Землю не продадуть. Її подарують

Після непростих суперечок про те, чи варто подовжувати мораторій на продаж сільгоспземель, влада несподівано "здалася". Але те, що аграрний комітет підтримав подовження мораторію, якраз очікувано. У ньому (комітеті) чимало представників агролобі, підприємства яких зараз за копійки орендують паї у населення й у відкритому ринку не зацікавлені. Але хто підняв повіки іншим народним обранцям, які до цього ламали списи в битві за землю? Чому всі раптом заговорили про неготовність ринку, емоційну напругу, проблеми з кадастром? Зник інтерес? Аж ніяк.

Поки спікер парламенту Володимир Гройсман запевняв усіх у тому, що він завжди був проти скасування мораторію, але соромився про це сказати, інші нардепи з президентської обойми вдарили на ураження, зареєструвавши законопроект, що дає можливість красиво, без шуму, пилу й непотрібної "емоційної напруги" одержати в користування років десь на 50 сільгоспземлі країни фактично безплатно. А й справді, хіба даремно людина президентом ставала?

Операція
"Святий Петро"

Суперечки про подовження або скасування мораторію точилися майже рік. За цей час ніхто з лобістів вільного ринку землі у владі не зробив фактично й кроку для того, щоб цей ринок став цивілізованим. Люди, які з піною на губах відстоювали "права бабусь", не зробили нічого для реального захисту цих самих бабусь. А ті залишилися без відповідей на запитання про можливі роялті для власників земель, їх концентрацію громадами, правову допомогу від держави, визначення пріоритетності прав викупу. Об'єктивний максимум - це красиво зверстаний позов до Європейського суду з прав людини, який може заповнити кожний незгодний з подовженням мораторію власник паю (для тих, хто цікавиться, - www.farmland.in.ua). Тобто, провівши громадські обговорення в Києві та регіонах, зустрічі з експертами й учасниками ринку, зробивши вагон презентацій і розмістивши віз PR-статей, прибічники вільного ринку не дісталися конструктиву й реальної підготовки ринку до відкриття, а вирішили засипати Страсбург позовами від українських пайовиків. Ну що ж, "перспективна" й "ефективна" робота…

Створення законопроекту про обіг земель, який мав законодавчо закріпити зрозумілі та прозорі правила роботи на земельному ринку, - у планах. Його мають підготувати до березня наступного року, але з урахуванням оперативності й трудової старанності вітчизняних чиновників його взагалі може не бути. Та й потреба в ньому зникне, адже особи, зацікавлені в розширенні своїх земельних банків, знайшли альтернативу, і тепер жоден мораторій їм не заважає.

Депутати від Блоку Петра Порошенка - Анатолій Матвієнко (Агрохолдинг "Авангард"), його напарник ще з часів партії "Собор" і за сумісництвом - голова передвиборного штабу президента Порошенка в Івано-Франківській області Михайло Довбенко і ветеран "вінницької команди" гаранта Григорій Заболотний - зареєстрували законопроект про поліпшення інвестиційного клімату в сфері виробництва сільгосппродукції (№3002). Цілі, звісно, благі - залучити інвесторів, наростити експортний потенціал, посилити продовольчу безпеку України.

Для цього парламентарії, які тісно пов'язані з хазяїном Банкової і, напевно, озвучують його погляд на питання, пропонують поширити чинність Закону "Про угоди про розподіл продукції" на агропромисловість.

Суть така: угода про розподіл продукції - один із способів залучити приватні інвестиції у видобувну промисловість. Інвестор за власні кошти здійснює пошук і видобуток корисних копалин на наданій йому державою в тимчасове користування ділянці та одержує за це частину видобутих ним корисних копалин.

Депутати пропонують аналогічну схему співробітництва аграріям, надавши їм у користування сільгоспземлі держави та попросивши натомість частину вирощеної на них продукції.

