ЧОМУ «ВАЖЧАЄ» КРИМСЬКА СОДА

Сидять в окопі двоє.
Один, поранений, відчуваючи наближення смерті, просить іншого:

— Петре, пристрель мене.

— Так у мене ж патронів немає.

— А ти в мене купи…

Анекдот

До історії нашої приватизації, витканої з чималої кількості прорахунків, скандалів і невиправданих експериментів, може бути вписана нова сторінка, здатна продовжити сумний перелік благих намірів.

Кримський содовий завод — один із довгожителів держвласності на півострові. Про продаж цього ВАТ говорять ще з 1994 року, відтоді воно неодноразово потрапляло в приватизаційні урядові програми. Але донедавна залишалося у «вільному плаванні» — без інвестора, який міг би підсобити підприємству, що перебуває у скрутному становищі, але й без скандалів, які стали майже обов’язковою прикметою роздержавлення. І ось наприкінці минулого року Фонд держмайна України вкотре приймає рішення виставити Кримський содовий нинішнього року на продаж.

Здавалося б, є привід радіти: новий господар вдихне у підприємство нове життя. Проте запропоновані умови приватизації легкими не назвеш. Крім плати за акції, потенційному інвесторові пропонують покрити чималі заводські борги перед бюджетом, Пенсійним фондом, комерційними банками, вкласти кошти в реконструкцію підприємства тощо. Але при всьому цьому — отримати у своє розпорядження пакет акцій, який не є контрольним. Із усіма відповідними наслідками.

У процедуру приватизації Кримському содовому судилося вступити напередодні свого тридцятирічного ювілею. Підприємство лежить неподалік свого головного сировинного джерела — озера Сиваш із його багатими й поновлюваними природними ресурсами. Для Красноперекопська, де міститься завод, Кримський содовий є головним бюджетоутворюючим підприємством, і від його стабільної роботи залежить добробут міста й городян.

Вироблену на заводі кальциновану соду використовують для виробництва скла й миючих засобів. Вона — необхідний продукт для целюлозно-паперової, текстильної, фармацевтичної промисловості, застосовується в металургії, шкіряному виробництві. У світі щорічно виробляється майже 30 млн. тонн соди.

Найбільшими її виробниками є США (10 млн. тонн), Китай (7 млн. тонн), Росія (1,7 млн.), Німеччина (1,4 млн.), Франція (1 млн. тонн). Передусім завдяки Кримському содовому Україна також входить у клуб грандів із виробництва соди. Частка кримської соди на внутрішньому ринку України сягає 80%. Понад третина виробленої продукції експортується.

Підприємство виробляє соду двох марок: легку й важку (гранульовану). Реалізувавши споживачам торік 700 тис. тонн легкої та 260 тис. тонн важкої соди, воно вже в нових умовах вийшло на свою проектну потужність. Зараз стоїть завдання домогтися якісних показників, прибутковості підприємства, його конкурентоспроможності.

Міцні позиції на внутрішньому ринку, поставки на експорт, працездатний колектив, близькість і відносна дешевизна сировинної бази, розгалужена інфраструктура й досить висока якість продукції — усі ці чинники тривалий час забезпечували стабільну роботу та значні обсяги виробництва. Але рік у рік кримському заводу дедалі складніше не те що зберігати лідируючі позиції, а й «триматися на плаву», просто не «вилетіти в трубу». Кожна тонна виробленої в Криму соди в плані матеріальних витрат стає дедалі «важчою». Даються взнаки як перенасиченість світового ринку (сумарна потужність усіх заводів становить 42 млн. тонн) і загострення конкуренції на ньому, так і складнощі у взаєминах партнерів у процесі виробництва та збуту продукції.

У березні «Укрзалізниця» підвищила вартість оренди спецвагонів для доставки продукції Кримського содового заводу в Керченський порт відразу вп’ятеро. Це саме той випадок, який спонукає відмовитися від таких послуг і створити власний парк вагонів. Але це виллється у 3 млн. дол., і дозволити собі такі витрати підприємство не в змозі. Крім того, нинішнього року зросли залізничні тарифи на перевезення вапняку, коксу. Дорожчає й сама сировина. Вапняк — на 8,9%, кокс — на 30%. Оплата за транзит електроенергії підскочила в 2003-му на 39%. Якщо полічити всі витрати на сировину, енергоресурси й залізничні перевезення, то, порівняно з минулим роком, вони збільшилися майже на 1,5 млн. грн. у місяць.

Чимало втрачає Кримський содовий завод і на експорті. 8 млн. грн., які мали надійти на рахунки підприємства як повернення ПДВ, так і не отримано.

З огляду на ці обставини, завод досяг тієї критичної позначки, коли все напрацьоване, зокрема й місце на зовнішньому ринку, може залишитися в минулому. Сьогодні вже видно: у підприємства, якщо його не оздоровити фінансово, не зробити необхідну реконструкцію, немає майбутнього. Роки й агресивне хімічне середовище зробили свою справу. Знос технологічного устаткування сягнув 75%, ремонту потребують 60% металоконструкцій. Хоча давно розроблено плани техпереоснащення, щорічно плануються заходи з технічного розвитку, кардинальних змін не відбувається. Для підтримки заводського господарства в працездатному стані, не кажучи вже про модернізацію, потрібні чималі кошти. Лише заміна печей кальцинації коштуватиме 52 млн. дол.

Сьомий рік експлуатується піч випалювання вапняку, тоді як її пробіг — три роки. Хоча щорічно для неї планується тиждень ремонту із зупинкою, ані торік, ані в поточному піч на ремонт не зупиняли.

