Симулякр

Паризький саміт означив низку цікавих тенденцій, які заслуговують уваги та потребують аналізу. І дозволяють прогнозувати сценарії розвитку мінського переговорного процесу.

У столиці Франції глави держав освятили частину домовленостей, досягнутих раніше на берлінському зльоті міністрів закордонних справ чотирьох держав. Укотре продемонстрували різницю в підходах до тлумачення Мінських угод (МУ). Благословили Тристоронню контактну групу (ТКГ) на пошук подальших шляхів реалізації мінського плану, заодно висловивши свої зауваження та побажання до вже напрацьованих нею підходів. Жодної з ключових суперечностей не подолали. Та, власне, ніхто цього від паризької зустрічі й не очікував. Як і не планувалося на ній обговорення кримського питання чи долі санкцій стосовно Росії.

Стисло нагадаємо про цілі переговірників.

Німеччина. Зацікавлена в тому, щоб конфлікт в Україні був заморожений якнайшвидше і з мінімальними втратами. Німецькому канцлерові не потрібна гаряча точка на кордоні ЄС. Вона зацікавлена в створенні умов, які дозволять коли й не скасувати, то бодай послабити санкції стосовно Росії. Лідер ФРН вважає себе відповідальною не тільки за долю своєї країни, а й за долю всього Європейського Союзу. А тому припинення активних бойових дій на території держави, що межує з ЄС, і пожвавлення економіки Союзу відновленням повноцінної торгівлі з РФ - її прямий інтерес. Реалізація Мінських угод відкриває шлях до досягнення цих цілей. Уже мало хто пам'ятає, що початковим приводом до запровадження санкцій була окупація Криму. Нині ключовою умовою зняття обмежень стосовно Росії в західних столицях називають виконання Мінських угод. Крім того, успіх мінського плану означає формальне перетворення конфлікту на Донбасі з міжнародної проблеми на внутрішню. І в Берліні, і в інших європейських столицях можуть дозволити собі відсунути течку з написом "Україна" на край столу, - в них тепер багато інших проблем. Окрема історія - через історію з біженцями у фрау Меркель підупав рейтинг. І німецька преса допускає: канцлер може розраховувати, що миротворчі зусилля в Україні допоможуть їй частково відновити свій авторитет.

Франція. Мотиви здебільшого ті ж самі, що й у сусідів. Але віднедавна Париж демонструє вищу активність. Як розповідали дипломати, Олланда стало дратувати, що його сприймають як такий собі придаток Меркель. Франція домоглася призначення на ключову посаду в ТКГ свого дипломата П'єра Мореля//gazeta.dt.ua/internal/morelski-tezi-_.html. Активізувався глава МЗС Лоран Фабіус. Охочіше став коментувати перебіг переговорів сам Олланд. Крім того, деякі учасники процесу стали помічати, що під час обговорень французька сторона дедалі частіше намагається виявляти люб'язність стороні російській. Дехто пов'язує це з бажанням Парижа пом'якшити образу Москви за непоставлені "Містралі", але це - версія, не більше.

Росія. З одного боку, хоче добитися зняття або - для початку - пом'якшення санкцій. З другого - не має наміру відмовлятися від контролю над окупованими територіями Донбасу. Повне виконання МУ, зрозуміло, в її планах не значиться. Тому що домовленості, нагадаємо, передбачають відновлення Україною повного контролю над державним кордоном, виведення військової техніки та роззброєння всіх незаконних формувань. Москва не проти, щоб гаряча точка перетворилася на тліючу, аби мати можливість знову підпалити ґніт, коли це їй знадобиться. Путін домагатиметься збереження повного впливу на бунтівні території. Але при цьому хоче, щоб Україна легалізувала тамтешню владу шляхом місцевих виборів під егідою Києва, впровадження закону "про особливості" і внесення відповідних змін до Конституції, та ще й узяла на себе фінансове забезпечення де-факто непідконтрольного регіону. А ще Москва бажає, щоб "особливості самоврядування" в "окремих районах Донецької та Луганської областей" (ОРДЛО) були якомога масштабніші, а грошове забезпечення ОРДЛО йшло за рахунок захищених статей українського бюджету. Тому Путін готовий демонструвати формальне виконання частини МУ. Він має намір дотримуватися мінського плану настільки, наскільки це дозволить позбутися тягаря санкцій, одночасно зберігаючи свій контроль над ОРДЛО і продовжуючи політику руйнування України зсередини. Важлива деталь: на відміну від решти учасників переговорного процесу, Кремль, у принципі, влаштовує як продовження "мінського процесу", так і його зрив. Але за однієї умови: Росія не повинна виглядати винуватницею зриву. У такому разі про зняття санкцій, швидше за все, доведеться забути. Наскільки Москві вдається така політика, поговоримо нижче.

