«Ми хочемо, щоб люди, дивлячись на пам’ятник, посміхалися, а не почувалися наче на цвинтарі».
Автор
Статті авторів
- Щоб пам’ятали «Ми хочемо, щоб люди, дивлячись на пам’ятник, посміхалися, а не почувалися наче на цвинтарі».
- Українська книжка є і буде! Не може не тішити тенденція випуску дедалі більшої кількості книжок українською мовою.
- Як непросто жити просто неба Допомогти безпритульному — що може бути простіше? Усе це легко лише теоретично. Реально на це наважуються окремі сміливці.
Напевне, в кожному з нас живе бажання лишити по собі щось вічне, цінне й пам’ятне, корисне для рідного міста, Батьківщини й земляків. Саме в цьому - а не в гучних і вигадливих фразах - проявляється істинний патріотизм у незаплямованому значенні цього слова. Але в гонитві за благами ми часто не маємо змоги або ж просто забуваємо віддавати, дарувати, творити й ділитися з ближніми.
Related video
Своє прагнення до фундаментального втілив на практиці президент корпорації «Еталон» Володимир Бутко. Його професійна діяльність полягає в забезпеченні українців наземним транспортом - сьогодні кожен другий автобус України вироблений «Еталоном». А порив душі - насичення вулиць Києва та інших міст України ностальгійними, але безумовно світлими емоціями - Володимир Іванович матеріалізує підтримуючи встановлення пам’ятників. З його легкої руки режисер і актор Леонід Биков та персонажі улюблених фільмів - Проня Прокопівна і Голохвастов, Паніковський - отримали друге, увічнене в камені життя.
Інтерв’ю з Володимиром Бутком - про всім відомі скульптури, про перешкоди й курйозні випадки, що траплялися на шляху «пам’ятникотворення», про те, які фігури мають прикрашати вулиці, парки і сквери, і про те, яка місія пам’ятників в історії наших міст.
- Чим для вас є сприяння встановленню пам’ятників - чи можна це назвати захопленням, душевним поривом?
- Перше, що можна сказати, це - некомерційні проекти.
Є офіційні пам’ятники - політичним, державним діячам, є тріумфальні арки, пам’ятники на честь перемог у війнах. А хочеться пам’ятників, які мають інший характер. Гадаю, ми перші поставили такий пам’ятник у Радянському Союзі та СНД. Після нас з’явилися пам’ятники Нікуліну, отцю Федору, Утьосову - можна довго перелічувати. Потім були пам’ятники Миколі Яковченку, Проні Прокопівні, далі - Леоніду Бикову - у найкрасивішому, як на мене, місці Києва - на схилах Дніпра - саме там видно, яке блакитне небо над Україною.
Більшою мірою це порив моєї душі. Напевне, кожна людина хоче зробити справу, яка приносить не гроші, а задоволення - насамперед собі, а заодно і людям.
- За яким критерієм обираєте персону, котру вважаєте за необхідне увічнити?
- Це має бути народний улюбленець, незалежно від того, ким він був і які мав звання. Сьогодні можна вийти на вулицю і запитати в людей про Зиновія Гердта, Леоніда Бикова - і люди назвуть вам фільми… Про Яковченка ходить безліч анекдотів та бувальщин. Так само Проня Прокопівна - персонаж легендарного фільму. Можна назвати ще кілька імен. Таких народних улюбленців не дуже багато, але вони є, і не всім встановлено пам’ятники.
- Чи берете участь у розробці дизайну пам’ятників?
- Вже кілька років не встановлювали скульптур, а раніше неодмінно це робив. Навіть маю патент на вигляд пам’ятника - тобто на те, як сидять чи стоять персонажі, адже ми з колегами безпосередньо вирішували ці питання, самі пропонували варіант або обговорювали ідеї з архітекторами та скульпторами. Бувало сперечалися: наприклад, стосовно того, що Яковченко сидить. Але потім узгодили зі скульптором саме цей варіант.
Проню Прокопівну спочатку планували зобразити справжньою українською жінкою - великою, сексуальною, з пишними формами. Ми з цим не погодилися і зробили її такою, як у фільмі. Тож мали з цього приводу невеличкий конфлікт.
