ПроТЕСТ для України

Ми живемо в дивний час. Коли погано поставлені (але добре оплачені) спектаклі видають за акції протесту та підтримки, адміністративні судоми - за системні реформи, а вигадливі ток-шоу - за суспільний діалог. Коли пишномовну балаканину приймають за безстрашний порив, а жорстку критику вважають безпорадним скиглінням.

Усе описане можна звично списати на горезвісну хворобу зростання. Але надто вже довго ми хворіємо і надто вже повільно ростемо.

Позавчора минуло десять років від дня пам’ятного зіткнення біля президентської адміністрації, яке стало апогеєм акції «Україна без Кучми» («УБК»). Утім, пам’ятне воно далеко не для всіх. Ті, кому трохи за двадцять, при нагадуванні про культовий спаринг між міліцією та опозицією найчастіше старанно морщать лоба й спантеличено стенають плечима. Навіть серед тих, хто сьогодні палко бореться за Україну без Януковича, - безліч тих, хто мало що знає (пам’ятає) про «Україну без Кучми».

При цьому нинішні борці з черговою антинародною клікою, за великим рахунком, домагаються того самого, чого дві п’ятирічки тому вимагали їхні попередники. Підвищення відповідальності влади, викорінення тисячолітньої корупції. Виховання чесності в політиках, скромності в правителях, мудрості в пастирях, сумлінності в управлінцях, справедливості в суддях, чемності в чиновниках. Стабільних цін, високих зарплат, адекватних тарифів, доступних товарів, якісних послуг, чистих вулиць, рівних доріг. Гарантованого права на освіту, роботу, відпочинок і житло. Рівності всіх перед законом. Дотримання прав і свобод. Виконання обіцянок. Упевненості в завтрашньому дні. Поваги до себе. Доброго імені для країни. Воістину, час - вправний хірург, але ледачий реаніматолог.

Для тих, хто події 9 березня 2001-го не забув, ця дата - зручний привід. Помріяти. Де ж іще фантазувати про нову, велику, очисну революцію, як не на могилі першого бунту в новітній історії країни? Вирощене Інтернетом нове покоління пасіонаріїв гучно вимагає перейти від слів до діла, від критики - до акцій.

Революція видається найпростішим способом розв’язання всіх проблем одночасно. Ідея всенародної війни за справедливість огорнена флером романтизму. Однак революція прекрасна, поки не почалася. Те, що здається світлим ликом на парсуні, у житті найчастіше перетворюється на звірячий оскал. Бо ніхто не знає, чию машину спалять першою. Чию дитину випадково задушить захоплена (чи налякана) юрба. Чия гордо піднята голова виявиться кінцевим пунктом слідування невправно кинутого каменя або точно випущеної кулі. Зрештою, ніхто не знає, чия візьме. Хто і як розпорядиться плодами перемоги. Чи буде достатньо мудрим той, хто опиниться на коні у разі успіху гіпотетичної революції. А в разі її невдачі чи буде достатньо милосердний той, хто не програє. Заколот небезпечний своєю непередбачуваністю і страшний своїми наслідками. Ті, хто поспішає купити квиток на війну, зобов’язані пам’ятати: він може виявитися проїзним документом в один бік.

Число тих, хто бачить барикаду єдиною альтернативою авторитаризму, множиться з дня у день. Серед них - достатня кількість політиків і журналістів. Приваблива думка про майбутню революцію перетворюється на рятівне коло, вона милостиво рятує від необхідності думати, напружуватися, шукати інші шляхи. Зичне «Геть!» заглушує тихі «В ім’я чого?», а головне - «Що далі?». Вітчизняна політична традиція надто довго передбачала винесення всіх проблемних питань «за дужки». Ось переможемо, тоді й розберемося. Не розібралися. «Задужковий» простір за двадцять років перетворився на величезну чорну діру, в якій ця країна ризикує попросту зникнути.