Україна. У Києві чудово інформовані про наміри інших сторін. У Києві чудово розуміють, що повномасштабне виконання Мінських угод неможливе. Принаймні в досяжному майбутньому. Ніхто нам контроль над кордоном найближчим часом не віддасть. Петро Порошенко (хоч би що казав на публіку) не вірить у швидку реінтеграцію відторгнутих територій, та, швидше за все, й не хоче цієї реінтеграції. Його зовсім не тішить перспектива бюджетного фінансування територій, які можуть де-юре повернути собі статус українських, але при цьому залишаться де-факто непідконтрольними. Йому не потрібні ніякі місцеві вибори в ОРДЛО. Але ще менше йому потрібне відновлення активних бойових дій. Він цілком природно боїться продовження повномасштабної війни, так само як і боїться втратити союзника в особі Заходу. Який надає політичне заступництво, фінансову допомогу і дипломатичну підтримку. Ціна всього цього - продовження участі в "переговорних іграх". Як і Путіна, Порошенка влаштував би розвал мінського процесу. Як і Путін, він зацікавлений у тому, щоб переговори зірвалися не з його вини. Але можливостей для маневру в Києва менше, ніж у Москви. Військові поразки під Іловайськом, а потім і під Дебальцевим, очевидно, послабили волю української сторони, що й вилилося в угоду з умовами, котрі з самого початку видавалися пастками. Вибиратися з них із кожним днем усе важче. Принцип "зараз підпишемо, потім - розрулимо", яким Петро Олексійович (наскільки можна судити) досить часто користувався, не спрацьовує.

Переговори в Берліні, а потім
і в Парижі вкотре це підтвердили. Ситуація для української сторони зовсім не безнадійна, але доволі
кепська.

Почнемо з рухів Росії, які заслуговують на особливу увагу. Її позиція зручна, оскільки, будучи реальним учасником конфлікту, формально вона виступає в ролі посередника, мало не миротворця. Де-юре її військ на території України немає, хоча їх наявність ні для кого не секрет. Свого часу Кремль без особливих зусиль добився, щоб у мінських угодах фігурувало не точне визначення "частини і підрозділи збройних сил Російської Федерації", а розмите визначення "іноземні збройні формування". Згідно з буквою МУ, Москва не зобов'язана виводити свої війська з території Донбасу, бо офіційно їх там немає. Та оскільки всім переговірним сторонам відомо, що вони там є, Кремль продемонстрував Заходу готовність іти назустріч.

За різними даними, чисельність російського угруповання в самому Донбасі сягнула 8-9 тис. чол. Однак останнім часом, за нашими даними, Росія відвела частину своїх підрозділів за кордон. Як стверджують наші джерела, здійснюється перегрупування, проходить планова ротація, проте кількість тих, хто виходить із території України, перевищує кількість тих, хто заходить на Донбас. Приблизно можна говорити про зменшення чисельності угруповання, як мінімум, на тисячу чоловік. Це - просто жест, розрахований на реакцію Заходу, який усі ці переміщення уважно відстежує. І Захід цей жест оцінив.

Як оцінив він зусилля Росії, спрямовані на реальне припинення вогню та відведення озброєнь від лінії розмежування. Артилерія на передовій не працює, техніка повільно, але неухильно відповзає від передової. Як стверджують військові, навіть активність ДРГ останніми днями помітно знизилася. Недавній обстріл позиції поблизу Троїцького - виняток, що лише підкреслює готовність Росії дотримуватися прийнятих правил. Ні для кого не секрет, що таке миролюбство - не добра воля сепаратистів, а чітка вказівка Москви. Виконання якої Кремль жорстко контролює. Є дані, що бойовиків, котрі, всупереч відданому наказу, з власної ініціативи застосовували артилерію, російські військові карали безжалісно й оперативно. Росія нині як ніколи береже свій статус договороспроможного партнера. Захід це бачить.

Але Захід бачить і інше. Виводячи з окупованих територій Донбасу частину особового складу, Росія не виводить техніку й озброєння. Поповнює кількість спеців, причому не тільки військових. Відкликаючи частину військових, вона засилає менеджерів різного профілю, покликаних здійснювати фактичне керівництво населеними пунктами, районами, підприємствами, організаціями та службами. Масово завозить в ОРДЛО російські підручники та російські рублі. За наказом Кремля, роззброюють і розганяють дикі, непідконтрольні банди, а всіх боєздатних зганяють у так звані армійські корпуси. Оснащені російським озброєнням, навчені російськими інструкторами та очолені російськими командирами. Росія не має наміру йти з Донбасу, вона готується грати довго.