- А який конфлікт вважаєте найбільшим?
- Пригадую, як довго обирали місце для Проні Прокопівни. Поки архітектора не відвезли на місце біля Андріївської церкви, де мало відбутися вінчання героїв фільму, він казав, що бачить пам’ятник у якомусь сквері. Десь із місяць умовляли його поставити підпис під проектом…
Найважче було знайти місце для пам’ятника Леоніду Бикову. Хотілося, щоб скульптура не просто стояла десь, де лише товариші або колеги по цеху знатимуть про неї. Хотілося, щоб усі її бачили, щоб це було цікаво. У фільмі «У бій ідуть самі старики» є такий діалог: «Ми ж сьогодні над моєю України билися... - А яка різниця - ті ж поля, дороги, села... - Е, ні! - Жваво перебив його Титаренко. - А повітря? Інше. А небо? Блакитніше. І земля зеленіша!» І з того місця, де встановлено пам’ятник, якраз і видно і далечінь, і небо... Ми обрали місце, де Україна - простора, широка, світла, з блакитним небом. І не помилилися. Але на нашому шляху були перешкоди: то не можна було ставити, бо поруч Печерська лавра, то - через обеліск Слави тощо.
Щодо Бикова: у фільмі є епізод, коли капітан Титаренко злазить з літака, знімає шолом, з чола - піт градом. І ми зобразили його таким - з обличчям стомленого солдата. Довго шукали, але вийшло дуже добре…
- Час від часу ви подорожуєте. Які ваші враження від пам’ятників за кордоном?
- Щодо офіційних пам’ятників - на честь визначних осіб або перемог, - то ця сфера у всьому світі розвинена. І ні Україна, ні країни колишнього Радянського Союзу не є винятком. Пригадую, просто в центрі Лондона є скульптура Рузвельта і Черчілля: сидячи на лаві, вони ведуть розмову. Це одна з душевних скульптур. Але не можу сказати, що подібні пам’ятники поширені так, як у нас. У пам’ятників, виконаних з творчим підходом, - більша теплота, ніж в офіційних. В останніх є табличка - день народження, день смерті. У ці дні люди приходять, покладають квіти. До таких пам’ятників звикають і перестають їх помічати. А до пам’ятників Яковченку, Паніковському люди приходять щодня, особливо в гарну погоду: влітку, навесні, восени, рідше - взимку. На Андріївському узвозі, де я буваю щотижня, біля скульптур завжди групи людей -аж бронза затерта. З’явилися певні традиції й прикмети: скажімо, якщо
потерти ручку - здійсниться бажання…
Мені розповідали, як одного разу дівчинка біля пам’ятника Паніковському хотіла відчути, як воно - бути сліпим. Вона поклала руку на ціпок і заплющила очі.
- Чого, на вашу думку, бракує нашим містам?
- Парків, скверів, зеленої зони. Навіть те, що є, нині винищується. Мені здається, скульптури, які ми робимо, мали б допомогти зберегти сквери. Якщо вже там стоїть пам’ятник, то, мабуть, рука забудовника не підніметься руйнувати історію. Людині, в якої є клепка в голові, не спаде на думку будувати готель на місці пам’ятника святому Володимирові. А в кого тієї клепки немає, то, впевнений, київська громада відповідно відреагує. Вважаю, що пам’ятники народним улюбленцям, які викликають масу позитивних емоцій, - це і є історія міста.
- Що відчуваєте, коли проходите повз скульптуру, яка з’явилася на вулиці міста завдяки вам?
- Цього року ми з корпорацією влаштували екскурсію на Андріївський узвіз, до музею Булгакова. Взяли екскурсовода (він не знав, хто ми) і коли підійшли до пам’ятника Проні Прокопівні, він стільки хорошого розповів про нього: що це історія міста, що кияни підтримують таке починання… Було дуже приємно - людина ж не заангажована, не знала, що наша корпорація має якийсь стосунок до пам’ятника. Саме так історія і робиться. Можна згадати пам’ятники, які ставлять - руйнують, ставлять - руйнують. І ніби ж у ЗМІ весь час про них згадується, але в людей до них чомусь суперечливе ставлення. А буває, люди приходять до пам’ятника самі, незалежно від того, хто його збудував, чия це ідея, і нам приємно, що такі пам’ятники є в Києві.
