МОРСЬКИЙ ВУЗОЛ ДІЙСНОСТІ

Національна програма розвитку гірничо-металургійної галузі України передбачає не лише мільярдні доларові інвестиції. Важливі й інші складові, приміром, мінімізація виробничих витрат, тобто професійні розрахунки, націлені на економію. Такі правила гри зумовлені причинами відомими — падінням попиту та цін на металургійну продукцію з одночасним зростанням вартості електроенергії.

Підтвердженням складності нинішнього економічного процесу може слугувати конкретний приклад. Так, якщо минулого року обсяг закупівель залізорудних котунів заводами країни на криворізькому Центральному гірничо-збагачувальному комбінаті (ЦГЗК) становив 2 млн. тонн, то реально продано було трохи більше 1,7 млн. Нинішнього року і ще важче: підтверджувальних заявок надійшло менше, тобто наявна тенденція до зниження потреби в сировині.

Як стверджують фахівці, собівартість видобутку руди, приміром, у кар’єрі №4 ЦГЗК, зросла до 20 грн./т, а на шахті ім. Орджонікідзе — із 13 до 15 грн./т. Економічна недоцільність подальшої експлуатації цих об’єктів, зниження рівня збуту автоматично зменшують потребу в концентраті, видобутку й переробці руди комбінатом. Що, у свою чергу, призводить до вивільнення людських ресурсів. З цих причин на тому ж таки ЦГЗК лише на фабриці огрудкування було вивільнено 242 чоловік, трохи менше — 113 чоловік — по четвертому кар’єру. Усього ж на комбінаті по тринадцяти структурних підрозділах було вивільнено й переведено на іншу роботу на цьому самому підприємстві майже 500 чоловік. На орендованій тоді ж шахті ім. Орджонікідзе — майже стільки ж. З шахти, власне, і почалася злива писанини в мислимі й немислимі інстанції зі скаргами на керівництво комбінату, що взагалі зрозуміло. Та ось чи виправдано?

І в «верхах», і в «низах» відомо, що гірничорудна промисловість Кривбасу нині переживає період істотних змін. Нагадаємо, із 17 працюючих тут великих рудоуправлінь і шахт десять уже закрито. На черзі консервація шахти Орджонікідзе, проти чого і виступають гірники цього підприємства. Листи-скарги, відповіді, перевірки, чергові висновки — ситуація і справді нагадує морський вузол, почати розплутувати який ми попросили заступника головного інженера з проектування підприємств підземних розробок руд державного інституту «Кривбаспроект» Юрія Власенка.

Юрій Якович, так би мовити, з юних літ працює в галузі. Кілька років як кращий фахівець він трудився в Німеччині на посаді головного інженера проектів АТ «Вісмут». Автор понад сорока праць та авторських свідоцтв, патентів на винахід. Має солідний досвід у гірничорудному виробництві, тому думка фахівця такого рівня досить авторитетна. Сподіваємося, що професіоналізм подальшого пояснення допоможе і справі, і людям.

— Головна причина й тієї, що відбулася, і майбутньої ліквідації шахт, — вважає Ю.Власенко, — це відпрацьовані запаси. Так сталося з шахтами «Гігант», «Саксагань» та ін. По-друге, як у даному випадку із шахтою ім.Орджонікідзе, «допомогло» зниження попиту й цін на нашу сировину як на внутрішньому, так і на світовому ринках. По-третє, спостерігається внутрішнє зростання собівартості продукції, виробничі фонди давно застаріли, отож необхідні капітальні вкладення, яких у більшості підприємств немає. На мій погляд, сьогоднішній стан речей пов’язаний насамперед з економічним становищем усього комплексу. З цих причин, власне, були законсервовані невеличкі шахти рудоуправління ім.Кірова, шахта «Первомайська», тепер ось аналогічна доля чекає і шахту ім. Орджонікідзе. Та про останню можна сказати докладніше, оскільки ситуація там — уже притча во язицех...

