Мир як війна, а війна як мир

Фільм Нетфлікса «Мюнхен: на межі війни», що розповідає про період життя Європи та Гітлера, коли його намагалися «умиротворити», збігся з подіями навколо України та Путіна. Це — ще один віртуальний інструмент, який демонструє складність впливу на диктаторів. Це віртуальна історія, а історії мають уроки, і задля цього їх розповідають. Тим більше фільм — у топі переглядів по всьому світу.

Сформовані поведінкові установки завжди повертаються. Якщо пострадянський простір, наприклад, виріс із радянського, то він ще довго зберігає вкладене тоді в голови, оскільки соціальні правила живуть довше за людей. І так у кожній країні: ми живемо за правилами, запропонованими колись, не в змозі їх змінити під новий світ. Світ змінюється швидше, ніж наш розум.

Радянський час свідомо закладав такі поведінкові аксіоми в літературу, кіно, культуру. І вони можуть спливати в нашій свідомості й сьогодні, керуючи нашими реакціями. Таким прикладом може бути наша умовна «любов» до влади. Ми завжди її боялися й боятимемося ще довго, оскільки влада швидко відривається від своїх виборців і починає управляти сама. До речі, у Стародавній Греції не було депутатів, там голосували самі громадяни. Сьогодні владу захищено від критики з боку населення додатковим «парканом» — депутатами, на яких вона киває як на справжню владу. У минулому, наприклад у Стародавній Греції, голосували всі громадяни, коли треба було прийняти рішення. Де й коли в нас був референдум? Хоча б не так, як у Швейцарії, але з певною частотою він має з'являтися. Прямий зв'язок від влади зробили серйозний, а про зворотний забули.

Та це властиво багато в чому різним країнам, просто в нас воно набуло форм, коли людина може прожити все життя, жодного разу не взявши участі у справжньому волевиявленні. Нескінченні розмови про демократію автоматично не переходять у саму демократію. Погіршує ситуацію й те, що ми більше залежимо від держави, ніж громадяни в інших країнах. Мізерні зарплати примушують їх цінувати навіть більше, оскільки породжується інша психологія — виживання, в рамках якої будь-який начальник стає і богом, і суддею.

Перед війною в бій спочатку йдуть наративи, де кожна сторона намагається обґрунтувати свою позицію. Вони можуть бути різними для внутрішньої і зовнішньої аудиторій, але вони є завжди. Зараз їх можна підсумувати, трохи трансформуючи слова відомої пісні:

• Росія: ми мирні люди, але наш бронепоїзд уже готовий до бою;
• Україна: ми мирні люди, а бронепоїзда в нас навіть немає;
• Захід: ми мирні люди, з трьома літаками Судного дня в повітрі, тобто з трьома бронепоїздами зразу.

Усе це — спроби натиснути на чутливі точки союзників і противників. І цей механізм працює, оскільки в нових типів воєн і правила інші. Така війна часто не має чіткого обличчя. Тому навіть важко зрозуміти різницю між війною та миром.

Рівень невизначеності зростає, коли «опоненти» (чи бодай один із них) навіть не намагаються обдурити один одного, а просто рухаються в рамках власних інтересів. Вони говорять усе правильно, але це тільки на їхній погляд. У результаті, виникає багато нових конфліктних точок. Вони починають множитися, оскільки незакінчений давній конфлікт легко переходить у серію нових.

Дії всіх гравців усе складніші для прочитання. Задіюються підказки з минулого. Проте там важко знайти адекватні слова й допомогу, оскільки структура безпеки сучасного світу стала зовсім іншою.

Рівень невизначеності в ньому безперервно зростає. Україна бере літаками допомогу, водночас стверджуючи, що ніхто не нападе. Захід надсилає допомогу, і це вже само собою свідчить про позицію, що противник нападе обов'язково. Росія ж каже, що ні. Та, оскільки її розглядають як джерело агресії, ніхто в це не вірить...