Нині і влада і опозиція відверто не готові реагувати на нові політичні виклики. Коли що - у хвилях народного гніву втопляться і ті й інші. Втім, сама революція виглядає не такою вже неминучою. Начебто роздратування владою - цілком очевидне. Приводів - безліч. Мало того: мабуть, уперше за тривалий час зростання протестних настроїв не пов’язане з конкретними територіями, віковими групами або соціальними співтовариствами. Невдоволення перетворюється на явище масове і повсюдне. Якщо регіони, які донедавна вважалися головною електоральною опорою влади, перетворяться на основні осередки опору їй, навряд чи це когось здивує.

До цього часу активне несприйняття влади, як правило, трансформувалося в стриману симпатію до опозиції. Сьогодні все інакше. Недовіра до режиму цілком органічно поєднується з недовірою до його противників дедалі більшої кількості співгромадян. Млявий патерналізм поступається місцем надмірному нігілізму. Цю тенденцію вже досить давно фіксують експерти. Але вони навряд чи спроможні точно спрогнозувати динаміку і реально оцінити масштаби. Чим це загрожує? При виникненні стихійних виступів цю саму стихію виявиться нікому спрямовувати й стримувати. У збуреного натовпу не буде визнаних лідерів і незаперечних авторитетів. І чітко обкреслених цілей, здається, теж...

Ще одна прикмета часу: апатія цілком очевидно переростає в агресію. І ця агресія шукає виходу. Якісному і кількісному вимірюванню подібне явище піддається важко, але потенційна вибухонебезпечність відчувається явно.

Бути вибуху? Не факт. Знаходяться й ті, хто вважає, що до кінця весни невдоволення сягне апогею, влітку воно піде на спад, а на осінь проступлять очевидні ознаки звикання. Політики звично опускатимуть очі, а в населення звично опустяться руки.

Наскільки точний такий прогноз, об’єктивно судити нікому. І хто дасть гарантію, що в когось десь не здадуть нерви? Що накопичена агресія не знайде простого виходу? Що одне-єдине розбите скло, чи спалене авто, чи розбите обличчя не стане детонатором для фугасу? Не спричинить українського бунту? Самовідданого, безжального і безрезультатного.

І навіть якщо не рвоне цього року, хто гарантує, що протестний феєрверк не станеться наступного? Звички цієї влади навряд чи зміняться. Отже, підстави, які збільшуватимуть роздратування громадян, вона продукуватиме щодня. Часом здається, що режим остаточно втрачає зв’язок з реальністю. Відкрито рекламувати будівництво вертолітного майданчика біля Тарасової гори, яке обійдеться бюджету в 96 млн. грн.? За існуючих розкладів такий вчинок сильно скидається на спробу суїциду. По-людськи можна зрозуміти мотив: той, хто народжений плазуном, повинен відчувати гостре бажання політати. І все-таки спокушати долю можуть або дуже відважні, або надзвичайно дурні.

Навіть якщо громадяни нині й вибачать вельможеству подібний «подвиг» (як вибачили майже всі попередні), індульгенцією для влади це не стане. Навпаки, інстинкт самозбереження в правлячої еліти може відмовити остаточно. І тоді режим, заколисаний власною безкарністю, спроможний проспати сигнал тривоги, як це сталося з Бен Алі, Мубараком і Каддафі.

Після удач туніської опозиції та єгипетської фронди деякі вітчизняні витії поспішили приміряти бойовий обладунок африканських вождів. Можливо, куди більш кепська лівійська історія дещо остудить їхній запал. Зрештою, якщо ворог не здається, його не обов’язково знищувати. Набагато вигідніше залишити йому життя, але зробити це життя нестерпним. Тоді він сам піде. Чи просто впаде до ніг не надто терплячого, проте й не надто метушливого народу. Впаде, рано чи пізно.

Як тут не згадати, що горезвісне зіткнення 9 березня
2001-го стало однією з причин краху руху «УБК». Можливо, не головною. Точно - не єдиною. Але при цьому дуже важливою. Події, які розгорнулися на розі Банкової та Лютеранської, були лише локальним проявом насильства, скромним натяком на обопільну агресію. Однак п’янка жорстокість, щедро вилита за короткий часовий проміжок обома сторонами, вразила. Пекучий страх, який відчули лідери «України без Кучми», скував їхню волю, паралізував спроможність до подальших рішучих дій. Страх від побаченого і страх перед наслідками. Страх не тільки за своїх, а й перед своїми. Брутальність барикадної правди відвернула від антикучмівського руху персонажів із завищеними естетичними запитами й відстрашила громадян з розвиненим інстинктом самозбереження.