Справді, запаси на шахті є, чого ніхто й не заперечує. Та тут суттєва деталь: зношеність основних виробничих фондів, що підтверджено роботою авторитетної комісії, становить близько 90%, а їхньої активної частини — 95 і більше відсотків. Це ставить на порядок денний питання негайного технологічного відновлення всієї шахти. Тобто щоб її робота, така бажана для всіх гірників, тривала, потрібні капітальні вкладення коштів і ресурсів, пов’язані, приміром, із передачею підземних блоків дробильного комплексу горизонту 527, підготовкою виробіток до видобутку тощо.

Природно, пояснював далі Ю.Власенко, правомірно постає питання про мотиви оренди шахти Центральним ГЗК у Криворізького залізорудного комбінату (КЗРК). На мій погляд, продовжує він, мотиви мали економічний характер. До 1998 р. шахта ім. Орджонікідзе перебувала у складі ДВО «Кривбасруда» й продавала магнетитові кварцити ЦГЗК.

І все б ішло своїм порядком, якби не 20-відсотковий ПДВ, що його комбінат, перебуваючи на той час у щонайтяжчому фінансовому становищі, мусив платити за продукцію шахти. На той час ЦГЗК не мав власних підготовлених запасів, було погашено 60 млн. грн. накопиченої кредиторської заборгованості. Тому оренда шахти могла дати комбінатові дивіденди: здешевиться видобуток, вирівняється цінова пряма підземного й наземного видобутку. Нагадаю, йдеться про грудень 1998 року, коли, власне, і був укладений між ЦГЗК та КЗРК договір оренди. Отже, на той момент такий крок ЦГЗК був цілком виправданим. І ЦГЗК вклав у шахту близько 7 млн. грн.

Паралельно фахівці комбінату під безпосереднім керівництвом голови правління ВАТ ЦГЗК Володимира Мовчана науково розробили довгострокову програму виведення комбінату з кризового стану.

Та ніщо не вічне під місяцем, розповідав далі Ю.Власенко. Змінювалася економічна ситуація у світі, в Україні. І вкладати на постійній основі великі гроші в розвиток підприємства, на якому все сиплеться та валиться, означало б для ЦГЗК одне — посадити власний корабель на мілину, залізаючи в безперспективну боргову яму. А комбінат же — не п’ятсот чоловік, це тисячі й тисячі працівників, складний господарський механізм, де кожна ланка грає певну роль.

Забігаючи наперед, зазначимо, що, побувши в нерівному шлюбі два роки, орендатор -ЦГЗК й орендодавець КЗРК в особі пана Сирічка на основі «Додаткової угоди» розлучилися по-родинному — мирно й без претензій. Обидва розуміли на момент розлуки, що краще розлучитися із шахтою — одним підприємством, ніж згодом втратити обидва — шахту й ЦГЗК. Напевно, і ситуація в економіці до такого рішення зобов’язувала: підвищилася ринкова конкурентність, знизився попит на вітчизняну сировину, різко подорожчали тарифи на перевезення, енергоносії тощо.

І тут доречно сказати про самого керівника Центрального гірничо-збагачувального комбінату, бодай для того, щоб подальше було зрозуміле.

Володимир Петрович Мовчан — кандидат технічних наук, член-кореспондент Академії гірничих наук України, заслужений працівник промисловості країни. Своєю працею на посаді генерального директора ЦГЗК, неординарністю особистості та реальною турботою про людей він зумів подолати патологічну нелюбов народу до чиновників різних рангів і мастей, яка дісталася в спадщину від радянських часів. Це дорого коштує.

Квінтесенція стилю роботи Мовчана — курс на випередження часу, що не завжди й не всім до душі. Коли йдеться про успіх його підприємства, Володимир Мовчан готовий на сміливі та сучасні вчинки, що теж декому не подобається. Як голова правління ВАТ ЦГЗК Мовчан зобов’язаний і завжди радиться з акціонерами комбінату, серед яких, до слова, не тільки держава. Як людина глибоко освічена і прагматичний господарник, він постійно відстежує та аналізує ринкові процеси, кон’юнктуру ринків. Скрупульозний розрахунок на користь підприємству, яким Мовчан керує п’ятий рік, отже, і Кривбасу, та й країні в цілому. Гадаю, саме за ці риси Володимир Петрович Мовчан був удостоєний урядових нагород, хоча таким, як він, часто дістаються не лише троянди, а й терни нинішнього складного часу. Проте згадаємо нашенське: за одного битого сім небитих дають.