Захід не може цього не бачити. Відкритим залишається питання - чи готовий він це помічати. Не треба ілюзій - Захід не турбує встановлення миру на Донбасі. Він хоче позбутися зайвих головних болів. Один із яких - європейські втрати від запровадження санкцій. Ні, Захід зовсім не проти послабити Росію. Ні, він не дозволить їй відверто нахабніти. Але й дражнити її він не дуже хоче. І заганяти Москву в глухий кут теж, - хто знає, що спаде на думку Путіну, коли йому буде нічого втрачати? А якщо Кремль позначить таку собі слухняність, - ну ось, дивіться, не стріляємо, відводимо, виходимо, рухаємося в руслі "Мінська", демонструємо готовність до компромісів, - чому б не піти йому назустріч? І зняти санкції. З обіцянкою відновити коли що.

Перенесення фейкових місцевих виборів в ОРДЛО, яке так радо прокоментували в європейських столицях і яке Київ поспішив назвати мало не своєю перемогою, - не більш ніж путінський тактичний виверт. Така собі двоходівка, як в анекдоті: "Купи козу. Продай козу. Відчуй різницю". У цій історії господар Кремля вкотре показав, що саме він, а не якісь там захарченки й плотницькі, контролює ситуацію в ОРДЛО, і що він відкритий для дискусії…

Перш ніж перейти до оцінки позиції української сторони (і торкнутися планів інших безпосередніх та закулісних учасників процесу), у двох словах зупинимося на самому Паризькому саміті (ПС). Його підсумки досить докладно описували й досить активно коментували. Привернемо увагу до головного, на наш погляд.

Як ми вже казали, Париж не забезпечив переговорному процесові прориву, але трохи конкретизував правила гри.

Перше. ПС підтвердив висновок, до якого прийшли кількома тижнями раніше в Берліні, - продовження мінського переговорного процесу можливе. І можливе воно лише у разі створення взаємоприйнятих умов для проведення місцевих виборів в ОРДЛО.

Друге. ПС узаконив прийняте в Берліні рішення, що механізмом формування цих умов має стати спеціальний закон про вибори в ОРДЛО.А інструментом створення закону - горезвісний "план Мореля", про який DT.UA докладно писало два тижні тому. (Голосні крики, що вибори на неконтрольованій території обов'язково пройдуть за єдиним для всієї України законом, у Києві відразу змовкли.)

Третє. ПС схвалив можливість перенесення терміну виконання Мінських угод на наступний рік, яку обговорювали в Берліні. (За кілька днів до того Петро Порошенко заявляв про категоричне неприйняття такого кроку.)

Четверте. ПС визначив, що місцеві вибори в ОРДЛО мають пройти через 80 днів після прийняття Радою спеціального закону.

П'яте. ПС благословив режим подальшого відведення озброєнь від лінії розмежування, раніше розроблений і погоджений ТКГ. Підтвердивши, що функції верифікації покладено на ОБСЄ.

Решта було обміном думками, а найчастіше - вже звичною сутичкою різних поглядів.

Стислий підсумок. Усі переговірністорони знають, що вибори в ОРДЛО не прискорять досягнення кінцевої мети мінського процесу - повернення українського контролю над відторгнутими територіями. Мета Росії - довести, що ці вибори можливі за дотримання мінімального набору умов: припинення вогню, відведення озброєнь, прийняття спеціального закону, допуску спостерігачів та медіа. Мета України - довести, що ці вибори неможливі без дотримання більшої кількості умов. Що нереально провести вибори на території, нашпигованій мінами, бронетехнікою та озброєними людьми. Київ повинен вимагати максимальної демілітаризації Донбасу, розуміючи, що Росія буде проти. І що виконати цю вимогу попросту нереально. Хоча б тому, що (навіть за наявності доброї волі) виведення техніки та озброєнь займе місяці, а розмінування - роки, якщо не десятиліття.

При цьому ні Москва, ні Київ не хочуть, щоб вибори зірвалися саме з їхньої вини. Але Києву досягти свого буде важче, оскільки більшість дурниць українська сторона зробила в Мінську, погодившись на формулювання, котрі в Києві читають так, а в Москві - інакше. А думки Берліна й Парижа поки що частіше збігаються з думкою Москви. Третейський суддя у цій суперечці - ОБСЄ, оскільки майбутні вибори мають пройти відповідно до принципів Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ). Їх Москва й Київ, знову-таки, тлумачать по-різному, а офіційний тлумач ОБСЄ поки що відмовчується. "Касації" та "апеляції" розглядатимуть у Берліні й Парижі. Вони поки що придивляються.