Знаю політиків, які свято вірують, що корінь непристойної хисткості нашої незалежності - в образливій легкості здобуття державної самостійності. Стільки століть домагалися, стільки голів склали. А отримали немов на здачу. Без опору, без жертв, що освячують, і страждань, що очищують. Але ці самі політики за часів Майдану використали всю свою вагу, витратили всю свою красномовність, щоб поламати плани соратників із захоплення президентської адміністрації та національної телекомпанії. Відвернувши те, що могло викликати і опір, і страждання, і жертви.

Чув я про інших політиків, настільки ж щиро переконаних, що крах помаранчевої революції зумовлений її надмірною миролюбністю. Що ніщо так не скріплює справжню владу, як пролита кров. Що не буде благодатною земля, яка не увібрала в себе крові мучеників і крові катів. Адепти такої філософії геть заперечували саму ідею соборності, вони вважали порятунок від Донбасу і Криму безсумнівним благом для України. Але багато хто з них несподівано і рішуче виступили проти сепаратизму, сповідуваного їхніми ж земляками та однодумцями. Виступили, коли відчули (можливо, і помилково), що реалізація проекту «Україна без «донецьких» малою кров’ю не обійдеться. І в прямому, і в переносному розумінні.

Кажуть, що і ті, й інші політики час від часу переглядають відеозапис легендарної бійки біля АП. І рекомендують прекраснодушним неофітам. Щоб знали. Щоб пам’ятали. Начебто нічого особливого, у міжнародних новинах і не таке побачиш. Але багатьох справді протвережує. Коли усвідомлюєш, що побачене знято не в Каїрі і не в Тріполі. І що цей металевий парканчик або ця гумова паличка цілком могли приземлитися на твою голову.

У колах палких революціонерів-ідеалістів таку обережність часто асоціюють із боягузтвом. Можливо, затяті романтики по-своєму праві. Але автору цих рядків хочеться бачити в основі описаних учинків не тільки і не стільки страх. А мудрість. Або милосердя. Або принаймні вияв генетично переданого інстинкту самозбереження. Інстинкту, який природним способом розвинувся у народу, що так довго страждав від війн, голоду і терору. Який так пишається двадцятирічним мирним співіснуванням, настільки незвичним для стику двох тисячоліть. Хоча... Таке можна зрозуміти. Але навряд чи слід заохочувати.

Так, напевно, треба вчитися обходитися без потрясінь. Треба вчитися домагатися свого без барикад. Але при цьому потрібно бути готовим до них. Якщо потрясіння і барикади усе ж таки виявляться неминучими. Не треба боятися. І не треба плекати ілюзії. Треба просто точно знати - заради чого?

Необхідно чинити формене насильство над собою - треба думати. Критично осмислювати побачене. У тому числі (і насамперед) побачене по телевізору. Наша критика має бути холодною. Тому що істинне призначення критики - не у помсті, не у викиданні накопиченої негативної енергії. І не в сліпій констатації - усе погано. А в нагадуванні, що багато чого не просто може, а має бути краще. Незважаючи ні на що. Незважаючи ні на кого.

Політику треба перевести з віртуальної площини у площину реальну. Ми зобов’язані навчитися мистецтва називати речі своїми іменами. Навчитися мистецтва суперечки, мистецтва пошуку і вироблення рішень. Навчитися мистецтва протестувати не тільки в он-лайні. Зобов’язані вивести самих себе із затяжного режиму очікування. Ми не повинні поспішати зачаровуватися і не повинні боятися розчаровуватися. Розчарування - не виправдання для пасивності мас.