На думку авторів проекту, це створить стабільні умови інвестиційної діяльності в секторі, значно збільшить виробництво зерна та іншої сільгосппродукції, стимулюватиме впровадження сучасних ресурсо- і енергозберігаючих технологій вирощування сільгоспкультур та іншої продукції, застосування ґрунтозахисних систем землеробства. Чому? Тому що користування земельними ділянками на довгостроковій основі нібито потребуватиме від користувачів турботливого ставлення до землі.

Довгострокова основа - це 50 років, саме на такий термін можуть укладатися договори згідно із законодавством, а потім можуть подовжуватися автоматично, за згодою сторін. От тільки впевненості в тому, що всі ці 50 років нові господарі дбайливо ставитимуться до землі, немає. Занадто великий термін планування бізнес-діяльності для України, в якій будь-який бізнес з окупністю в п'ять років вважається ризикованим і невигідним. Очевидно, що нові землевласники постараються вичавити із землі все й одразу, адже хто знає, що буде через три роки, як зміниться законодавство, хто буде при владі, як укотре перекроять ринок?

При цьому, якщо для добувачів копалин установлюються конкретні строки для пошуку, розвідки і видобутку, невиконання яких може бути приводом для розірвання такого договору, то від аграрних інвесторів, які хронічно працюють на межі рентабельності, держава нічого не вимагає і ніяких відшкодувань втрат не чекає.

Чи будуть агробарони думати про добросовісне землеробство, якщо вони, по суті, одержують карт-бланш від держави на такий тривалий термін? Законопроект передбачає припинення договорів оренди у разі підписання угод про розподіл продукції, а також заборону приватизації та передачі під заставу таких земель. Тобто спочатку ми боремося за втримання орендарів і подовження мінімальних термінів оренди, а потім на державному рівні створюємо механізм, який передбачає, що діючий договір про оренду землі можна буде розірвати без згоди діючого орендаря. І достатньо для цього буде рішення КМУ укласти з новим інвестором угоду про розподіл продукції щодо ділянки, яка вже перебуває в оренді. Здається, у цивілізованих країнах, з яких ми марно тужимося залучити стратегічних інвесторів, подібний підхід характеризується словосполученням "правове свавілля".

Жодної критики не витримують аргументи про створення нових високооплачуваних робочих місць, підвищення врожайності, розвиток сільськогосподарських територій і пов'язаних галузей. DT.UA уже безліч разів писало про те, що агрохолдинги вбивають села, а експорт сировини знищує економіку. І якщо ми справді хочемо створювати робочі місця, розвивати інфраструктуру й суміжні галузі, то повинні робити ставку також на розвиток фермерства і створення доданої вартості експортованих товарів. Але про це в законопроекті ані слова, мабуть, не в цьому інтерес.

"Чи потрібні державі настільки кардинальні новації для залучення інвестицій у галузь, яка й без того зростає і цікава для вкладень? Де земельний банк здебільшого вже розподілений, і інвестори (внутрішні й іноземні) борються за нього, найчастіше в буквальному сенсі слова (репортажі про "рейдерські захоплення" сільгосппідприємств і паїв численні)? Чи варто підозрювати спробу надання Кабінету міністрів України інструментів для перерозподілу земель? - ставить резонне запитання адвокат Ірина Кузіна, керівник Харківського офісу ЮФ "Ілляшев і Партнери". - Адже в частині земельних відносин Закон "Про угоди про розподіл продукції" матиме пріоритет перед Земельним кодексом України. Право користування земельною ділянкою на підставі угоди про розподіл продукції виділяється в окремий вид прав на землю разом із правом власності, постійного користування й оренди землі".

