Маріупольський металургійний: година Х?

Цього тижня маріупольська компанія «Ілліч-Сталь» у черговий раз викупить пакет своїх акцій. Цей захід становить аж ніяк не технічний інтерес. Йдеться про компанію — власника контрольного пакета акцій Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча (ММК).

Мета скуповування не викликає особливих протиріч серед експертів. На ММК відбувається зміна декорацій. Гра в народний капіталізм завершується, на зміну їй приходить чітка концентрація акцій в одних руках.

Акції викуповували й у минулі роки. Критичну точку було перейдено до літа 2008-го, коли частка організації орендарів ММК у ЗАТ «Ілліч-Сталь» стала меншою за контрольний пакет. Уже тоді 50,5% акцій ЗАТ було викуплено самим ЗАТ.

А ще кілька років тому організації орендарів ММК належало 87,48% ЗАТ «Ілліч-Сталь». У серпні 2008-го — уже 49,5%. І відтоді компанія не раз заявляла про скуповування своїх акцій. Зараз — про 18,78%.

Тому осіння заява голови правління ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Іл­ліча» Володимира Бойка про те, що він готовий звернутися до трудового колективу з пропозицією про націоналізацію підприємства, викликала відверту іронію. Трудовому колективу вже майже нічого віддавати.

А починалося весело. Про українську приватизацію, її «особливості» і «специфіку» було сказано і написано досить багато. Сьогодні ніхто і не намагається заперечити, що то був більш-менш законний спосіб розподілу державного майна між сильними світу цього на всіх рівнях.

Та навіть на такому тлі приватизація Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча зуміла виділитися. Хіба жарт — одне з трьох найбільших підприємств вітчизняної металургії пішло від держави на підставі спеціального Закону України «Про особливості приватизації пакета акцій, що належить дер­жаві в статутному фонді ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча».

Причому закон прямо ухвалювався для того, щоб обмежити навіть видимість конкуренції під час приватизації.

Як же це сталося? На початку 90-х років на ММК було створено організацію орендарів, до якої увійшли робітники комбінату та члени їхніх сімей. Тоді на численних зборах директор заводу В.Бойко обіцяв перетворити ММК на «народне підприємство», справжніми господарями якого будуть самі робітники, обіцяв соціальний захист, високу зарплату і чималі дивіденди. Організація орендарів заснувала ТОВ «Ілліч-Сталь», котре 1993 року взяло в оренду цілісний майновий комплекс комбінату з правом подальшого викупу частини його акцій.

Пізніше ТОВ перетворили на ЗАТ, головою правління якого став В.Бойко.

До 1997 року компанія «Ілліч-Сталь» володіла вже майже 34% акцій ММК, але контрольний пакет (50%+1 акція) усе ще перебував у руках держави.

На початку 2000 року заступник генерального директора комбінату і народний депутат Сергій Матвієнков запропонував Верховній Раді ухвалити спеціальний закон про приватизацію ММК, відповідно до якого пріоритетне право купівлі акцій підприємства давалося трудовому колективу. Ініціатива, до речі, позбавляла більшість громадян України права на отримання частини державного майна в процесі приватизації і підтримки тоді не набула. Законопроект відхилили.

Та недарма В.Бойко був давнім другом тодішнього президента країни Л.Кучми. Володимир Семенович звернувся до Леоніда Даниловича, той допоміг, чим зміг, у результаті 2 листопада 2000 року депутати без проблем ухвалили потрібний закон із довгою назвою і №2085-III. 50%+1 акцію промислового гіганта продали за дуже скромні 460 млн. грн., та ще й з піврічною відстрочкою платежу на 50% суми.

Як мета декларувалося «забезпечення захисту прав та інтересів працівників ВАТ «ММК
ім. Ілліча». Відтоді керівники ММК і заявляли, що підприємство належить його працівникам, а це, м’яко кажучи, не так: контрольний пакет уже не в орендарів...

І трудовий колектив, тобто робітники, які стали свого часу орендарями, навіть номінально нічого не вирішують на ММК.

Відразу ж після підписання договору купівлі-продажу держпакета акцій усі працівники комбінату передали керівництву підприємства (нібито на зберігання) свої документи, що підтверджують їхній статус акціонерів. Окрім того, вони наділили В.Бойка безстроковим правом управляти акціями, що їм належать.