Попри різноманітні складнощі, на ЦГЗК почала працювати вищезгадана внутрішньокомбінатівська антикризова програма. У результаті на трьох тамтешніх кар’єрах, за підсумками 2000—2001 рр., собівартість значно знизилася. З минулого року впроваджено технологію відпрацювання і збагачення лежалих хвостів шламосховища, де вміст заліза досягає 14%. До того ж, якщо врахувати, що залізорудна маса хвостів продрібнена до 74 мкрн., тобто на 90 відсотків, то для додрібнення і видобутку потрібні незрівнянно менші енерговитрати, та й додаткових капіталовкладень непотрібно. Вигідно? Безумовно. Ну, а хто не рахує, той, зрозуміла річ, прогоряє. Це аксіома.

До речі, таких шламосховищ на території Кривого Рогу досить, вони є поблизу кожного ГЗК. Однак лише Мовчан — перший і поки що єдиний — розпочав видобуток заліза з відходів, отримуючи із шести тонн хвостів тонну відмінного концентрату. Чи це не злободенно? Однак такі рішення, напевно, під силу тільки сильним і мудрим господарникам, міцно підкованим у гірничорудній економіці. Такий Мовчан, що добре відомо в галузевих колах.

Недремне око господаря вдивляється в сучасні правила економіки. Адже й рішення про оренду шахти було прагматичнішим, ніж здається на перший погляд. Полягало воно в можливості використання різниці між відпускною ціною тонни шахтної руди (4,1 дол.), яка існувала на той момент, і шахтною собівартістю — 6,5 грн./т. З урахуванням середньорічних постачань у півтора мільйона, саме ця різниця дозволяла мати від 2 до 2,5 млн. грн. економії, яку комбінат і планував спрямувати на підготовку нового, 527-го горизонту шахти ім. Орджонікідзе.

Та якщо ціни на енергоносії і зростали, то на самому комбінаті собівартість концентрату та котунів падала. Знизилася і собівартість видобутку руди. Проте по шахті Орджонікідзе витрати на її видобуток продовжували повзти вгору й зросли, зрештою, на 2,17 грн./т, тобто на 17%. Отже, коли підрахували реалії оренди, то, так би мовити, просльозилися. Ситуація не могла не стурбувати акціонерів Центрального комбінату. Результатом «круглого столу» і став наказ №1050 «Про заходи зі стабілізації виробництва та продукції». Це з одного боку. З другого — 17 вересня 2001 року орендні відносини фактично та юридично припинені, що й було скріплено печатками та підписами В.Мовчана і пана Сирічка. Здавалося б, справі кінець, та ба.

Тема кожного чергового конфлікту не надто бажана й для нас, журналістів. Особливо коли розумієш складну в’язь і хитросплетіння, різновекторність дій, коли бачиш, як, надриваючись, викарабкується із щонайскладнішого стану велике підприємство. Будь-яка тяганина йде на шкоду не так особистості конкретного керівника, виснажуючи і збиваючи з важкого виробничого ритму, вносячи сум’яття в і так складний графік його роботи, як насамперед колективу. Водночас і відмежуватися не можна, оскільки недоброзичливці постараються з маси об’єктивних фактів спорудити щось таке, що неодмінно кине тінь, і вже тоді, будьте певні, ті самі реальності витлумачуватимуться на зло вже не Володимиру Мовчану, приміром, конкретно, а справі. Конфлікт задля конфлікту — буває й таке в нашій бучі — бойовій, кипучій.

Звичайно, хто ж сперечається, немає нічого важливішого за людину, а тут усе- таки колектив, незадоволений запропонованою роботою, а тому скорочений. Між іншим, зарплату ЦГЗК запропонував гірникам шахти таку, яку вони одержували на попередньому місці.

