Полтави, Херсона, Сум. Обсяг виробленої та реалізованої продукції в останні роки сягав трьох мільйонів щороку, зростали зарплата, сума сплачених податків.

Видавництво «Закарпаття» — єдине в області поліграфічне підприємство, яке має газетні ротаційні машини, тому 30 обласних газет виходять у світ саме тут. Однак обладнання уже далеко не нове, і правлінням було прийнято рішення придбати сучасну чотирифарбову ротаційну машину. Це була стратегія, адже газети поступово переходять на повноколірний друк і змушені через це друкуватися на підприємствах Львова.

Майже два роки ми збирали кошти на перший внесок. Практично, дійшли згоди стосовно типу і класу машини, визначилися з лізинговою компанією, яка мала стати партнером у придбанні. До кінця цього року мали з’ясувати всі технічні питання, ціну та умови поставки. Саме ж обладнання мало надійти в першому кварталі 2005 року.

Це було б подією для всієї області. Це гарантувало державному підприємству лідерство у сфері газетного друку на довгі роки. Звісно, у ДАК знали про наші плани…

У червні на теренах Закарпаття з’явилися емісари видавничого холдингу LANG, резиденція якого розміщена в одній із сусідніх країн. Окрім зацікавлення у придбанні деяких популярних і впливових в області газет, вони готували стартовий майданчик для облаштування в Ужгороді власної поліграфічної бази, на яку, під виглядом іноземних інвестицій, можна було поставити вживане обладнання зі своєї основної друкарні в Угорщині. Однак підрахунки показали, що значно дешевше знайти «спільну мову» з українськими чиновниками (як у столиці, так і в регіоні), аби одержати на відкуп профільне підприємство з усією інфраструктурою, кадрами та ще й майже мільйоном гривень на рахунку, ніж зводити новобудови чи пристосовувати непрофільну будівлю.

Очевидно, компроміс було досягнуто, бо вже 22 вересня на так званих зборах акціонерів видавництва «Закарпаття» було звільнено з посади голову правління, оскільки в нього нібито закінчився термін дії контракту. На його місце спостережна рада призначила людину, яка не має жодного відношення до видавничо-поліграфічної сфери ні за освітою, ні за попередньою діяльністю — продавця побутової електротехніки. Першим заступником стає колишній керівник водоканалу. А уже через два дні по цехах підприємства з поважним виглядом господарів походжали іноземці, або як їх представили — «майбутні інвестори».

Щоправда, з «інвестицією» у вигляді вживаної газетної машини у «нових господарів» стався серйозний прокол. Річ у тім, що це обладнання, по-перше, не сертифіковане в Україні, а по-друге, його висота сягає шести метрів, тоді як висота перекриттів у цехах — трохи більша чотирьох. Ані стелю розібрати, ані бетонну основу підлоги видовбати. «Розкошелитись» на щось сучасне у плани, очевидно, не входило.

Паралельно йде розтринькування коштів, зароблених тривалою працею колективу: ремонти кабінетів нового начальства, придбання офісних меблів, офісних цяцьок. Водночас у режимі суворої таємності, без консультацій з керівниками підрозділів починається дроблення підприємства і передача в оренду цілих виробничих підрозділів та обладнання приватним підприємцям. Щоб народ не збунтувався, на 20% підняли зарплату (благо, було з чого). За два місяці такого «господарювання» обігові кошти скоротилися на 75%. Не виключено, що банкрутство підприємства — елемент плану майбутніх приватизаторів, що діють за схемою: «очолити, знецінити, приватизувати».

P.S. Хто і чому позбавляє трудові колективи та їхніх партнерів гарантованого Законом права брати участь у майбутній приватизації видавничо-поліграфічної галузі? Чому позиція керівництва Держтелерадіо в цій ситуації є більш ніж споглядально-байдужою? Чи бачать суспільство, державні органи, які покликані дбати про національну безпеку України, в чиї руки наскрізь корумпована влада, що відходить, віддала стратегічні об’єкти? Гадаю, ні. Суспільству зараз не до цього — є проблеми масштабніші. Однак поки нові урядовці розберуться що й до чого, буде пізно.

Зупинити руйнацію вітчизняної видавничо-поліграфічної сфери може своїм активним втручанням лише Верховна Рада. Вся надія на неї.