Задля справедливості зазначимо, що невеличкі дивіденди учасникам організації орендарів платили — аж по 150 грн. на квартал на одну особу.

Цікаво, що під час одного зі скуповувань «Ілліч-Сталь» чітко заявила, що при скуповуванні не здійснюватиме викупу акцій у членів наглядової ради і правління ЗАТ. У перекладі менш пафосною мовою це означало, що всіма силами скорочували частку саме простих робітників. Розібратися ж із акціями «членів наглядової ради і правління» буде зовсім неважко.

А от за акціями самого комбінату дивіденди виплатили тільки раз, 1999 року. І все...

Втім, дивіденди — не головне. При ухваленні закону багато говорилося про те, що буде розгорнуто програму модернізації. У законі навіть пункти є — «Здійснення програм технічного переозброєння виробництва і впровадження прогресивних технологій» і «Впровадження заходів щодо створення безпечних і нешкідливих умов роботи».

Стаття ця, до речі, перелічує важливі умови підписання договору купівлі-продажу держпакета акцій.

Так от, за минулі вісім років основна інновація на ММК — це запуск у роботу раніше демонтованої мартенівської печі №3, причому навіть без очисних споруд.

Зате в акті перевірки, проведеної Фондом держмайна 2002 року, зазначено, що всі умови щодо технічного переозброєння на комбінаті виконано достроково.

А в офіційному листі фонду сказано, що з ММК знято контроль держави у зв’язку з «повним виконанням усіх приватизаційних зобов’язань». Ура, товариші!

Проте настала економічна криза, яку на ММК зустріли зі старим устаткуванням і технологією (висока енергоємність, великі витрати ресурсів, невисока якість готової продукції). Поки не дуже допомогли ні «реорганізація виробництва», коли півроку тому майже 6 тис. осіб під різними приводами були «видавлені» із заводу, ні «добровільні» 10-денні відпустки за свій рахунок, ні зниження зар­плати робітникам, заднім числом узаконене в тексті колективного договору. Робітників навіть відправляли «на картоплю»...

У січні 2009 року комбінат знизив обсяги виробництва порівняно з минулим роком наполовину. Зараз колектив переконують перетерпіти труднощі. Однак терпіти всім доведеться по-різному.

Приміром, сам Володимир Семенович отримав величезне і дуже прибуткове підприємство. На його основі він і створив одну з найбільших в Україні фінансових імперій (підприємства машинобудування й агрокомплексу, ГЗК, страхові компанії, заклади громадського харчування і торгівлі, авіакомпанія, власні ЗМІ та інше, включаючи футбольний клуб), пройшовши шлях від «червоного директора» до сьомого місця в списку найбагатших людей країни зі статками у 3,22 млрд. дол. Про літак Bombadier Learjet за 11 млн. євро для голови правління ВАТ у місті ходять легенди.

Загалом, криза — вона різна буває. Для тієї ж компанії «Ілліч-Сталь» минулий рік виявився геть безкризовим. На наданні послуг рідному комбінату вона отримала 216,07 млн. гривень прибутку. Тобто удвічі з лишком більше, аніж 2007-го, коли заробили 94,65 млн.

До речі, навколо цієї досить прибуткової діяльності постійно виникали скандали.

Податкові служби якось почали вимагати підтвердити сам факт робіт/послуг. Справа дійшла навіть до вилучення документів. Але в результаті все стихло. Керівництво змогло відбитися навіть від запиту десятків народних депутатів стосовно конституційності приватизації ММК.

Судячи з того, як швидко розвиваються процеси, незабаром відбудеться й остаточний перехід комбінату в особисту власність усім відомих осіб. Благо, що в період кризи стимулів продати акції ЗАТ буде предосить. І зовсім недорого. Що ж стосується народного капіталізму, то ширмочку явно вирішили сховати в комірчину. Через непотрібність.

Як це позначиться на місті — запитання цілком риторичне. На державі — теж навряд чи добре. Попередній досвід із проведення «реконструкції» досить переконливий. Може, справді, слід прийняти пропозицію Володимира Семеновича і націоналізувати? Хоча б те, що ще залишилося.

Криза ж рано чи пізно закінчиться. А комбінат Україні точно знадобиться. Та й забезпечити фактичний, а не декларативний «захист прав і інтересів працівників» було б зовсім не зайвим.