Як непросто жити просто неба

Допомогти безпритульному - що може бути простіше? Поділи­тися їжею, одягом, підбадьорити кількома теплими словами, викликати «швидку», якщо людина потребує медичної допомоги. Усе це легко лише теоретично. Реально на це наважуються окремі сміливці: на шляху благодійності - безліч соціальних, психологічних та ментальних бар’єрів.

Щодня безпритульні стикаються із низкою проблем, про які ми й не замислюємося: страх бути відштовхнутими, сором за те, що змушені просити милостиню, відчуття соціальної ізоляції. А також - банальна неввічливість, ігнорування, зверхнє ставлення, презирство і агресія з боку інших людей, що живуть нібито нормальним життям. Це все спричинює внутрішній дискомфорт і не дозволяє навіть нормально проїхатися у транспорті до найближчого центру соціальної допомоги (у Києві їх небагато, можна полічити на пальцях однієї руки). До того ж більшість безпритульних зосереджена у центрі столиці, а згадані заклади знаходяться на околицях міста.

Навести точні статистичні дані про кількість безпритульних - неможливо. Якщо ми можемо точно стверджувати, що за останні роки різко скоротилася кількість «дітей вулиці», то про дорослих та літніх людей, які опинилися без даху над головою або без засобів існування, так само сказати не можна. За даними польових досліджень організації «Народна Допомога-Київ», 49% мешканців вулиць втратили житло через конфлікти у родині та махінації родичів. Послухавши історії тих, хто опинився на вулиці, розуміємо, що їм просто трішечки менше пощастило у житті. І на вулиці можна опинитися зовсім неочікувано.

Директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.Птухи НАН України Елла Лібанова під час доповіді про людський розвиток 2011 «Украї­на: на шляху до соціального залучення» прокоментувала ситуацію так: «Безпритульних не так багато, як видається. Часто люди опиняються на вулиці не з власної вини. У нашій країні - дуже низький рівень правової культури. Може бути так, що людину обдурили, забравши в неї житло. Часто у цих людей - одне прагнення: знайти роботу і житло. Всупереч стереотипам, безпритульні - це не лише маргінали й алкоголіки».

Ярослава Роженко шукала організацію, яка допомагає дітям, при цьому провадить не разові акції, а працює на постійній основі. Одного разу вона потрапила на конференцію «Безпри­тульні: інший погляд», а потім вирішила вирушити у маршрут разом із Спільнотою святого Егі­дія. Так дівчина стала учасницею спільноти, що допомагає безпритульним, а щотижневі благодійні акції стали для неї традиційними: «Щочетверга ми збираємося, купуємо молоко, хліб, майо­нез, ковбасу, готуємо бутер­броди і вирушаємо двома маршрутами: частина групи - до Май­дану Незалежності, а частина -до Бессарабського ринку. Спо­чатку я брала пасивну участь у діяльності організації. Зізнаюся, мені було складно: заважали психологічні бар’єри, стереотипи щодо безпритульних, насторожували їхні одяг, запах, було страшно заразитися якоюсь хворобою. Але згодом усі бар’єри були подолані. Завдяки людям з вулиці багато чого у моїй свідомості змінилося. Вийшло так, що безпритульні допомогли мені навчитися сприймати людей незалежно від їхнього статусу у суспільстві. Головне наше завдання: роздати цим людям їжу та поспілкуватися з ними, адже дуже важливим є момент контакту. Наприклад, члени організації знають усе про родини безпритульних, їхні дні народження та інші свята. Так налагоджується тісний контакт, тож люди знають, коли ми прийдемо наступного разу, чекають на нас.

Щороку спільнота організовує особливе свято - різдвяний обід. Це, мабуть, найбільш зворушлива подія, коли збирається дуже багато безпритульних та бідних людей, що не мають змоги насолодитися родинним затишком. Ми винаймаємо їдальню, створюємо спеціальне меню, роздаємо подарунки. Це момент щастя для тих, хто вже й не пам’ятає, що таке теплий одяг, тепла їжа і тепле слово. Адже багато з них опинилися на вулиці не з власної вини: серед них є охайні, інтелігентні, високоосвічені люди, які потрапили у складну життєву ситуацію, або не змогли розв’язати конфлікт із родичами тощо.

Держава заплющує очі на безпритульних: завжди легше не помічати проблему, ніж боротися з нею. Не функціонують спеціальні заклади, витверезники, куди можна відправити людину і допомогти їй. Міліція? Мало­ймо­вірно допоможе, до того ж це загрожує людині штрафом та іншими проблемами. «Швидка» часто відмовляється забирати без­притульних. Виходить, що часом хочеш допомогти, але немає як. Одна дівчина з нашої спільноти допомагала жінці, що опинилася в Україні без житла: ходи­ла з нєю по усіх інстанціях, відновлювала документи тощо. Трап­ляються щемливі до сліз історії: одна бабуся, при смерті, заповідала подарувати квіти дів­чинці з нашої спільноти, яка їй допомагала. Це - найвища нагорода.