Настала не війна й не мир, а мировійна, коли все більш незрозумілим стає завтра. Хвилі від неї розійшлися по всьому світу: десятки й сотні виступів заполонили медіа. Причому перші особи різних країн висловлюються дедалі обережніше. І не зрозуміти навіть, за кого вони...

Росія — хороший гібридний гравець, але у справжню війну Путін ще не грав, тому такого небезпечного досвіду в нього немає... Всі навколо за мир, нафту й газ. Але все це, як з’ясувалося, стало розділятися на складові частини. Або мир, або нафта й газ...

Захід обговорює можливість «допомогти» Путіну вийти з агресивної позиції, не «втративши обличчя». І це теж важливо, щоб не підвищувати градус протистояння. Але Мюнхен показав марність такої стратегії.

Звісно, мир — краще, ніж війна. Правда, Україна перейшла до мирних розмірковувань якось несподівано й незрозуміло, тим більше суперечачи Заходу, який хоче допомогти. Правда, і Захід відмовився від акцентуації «неминучості» війни, якої суворо дотримувався з самого початку.

Спробуємо сформулювати стимули всіх трьох сторін: України, Заходу й Росії. Вони такі. Захід зацікавлений обмежити агресивність Росії, зробивши це на чужій території. Росія зацікавлена обмежити агресивність Заходу проти неї теж на чужій території. І територією, на якій вони вирішили помірятися силами, стала Україна. Мабуть, це й пояснює зміну риторики України, коли два противники хочуть покарати один одного, використовуючи Україну.

При цьому всі розуміють, що війна, розпочавшись тут, легко може стати війною європейською і світовою. Агресивного джина назад у глек не загнати. Війна починає жити власним життям, втягуючи в себе нові ресурси (людей і техніку).

Однак сучасна війна давно перейшла у гібридну форму, коли колишній інструментарій фізичного порядку не використовується, перебуваючи в тіні. Він завжди може бути задіяний, однак, в ідеалі, виступає лише в ролі принципової можливості, а не реальної. У Криму, наприклад, не було пострілів, але був результат, оскільки було задіяно стратегію іншого типу нападу.

Чим керуються різні країни, які прийшли сьогодні на допомогу Україні? Перерахуємо окремі чинники, які працюють найсильніше:

• внутрішньополітичні проблеми: допомога Україні є одночасно інструментарієм внутріполітичної боротьби у своїй країні. США, наприклад, «підправляють» свою репутацію після поспішного виходу з Афганістану;
• зовнішньополітичні проблеми: союзників треба підтримувати, противників — карати. Цей підхід живе вічно, оскільки створює більш передбачуваний простір безпеки;
• активність Росії: Росія Путіна, яку підштовхує невирішеність її власних внутрішніх проблем, активно намагається відвернути масову свідомість шляхом зовнішніх перемог, що показала свого часу анексія Криму;
• незмінність базових положень часів холодної війни: СРСР завжди був і економічним противником, і головним ворогом. Сьогодні ця ситуація повторюється, тільки перше місце в нинішньому протистоянні для Заходу залишається за Китаєм, а Росія стоїть на другому. І це протиставлення є на ідеологічному, військовому й економічному рівнях;
• Росія ввібрала деякі суто теоретичні постулати В. Суркова та тих, хто стверджує, що імперія живе, доки вона розширюється. Однак навіть якщо визнати слушність цієї тези, сучасні умовні «імперії» розширюються в усіх інших просторах, а не в суто фізичному, — створюючи нові технології, знімаючи нові серіали, видаючи нові книжки, вони створюють новий світ, куди приходять як першовідкривачі.

Світ хоче миру. У нього немає бажання займатися тим, що стосується його тільки опосередковано. Але нагнітання пристрастей таке, що Україна несподівано опинилася в центрі світових медіа. Жаль лише, що з такого приводу.

Більше статей Георгія Почецова читайте тут.