Усе вже вкрадено до нас

Держава при цьому щороку одержуватиме значний обсяг основних сільськогосподарських культур для наповнення держрезерву, того самого, в якому "усе вже вкрадено до нас". Утім, про це йдеться тільки в пояснювальній записці, у самому тексті документа конкретної процедури передачі товару немає. "Мета зміцнення продовольчої безпеки країни декларується. Однак, згідно зі змістом законопроекту, аграрний фонд не матиме виключного права на придбання продукції, виробленої в результаті аграрної угоди про розподіл продукції, - як державної частини, так і частини, залишеної у власності інвестора, - дивується Ірина Кузіна. - А тому про застосування аграрних угод як джерела для наповнення державного резерву не йдеться".

Та навіть якщо ми й заощадимо на закупівлях зерна та овочів держкошти, як і де ми весь цей скарб зберігатимемо? Чи є реальна потреба у цьому? Тут одразу згадується, що Держрезерв нещодавно в публікації для DT.UA задекларував плани зі створення холдингу зі зберігання й переробки зерна, який об'єднає елеватори і комбінати хлібопродуктів. За словами Вадима Мосійчука, холдинг матиме "правильну" (хоч би що це означило) корпоративну структуру: наглядову раду, незалежних директорів, якісне корпоративне управління. Працювати він буде прозоро, тарифи будуть уніфіковані та ін. Такий підхід, на думку чиновника, дасть змогу гарантувати відсутність корупційної складової незалежно від того, хто очолить цей холдинг або Державний резерв загалом.

Гарантії слабкі, звичайно. Україна на прикладі багатьох комбанків уже бачила, що наявність корпоративної структури, наглядової ради та інших досягнень сучасного менеджменту не гарантує взагалі нічого. І якщо ми говоримо про холдинг, який об'єднає відразу кілька підприємств, то будьмо чесними: прозорою його діяльність навряд чи буде. Або одразу говорімо про те, що зекономлені на закупівлях зерна гроші ми щорічно будемо витрачати на міжнародний аудит холдингу, а інакше ніяк.

Більш того, очільник Держрезерву прямо говорив про наміри все, що виходить за межі мінімальної номенклатури стратегічного резерву держави, зберігати у приватного сектора. З приватними компаніями держава укладатиме відповідні договори. І компанії, які за рахунок держави зберігатимуть державні ж резерви, вибиратимуться на легендарних відкритих і прозорих тендерах.

З урахуванням того, що всю діяльність Держрезерву покрито мороком "економічної безпеки", віриться в цю прозорість слабко. Реально одержати доступ до інформації про те, що конкретно та в яких обсягах перебуває в його сховищах, неможливо.

А головне питання, звичайно, навіщо нам стільки? І що з усім цим робити? Щорічне споживання, наприклад, пшениці населенням у середньому становить 4,5 млн т на рік, ще 10 млн т іде на корм для худоби. Зібрали пшениці 2015-го, який через помірні опади складно назвати врожайним, 27,3 млн т (за даними Держстату). Ми вже виробляємо значно більше, ніж споживаємо, і розмови про продовольчу безпеку не більш ніж спекуляції. Накопичивши запаси зернових, як ми плануємо їх зберігати?

При зборі зернових у 55–
60 млн т зберігати Україна, за дуже приблизними підрахунками, може тільки половину. А зберігання в неналежних умовах гарантує втрату до 30% урожаю. І навіть співробітництво Держрезерву з приватним сектором не допоможе вирішити питання. Адже при нинішніх темпах будівництва елеваторів нам знадобиться мінімум 30(!) років для того, щоб забезпечити зберігання всього врожаю. При цьому більшість українських елеваторів було побудовано в 50–60-х роках минулого століття, вони настільки застаріли, що їх модернізація вважається безперспективним і неадекватно витратним вкладенням.

Та навіть якщо ми знайдемо місця для зберігання зерна, його надлишок обов'язково спровокує легендарні усипку, усушку й утруску. Хто і як перевірятиме цілісність держрезервів і які з'явилися підстави для впевненості, що не повторяться гучні історії про зникнення мільйонів тонн зерна, які спливли ще на початку цього року?