Спільнота проводить різні програми: учасники їздять до будинків для літніх людей; діє міжнародна програма допомоги дітям Африки. Спільнота святого Егідія в Італії (де вона, власне, й виникла) провадить величезну кількість соціальних програм, тож ця благодійність набуває великого масштабу. В Італії, на­прик­лад, можна жити на вулиці, почуваючись при цьому людиною. Там функціонують спеціальні крамниці, де можна купити одяг за безцінь, школи, де охочі (біженці) можуть вивчити мо­ву, ресторани, де працюють люди з фізичними вадами, і при цьому мають змогу не почуватися ізольованими, спеціальні заклади, де безпритульні можуть прийняти душ. Навіть працюють юристи, які допомагають з документа­ми (безпритульні гублять документи - це дуже поширена проб­лема). Усі ці заходи знімають соціальну напругу.

Наша спільнота об’єднує людей різноманітних професій: юриста, фотографа, працівника банку, перекладача, працівника музею - це дуже корисно і для себе, для налагодження порозуміння між людьми. До того ж це виховує відповідальність: коли тебе про щось попросила бідна, безпритульна людина, ти не можеш їй відмовити або забути це принести, бо вона сподівається на тебе».

Ірина Дробот, співзасновниця Спільноти святого Егідія в Україні: «Я вважаю, що найбільшими проблемами нашого суспільства є відсутність чуйності та чутливості до проблем інших людей, а також страх узяти відповідальність за чиюсь долю. Напевне, найважливішим для безпритульних є почуття людської гідності. Коли ми хворі, ми відчуваємо слабкість і беззахисність. Те саме відчувають безпритульні: вони відкинуті… Іноді звичайна розмова на рівних може їх підтримати. Це те, що може зробити кожен.

Після розпаду СРСР ми зустрічали на вулицях бабусь, які втратили свої збереження через їх знецінення. Наскільки ж ці бабусі, незважаючи ні на що, були чисті й охайні! З часом почали з’являтися безпритульні, яких ми бачимо зараз на вулицях. Дехто з них намагається знайти роботу, для когось життя просто неба - стиль життя.

Безпритульних часто б’ють, ми бачимо переломи та рани у них на тілі. Викликати «швидку» для них - проблематично: автомати не працюють, мобільних у них, звісно, немає. Часто пораненим доводиться чекати й терпіти біль, аж доки не прийде хтось із нашої спільноти і не викличе «швидку». Один чоловік без даху над головою позбувся зору після того, як перехожий вдарив його в обличчя ногою… Найбільша проблема безпритульних у тому, що вони абсолютно беззахисні. Ніхто і тоді не заступився: ні перехожі, ні міліціонери.

Раніше «швидка допомога» відмовляла і не забирала безпритульних. Зараз сприймає їх адекватно, оскільки люди у білих халатах бачать, що ми зацікавлені у лікуванні безпритульних і якоюсь мірою відповідальні за них. Міліція сприймає безпритульних по-різному. Одного разу я бачила, як міліціонер штурхав ногами жінку у переході, виганяючи її звідти. А на вулиці був мороз. І їй не було де сховатися. Мене обурило таке ставлення - до безпорадної людини, до того ж жінки! А іншого разу я помітила, як міліціонер кинув безпритульному гроші.

Ми своїм прикладом намагаємося показати, що ставитися до безпритульних можна інакше. Серед них є талановиті художники, поети, актори. До того ж часто ці люди інакше ставляться до матеріальних цінностей. У них просто немає нічого матеріального! Отже, набагато важливішими для них є такі поняття, як дружба, усмішка, спілкування - ці люди дуже сильно прив’язу­ються… Надзвичайно важливими для них є людська підтримка і допомога.

Ми підходимо до всіх, хто просить, незалежно від того: гарна людина чи ні, п’яна чи твереза. Адже коли ти знайомишся з людиною ближче, то сприймаєш її геть по-іншому. Ніхто не ідеальний. ЗМІ намагається вкоренити стереотип, ніби всі «бомжі» - алкоголіки. Часто не алкоголіки стають безпритульними, а навпаки. Хто знає, як жив би кожен з нас, опинившись у складній життєвій ситуації. Під час благодійних акцій ми забороняємо пити (і, звісно, перебувати у стані сп’яніння), палити, вживати нецензурні слова.

Я часто кажу: «Коли тобі здається, що все погано, піди і роздай бутерброди безпритульним». Вражає, наскільки благородними, чистими, позитивними можуть бути люди, які живуть без усього, що ми вважаємо необхідним. Як їм вдається зберегти усмішку? Безпритульні позбавлені споживацького допінгу. Вони нас вчать, що не завжди потрібно сидіти на споживацьких наркотиках, потрібно цінувати спілкування як велике щастя і дають нам уроки людяності».