Меркель і Олланд у Парижі, наскільки відомо, більше слухали. Переговори були театром двох акторів - Порошенка і Путіна. Причому, як зазначив один із очевидців, складалося враження, що президент РФ говорив не так для присутніх, як для віртуального співрозмовника - Барака Обами. Вважаючи США ключовим (хоч і не явним) учасником процесу.

Ще один учасник української делегації після спілкування з американськими дипломатами висловив припущення, що Вашингтон:

а) як і Берлін, поки що зацікавлений у заморожуванні конфлікту;

б) не втручається в переговори, оскільки хоче дочекатися, коли мінські угоди "накриються мідним тазом", щоб активніше включитися в гру;

в) має намір грати довго; а тому однією рукою подає сигнали про готовність поставити Києву летальну зброю, а другою рукою (рукою Нуланд) пише горезвісний план Мореля, за узгодженням із Москвою.

Двоє слів про план Мореля. Офіційні представники України (від президента до глави МЗС) заявляли, що "це приватна точка зору", "це ніякий не план" і навіть "ніякого плану Мореля взагалі немає". Після чого, розповідаючи про свої подальші кроки, близько до тексту переказували… план Мореля.

План Мореля являв собою перелік проблем, подолання яких робило б місцеві вибори в ОРДЛО можливими, а також гіпотетичні варіанти вирішення цих завдань.

Тези Мореля обговорювалися в Парижі, а потім на засіданнях ТКГ у Мінську. Точки дотику знаходили непросто. Стислі підсумки.

Перше. Росія наполягала, щоб вибори в ОРДЛО (принаймні на основній частині територій) відбувалися на мажоритарній основі. Київ виступав за змішану систему. Компроміс, наскільки відомо, поки що не знайдений.

Друге. Москва виступала за заборону балотуватися на виборах особам, котрі не проживали на території ОРДЛО упродовж останнього року. Київ наполягав на скасуванні цієї дискримінаційної умови. Він вимагав надання тимчасово переміщеним особам (ТПО) активного виборчого права (тобто права голосувати) на територіях, контрольованих Києвом. І пасивного виборчого права (права висуватися) особам, котрі не проживали на території ОРДЛО останній рік. Нашу позицію, за інформацією, підтримали Берлін і Париж.

Але. Ніхто не знає, як організувати голосування для ТПО. У місцях компактного проживання фактичних біженців можна організувати виборчі дільниці. Проте за кандидатів якого округу вони мають голосувати, якщо приїхали з різних місць?

І ніхто не знає, чи погодиться нинішній мешканець, скажімо, Вінниці, котрий виграв вибори, наприклад, у Горлівці (коли припустити диво), їхати туди виконувати свої депутатські повноваження.

Третє. Закордонний виборчий округ для ТПО у Росії, скажімо в Ростові-на-Дону. Москва наполягає. Київ категорично проти. Компромісу не знайдено. Захід у роздумах.

Четверте. Роль ЦВК у формуванні місцевих виборчих комісій та контролі над процесом. Але для цього потрібно відновити реєстр виборців і надати гарантії безпеки. Протилежна сторона до такого поки що не готова.

П'яте. Доступ українських ЗМІ. Протилежна сторона пропонує вибірковий підхід, Київ рішуче заперечує. Контраргумент Москви - неможливо забезпечити безпеку кожного журналіста, будь-який ексцес може зірвати процес. Зустрічний аргумент Києва - якщо неможливо забезпечити безпеку, то як можна говорити про демократичні вибори? Берлін і Париж висловилися на підтримку нашої позиції.

Шосте. Хто забезпечуватиме безпеку на виборах? Нашу міліцію (поліцію) ніхто туди не пустить, це зрозуміло. Франція запропонувала тимчасово в день виборів запустити деякі норми "закону про особливості", який має набрати чинності тільки після виборчої кампанії. За цю ідею вчепилися росіяни, вважаючи, що це дозволить легалізувати так звану "народну міліцію". Київ проти. Берлін і, особливо Париж, настійно рекомендують Києву подумати ще.

Сьоме. Найскладніше. Росія пропонує амністувати всіх автоматично. Україна наполягає на судовому розгляді в кожному окремому випадку. Без вирішення цього питання проведення виборів, швидше за все, неможливе. Невідомо, хто виявиться більш зговірливим. Або чию саме незговірливість ОБСЄ і Берлін розцінять як порушення мінських домовленостей.