Водночас у кримського підприємства непогані перспективи. На світовому ринку спостерігається тенденція до збільшення попиту на важку (гранульовану) соду. Виробництво цієї продукції, яка має набагато більшу насипну вагу, ніж легка сода, дозволяє не лише зменшити витрати на транспортування, знизити запиленість на робочих місцях, а й розширити ринки збуту. У цьому перспективному напрямі працюють заводські фахівці. Для збільшення виробництва важкої соди розроблено проект переходу одного з кальцинаторів на виробництво цього продукту. Його потужність — 250 тис. тонн на рік. Вартість проекту — 3 млн. дол. Позаяк зовнішній ринок потребує не лише високої якості продукції, а й її сучасної упаковки, виникає необхідність у створенні нової лінії фасування. Це ще 0,5 млн. дол.

Наполовину знизити в структурі витрат частку електроенергії, яка сьогодні дорівнює 10%, дозволить створення власної ТЕЦ. Для неї є споруда, але на закупівлю й монтаж устаткування також потрібні кошти. Украй гостро стоять на підприємстві проблеми запиленості робочих місць і утилізації відходів виробництва. У цехах практично не працюють системи вентиляції й кондиціонування. Не сьогодні-завтра переповниться шламом озеро Червоне. На основі існуючої світової практики таких виробництв розроблено проект зливу відходів (а це солі, які входять до складу морської води) в затоку Чорного моря. Через відсутність коштів залишаються невикористаними можливості подальшої розробки багатих ресурсів усього басейну Сиваша, де можна налагодити виробництво харчової соди, хлористого кальцію, промислової та харчової солі, бета-каротину...

Зволікання на багато років процесу приватизації, прорахунки в управлінні заводом, на якому досі «висить» уся соціальна сфера, стали причиною спустошення заводської скарбниці.

Кредиторська заборгованість Кримського содового перевищує 42 млн. грн. Витрати на утримання спортклубу, культурного центру, бази відпочинку, підсобного господарства та ВРП становили торік 800 тис. грн. Неграмотні управлінські рішення лише погіршують ситуацію. Колишньому заводському керівництву, на додачу до вже наявних надмірностей, захотілося завести лимонарій. Нині всьому заводу від цього кисло: бо «підвішено» ще 1,5 млн. грн. основних фондів, а безпосередні щомісячні втрати від такого побічного виробництва становлять 8 тис. грн.

Підсобне господарство також збиткове. На підприємстві трудяться понад три тисячі чоловік, із них лише одна тисяча зайнята на основному виробництві. Із таким співвідношенням працівників основних і допоміжних виробництв навряд чи можна ефективно вести сучасне виробництво. Але, знову-таки, ставлення до кадрів у невеликому місті потребує обережності й виваженості, процес їх звільнення необхідно поєднати із вкладанням коштів у створення нових виробництв та робочих місць.

Нині середня зарплата на підприємстві — 210 грн. Досить скромна цифра. Але чимало людей радіють і цьому. Ще зовсім недавно «живих» грошей на заводі не бачили. Зарплата нараховувалася віртуальна, у кожного був свій рахунок, і, озброївшись пластиковою карткою, працівники заводу могли робити покупки лише в спеціальних магазинах за цінами, які на третину перевищували ринкові.

Але ці зрушення, хоч вони й тішать людей, не можна вважати вирішальними. Вихід із патової ситуації, в якій опинився завод, держава в особі ФДМ вирішила перекласти на стратегічного інвестора, оголосивши тендер із продажу пакета акцій ВАТ «Кримський содовий завод».

Перелік інвестиційних зобов’язань досить значний. Потенційного інвестора зобов’язують погасити заборгованості перед Пенсійним фондом і бюджетом на суму 3 млн. грн., комерційними банками — на суму 23 млн. грн., здійснити програми модернізації, реконструкції, добудувати ТЕЦ — ще 26 млн. грн. Крім того, взяти участь у заходах зі скорочення робочих місць із шкідливими умовами, з охорони праці, захисту довкілля...

Плюс, природно, плата за сам пакет акцій, який навіть за номіналом тягне на 71,48 млн. грн. Зверніть увагу: інвестору пропонують придбати лише 39,48% статутного фонду підприємства, тобто фактично завод залишиться в розпорядженні держави, оскільки в неї буде контрольний пакет. Щось не в’яжеться з таким значним обсягом зобов’язань, який навішують на потенційного покупця.

ФДМ очікує, що в боротьбі за неконтрольний пакет акцій братимуть участь кілька стратегічних інвесторів. Але такий оптимізм навряд чи доречний. Чи знайдеться покупець, котрий погодиться взяти на себе максимум зобов’язань і одержати мінімум прав? Навіть попри запевнення організаторів торгів, що якщо майбутній інвестор реально продемонструє свої ділові якості та здатність вивести підприємство з глухого кута, то згодом зможе отримати й контрольний пакет акцій...

Серйозний інвестор навряд чи ризикуватиме чималими коштами при тому, що контрольний пакет акцій, а отже, й основні важелі управління залишаються в руках держави, яка виявила себе не вельми ефективним власником Кримського содового заводу. А стосовно інвесторів несерйозних... Ось якраз ті можуть і ризикнути, відразу ж після покупки повністю забувши про інвестиційні зобов’язання.

Щоб потім чекати слушного моменту, а затим або прибрати до рук найважливіше стратегічне підприємство, а заодно й украй перспективну для розвитку багатьох виробництв територію поблизу Сиваша, або перепродати завод. Ось тільки чи додасться від цього соди...