Це підтверджується масою всіляких документів. Та хтось із робітників погодився і вже давно трудиться, інші ж «воюють». І гаразд, якби питання стояло про робоче місце, зарплату або соціальний захист. Однак колишні гірники вимагають продовження роботи шахти. А це вже не прерогатива ЦГЗК: шахта державна й перебуває тепер у владі КЗРК.

Розмовляючи з досвідченим правознавцем І.Шенцевим, почула професіональний коментар:

— Як у кожній правовій державі, керуватися у вирішенні будь-якої суперечки можна лише КЗпП України, стаття 43 прим. якого — «Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без попередньої згоди профспілкового органа», на жаль, для українських юристів, може бути витлумачена подвійно, що й створює правову пастку. Приміром, якщо йти суворо за текстом статті, то незалежні профспілки гірників Кривого Рогу (НПГ), які захищають орджонікідзевців, невмотивовано стверджують, що вони не дадуть згоди на скорочення людей. Тут наявна позиція, мета якої — збільшення своєї популярності. Проте правова пастка є і полягає в тому — і цим НПГ уміло користується, — що в згаданій статті КЗпП немає конкретики, а саме чітко не зазначена роль профспілок і підприємства у разі припинення діяльності одного зі структурних підрозділів. Саме відсутність цього правового поля, необхідного для вирішення цілком життєвої ситуації, і призвела до конфлікту, у якому кожен трактує закон, як заманеться.

Це один бік питання. Є і другий, вирішення якого цілком можливе на місцевому рівні, та, очевидно, комусь цікавіше спілкуватися з Києвом.

Як стверджують знавці джерел, після офіційного розірвання договору оренди між ЦГЗК і КЗРК був підписаний договір про купівлю-продаж майна шахти ім. Орджонікідзе. Фонд державного майна України потрактував такі дії сторін передчасними й такими, що суперечать закону. На це зауваження ЦГЗК оперативно відреагував, подавши низку документів, які визнають правомірність зауваження ФДМУ. У цьому випадку, як стверджують фахівці ДАК «Укррудпром», договір може бути анульований за обопільної згоди сторін. Та дилема й полягає в тому, що КЗРК, за словами протилежної сторони, висуває явно нездійсненні умови, які не мають нічого спільного з законом. Умова така: ЦГЗК забирає шахту знову в оренду й тільки після цього КЗРК підписує відмову від договору купівлі-продажу її майна. Природно, Центральному гірничо-збагачувальному комбінату не залишається нічого іншого, як подавати в Господарський суд країни, рішення якого й чекає весь багатотисячний колектив ЦГЗК.

Ну а що ж сам генеральний директор Володимир Мовчан? А Мовчан працює, приймає в міськраді виборців, балотується до ВР України. Тому він і є людиною сильною, сучасним керівником. Так, у поточному році сировина комбінату подешевшала на три гривні, і тільки за перші місяці 2002 року підприємство зекономило вже понад шість мільйонів гривень.

І в унісон. Головний бич сучасних виробництв — енерговитрати. Отож, якщо 1998 року їх питома вага в собівартості становила аж 38%, то на сьогоднішній день вона знизилася до 20%! А найкращим підтвердженням правильності обраного Мовчаном курсу є той факт, що влаштуватися на роботу на ЦГЗК досить складно: лік охочих іде на сотні. Отже, стиль і стратегічне бачення Мовчана правильні, комбінат набирає обертів…

P. S. Одного разу опинилася на прийомі, який вів депутат міськради Мовчан. Зізнаюся, не повірила своїм очам. Уявіть величезний, чоловік на триста виборців, натовп «стражденних і обтяжених». Кожен з надією на допомогу депутата. Свідчу, люди виходили з приймальні, здобувши реальну підтримку. І ніякого бюрократизму, чиношанування, лизоблюдства. З усього було видно, що Мовчан знає виборців не тільки в обличчя, він у курсі їхніх труднощів, проблем і сподівань. Прийом пройшов чітко, оперативно, депутат і його апарат працювали, як одна команда.

Незвичний оку стиль, подумалося тоді. Та сучасний і донезмоги привабливий. З такими керівниками найскладніші морські вузли розплутаємо...