- Ви є спонсором благодійного фонду «Троянди й виноград». Розкажіть, як виникла ця ініціатива?
- Ідейним натхненником був онук Максима Рильського - Максим Георгійович. Ми познайомилися на Канівщині, на Тарасовій землі, де Шевченко намалював картину «Коло Канева». Картина виконана олівцем, на ній зображено сім Канівських гір. Ми створили невеликий заповідник «Тарасова земля» і поставили пам’ятник на місці, де сидів Тарас Шевченко, коли малював картину. Під час встановлення пам’ятника ми й познайомилися з онуком Максима Рильського. Він розповів, що є організатором конкурсу молодих поетів. Невдовзі ми стали спонсорами цього конкурсу: у березні-квітні відбувається збір заявок, поштою надсилаються вірші. Голова оргкомітету - Борис Олійник.
Півроку комісія визначає переможців.
В Україні слід дбати не лише про економіку, а й - насамперед - про освіту, культуру. Слід виховувати дітей трішки по-іншому, бо за 20 років у нас чи не всі стали жертвами «золотого тельця». Тільки й мови - про гроші, про прибутки, про матеріальне. Ми вирішили бути постійними спонсорами цього конкурсу, і, сподіваюся, скільки стане сил організаторам конкурсу, стільки й будемо їх підтримувати.
- Ви брали участь у виготовленні казана, в якому зварили рекордні об’єми борщу й капусняку...
- Це була ідея Володимира Мостового. Ми до неї приєдналися на технічному рівні. Він запитав: чи можна в нашій корпорації виготовити казан, у якому б зварили «рекордний» борщ? Потрібна була посудина на п’ять тисяч літрів, тобто на п’ять тонн. Ми зробили казан з якісного металу, що відповідає всім санітарним нормам. Решту деталей виготовили наші конструктори в Чернігові, де й завершили роботу. Але авторство належить Володимиру Павловичу - він локомотив цього проекту! І не знаю, як там щодо Гіннесса, але в Україні цей рекорд зареєстровано. Ніхто нас не перевершив. Було зварено приблизно 4,5 тис. літрів борщу. Залучили фахівців з факультету ресторанного бізнесу КНТЕУ, Асоціації кулінарів України, ресторану-готелю «Дніпро». На казані - напис: «Газета «Дзеркало тижня», корпорація «Еталон» і Асоціація кулінарів України». Зараз казан зберігається на Бориспільському заводі, чекає, мабуть, на Євро-2012. Адже він може стояти перед нашим Олімпійським стадіоном, з нього можна буде пригощати туристів. Отака ідея.
Я так і бачу: чаша стадіону і чаша казана.
- Розкажіть якісь курйозні історії, що траплялися під час розробки тих чи інших проектів.
- Для того щоб поставити пам’ятник Миколі Яковченку, потрібно було зібрати кілька десятків погоджень у кабінетах місцевої влади. У нас було обмаль часу, бо хотіли встигнути до Дня міста. Однієї ночі на місці звичайної лави ми змонтували підпори під бронзу і вирішили, що поставимо там уже не просто лаву, а з Яковченком. Сутеніло. Встановивши скульптуру, робітники пішли на перекур. Аж тут підійшов якийсь чоловік напідпитку, сів на лавочку й почав розмовляти з Яковченком. Сидів, щось розповідав, на щось скаржився... Така-от історія. А траплялися й не такі веселі: Паніковського обливали фарбою, двічі крали в нього ціпок. Ми двічі його відновлювали. Як на мене, місцева влада могла б узяти пам’ятник під свою опіку - наприклад, поставити охорону…
- Традиційно запитаю, які маєте проекти на майбутнє?
- У планах пам’ятник одному акторові… Поки що не розголошуємо його імені. Часто реалізації проекту заважають родичі осіб, яким присвячено пам’ятники. А ми хочемо, щоб гідних особистостей в народі не забували, щоб люди, дивлячись на пам’ятник, посміхалися, а не почувалися наче на цвинтарі. Для нас дуже багато важить, що увічнена людина продовжує своє життя в тому образі, в тій скульптурі, яку ми зробили...
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