Обговорювалися і так звані "зв'язані" проблеми. Наприклад, обмін полоненими за принципом "усіх на всіх". Але та сторона записує в "полонені" засуджених за вироками судів. Зокрема й за відвертий кримінал.

Зависло питання і про скасування торішніх виборів у "ДНР" і "ЛНР". Київ обґрунтовано вважає ці вибори порушенням духу мінських домовленостей. Москва - ні.

Коло обговорюваних питань набагато ширше. Але йдеться про обговорення частковостей. І заради головного - самого факту проведення в ОРДЛО місцевих виборів - Кремль готовий буде піти практично на будь-які поступки.

Танки відженуть у бокси, гаубиці сховають у зеленці, бойовики залишать автомати вдома, "відпускники" відсидяться в казармах, "відморожених" на час кинуть у підвал, найбільш одіозним настійно рекомендують не висуватися.

До речі, поки що не йдеться, наприклад, про виведення техніки та озброєння, тільки про відведення.
А куди, це все, даруйте, виводити?
В Росію? Вона заперечує, що ця техніка її, - мовляв, трофейна або покинута в місцях дислокації частин, раніше розквартированих на Донбасі. Та ніхто й не ставить питання про виведення. І про роззброєння незаконних формувань - теж.

Кордон. Відповідно до мінських угод, "відновлення повного контролю над державним кордоном із боку уряду України в усій зоні конфлікту, яке має початися в перший день після місцевих виборів і завершитися після всеосяжного політичного врегулювання". Це якого року? І коли в Києві Порошенко каже, що "повернення контролю має відбутися до кінця поточного року", йому аплодують. А коли каже те ж саме в Парижі, йому пропонують уважно перечитати мінські угоди. Коли український президент стверджує, що "виведення іноземних військ з української території має відбутися негайно, без прив'язки до термінів місцевих виборів", йому з Вашингтона відповідає така цінована ним Вікторія Нуланд. Нагадуючи, що мінський план мирного врегулювання "передбачав три фази". Перша - припинення вогню і відведення озброєнь. Друга - вибори, спецстатус для ОРДЛО, децентралізація. А "третя полягала в повному виведенні озброєння, відновленні кордону".

Контроль над кордоном у виконанні ОБСЄ неможливий у принципі, можливий лише частковий моніторинг. І то за умови, що місію буде розширено і їй буде видано гарантії безпеки.

Міністр закордонних справ Клімкін справедливо визнав, що "вибори там, де присутні іноземні війська, іноземна техніка, за визначенням неможливі… Як можна проводити вибори, коли вулицями Донецька їздять танки або ходять люди з автоматами?" Згоден. А якщо іноземні війська вийдуть (припустімо), а залишаться війська, сформовані з місцевого населення, але не українські? А якщо на час виборів танки перестануть їздити, а люди з автоматами перестануть ходити?

Суть від цього, безумовно, не зміниться, але зміна форми може виявитися достатньою для Берліна, Парижа, Вашингтона і ОБСЄ, щоб на час забути про Україну. І в Заходу, на жаль, поки що вдосталь аргументів, аби примусити нас провести імітацію виборів, котрі ані на міліметр не наблизять нас до повернення території, на якій залишатимуться російські танки, російські військові і легалізовані Києвом бандити з майбутньої "народної міліції".

Отже, треба шукати нові аргументи в тягучих дипломатичних суперечках. Київ повинен вибудувати залізобетонну переговорну позицію, яка аргументовано доводитиме неможливість проведення вільних, демократичних, безпечних виборів в ОРДЛО у нинішніх умовах. Таку, щоб ані в Меркель, ані в Олланда не знайшлося зустрічних контраргументів. Складно, але настав час виправляти попередні помилки.

Іншого способу немає. Поки що. Для вирішення проблеми Донбасу потрібні інші способи й механізми. Але зараз необхідно зняти з порядку денного саму можливість, по суті, фейкових виборів. Які перетворять ОРДЛО на друге Придністров'я. З тією різницею, що Молдова свій "Донбас" ніколи не визнавала і з бюджету йому платити ніколи не збиралася.

Вибори-симулякр можуть продовжити перемир'я, але, очевидно, не подарують миру. Київ збереже покровительство Заходу, але остаточно втратить його повагу. Виграє час і втратить перспективу.

А ще влада ризикує втратити довіру багатьох людей. Тих, хто воював за свою країну. Тих, хто вірив, що скоро повернеться в залишені будинки. Тих, хто все ще вірить, що Україна до них повернеться.