Оцініть красу гри

Важливо розуміти, що угоди про розподіл продукції є спеціальним механізмом для залучення інвестицій саме у пошук і видобуток корисних копалин (нафти й газу), а не універсальним механізмом, який може використовуватися в будь-якій сфері економіки, у тому числі й у сільському господарстві. Застосування угод про розподіл продукції в нафто- і газовидобутку пояснюється тим, що діяльність у цій сфері потребує значних матеріальних витрат, певного досвіду, технологій і є досить ризикованою, оскільки існує значна ймовірність того, що промислових запасів корисних копалин у підсумку не знайдуть або ж їх видобуток у результаті виявиться економічно недоцільним. Тобто головними факторами застосування угод про розподіл продукції є необхідність значних матеріальних витрат, наявність певного досвіду й технологій в інвестора та їх відсутність у держави. Чи можна те саме сказати про АПК? Та й чи порівнянні ризики і витрати газодобувачів і аграріїв?

Аналітики Економічного дискусійного клубу, які оцінили проект на прохання DT.UA, зазначають, що при укладанні угод про розподіл продукції в сфері видобутку корисних копалин чітко відомий вид продукції, одержуваної протягом усього періоду дії такого договору. "У випадку з аграрним виробництвом може бути безліч варіантів, виходячи з чисельності видів рослин для культивування або тварин для вирощування. При цьому інвестор виходитиме з власного бізнес-інтересу й ринку, і не факт, що цей інтерес збігатиметься з потребою держави в тому чи іншому виді продовольства. Тому у разі запровадження практики угод про розподіл у сфері агровиробництва для того, щоб були дотримані інтереси двох сторін, необхідно буде щороку узгоджувати план виробництва, що навряд чи буде привабливим для інвестора, - зазначають аналітики. - Слід зауважити, що переважна більшість ринків аграрної продукції є конкурентними, а наповнюваність внутрішнього ринку основними видами продовольства власного виробництва перевищує його потреби, за винятком хіба що риби. У таких умовах реалізація продовольства, акумульованого в державних ресурсах понад норму нагромадження, може викликати певні труднощі й спричинить бюджетні витрати".

Насторожує і той факт, що право користування земельною ділянкою на умовах угод про розподіл продукції набувається як шляхом проведення конкурсу, так і без нього. Причому згідно з проектом ідеться про землі, що вже перебувають у користуванні, і землі запасу (!). Зокрема, про землі, що виділені для науково-дослідних і навчальних цілей, перебувають у постійному користуванні державних і комунальних наукових установ, навчальних закладів, сільгосппідприємств. Тож може йтися про тисячі, якщо не про десятки тисяч гектарів.

Підстави для укладання угод про розподіл продукції - це набір загальних фраз, під які можна підігнати будь-яку земельну ділянку. При цьому встановлюється спрощений механізм вилучення в нинішніх власників відповідних земель. Проект перелічує низку не менш обтічних умов, що запускають процедуру відчуження, причому для цього вистачить хоча б однієї з них. Наприклад, недостатнього фінансування науково-дослідних робіт, яке достатнім ніколи не було. Рішення про відчуження приймаються виключно урядом.

І от складається гнітючий пазл - Кабмін власноручно приймає рішення про відчуження державних земель, оскаржити яке юридично неможливо, сам же, без конкурсу, вибирає інвестора (підозрюємо, що з числа аграріїв, які перебувають у владі) і передає йому землю на
50 років. І мораторій діє, і латифундисти, що бажають поповнити свої земельні банки, задоволені. А значна частина переданої в Держрезерв продукції або гниє, або "йде" у невідомому напрямку, збагачуючи причетних чиновників. І вовки ситі, і вівці цілі, і вільному ринку землі вічна пам'ять, тому що надії на те, що, втративши будь-який інтерес до земельного питання, задоволені персони у владі просунуться в створенні цивілізованих умов його роботи, немає.