Сьогодні чимала кількість людей не просто впевнені у невідворотності соціальних заворушень, вони бачать у прийдешніх акціях якесь логічне продовження Майдану. По-моєму, цілком марно. По-перше, свій шанс на безкровну революцію ми, схоже, уже використовували. Дай Боже помилитися. По-друге, повновагий Майдан-2 не тільки неможливий. Він, чесно кажучи, і не потрібен. Чому?

Так, ритуал непослуху у виконанні величезної кількості таких різних людей вражав своєю величчю. Дивна річ: вражені переконливістю, яскравістю та урочистістю свята непокори, багато цинічних товстосумів (включаючи товстосумів з біло-синього табору) у якийсь момент перейнялися загальним настроєм. Або як мінімум засумнівалися у своєму з самого початку упередженому ставленні до руху Майдану. Чітко пам’ятаю, як їхній природний страх змінився мимовільним замилуванням. Упевнений: окремі члени владної команди сьогодні мстяться опонентам не тільки за свій страх, але й за ту швидкоплинну слабкість.

Проте у спочатку могутньому помаранчевому русі був помітним недолік - горезвісний патерналізм. Громадяни зробили за політиків значну частину роботи, фактично передаючи їм владу. І на цьому зупинилися. Не сформулювали вождям домашнього завдання. Не провівши роботу над помилками. Не виставивши чесну оцінку.

Народ, не орієнтований на чіткі ідеологеми, а лише «заточений» на конкретні імена, вразливий. Але і 2004-го віра в персон була не такою сліпою, як це описують деякі політологи. Заради призначення Порошенка секретарем Радбезу або Медведька генеральним прокурором Майдан би не зібрався. Заради прем’єрства Тимошенко і (тим більше) президентства Ющенка піднялися б тисячі, можливо, десятки тисяч. Та вже ніяк не сотні тисяч.

Майдан 2004-го був співтовариством людей, які твердо усвідомили, що далі так жити не можна. Але не зуміли сформулювати, як саме вони хочуть жити. Не зуміли добитися від політиків предметних зобов’язань і чіткого їх виконання.

Ющенко з товаришами, за давньою вітчизняною традицією, бачили в народі електорат, а в здобутті влади - кінцеву мету. Революція перетворилася на вульгарну роздачу безкоштовних квитків у рай.

Той Майдан, Майдан натхнення, Майдан сподівання - частина історії. Повчальна, але вже перегорнута сторінка. Так само, як і «Україна без Кучми», як «Повстань, Україно!»

Пофантазуємо. Припустімо, що завтра доведений до розпачу народ у єдиному пориві змете цю владу, закидає її китайською гречкою, поховає під платіжками за газ і за світло. Уявімо, що дивовижним чином опонентам режиму вдалося домогтися тієї самої жаданої безкровної перемоги.

І? Що далі? Загальне невдоволення здатне згуртувати для боротьби зі спільним ворогом. Його повалено. І що об’єднає заради творення? Навколо кого або чого згуртуються звільнені жінки і чоловіки Сходу і Заходу?

Чи є в країні беззаперечні моральні авторитети? Чи є визнані лідери загальнонаціонального масштабу? Є натяки і намітки. Є гідні кандидати на конкурс цього звання. Але поки що складно побачити цілісні програми і монолітні команди. А тому тих, хто не вірить нікому, стає дедалі більше. Це добре чи це погано? Це статистика.

Зневіра у політиці, що набуває масового характеру, і недовіра до політиків - водночас загроза і надія. Загроза можливого хаосу і надія на природну самоорганізацію. У що виллється нагромаджене невдоволення - у голодні всепожираючі бунти чи осмислені акції - залежить тільки від нас. У країні різко зріс попит на вчинки. То може, варто почати змінювати країну просто зараз? Самим. Не озираючись на політиків. Переплавляючи рефлекторну зневіру в них на усвідомлену віру в себе. Трансформуючи віртуальну боротьбу з ними в конкретну боротьбу за себе.

Саме сьогодні у країни з’явився чудовий шанс побудувати справжнє громадянське суспільство. Яке має прийти на зміну дивному ерзац-світу, населеному досвідченими спецами з вибивання грантів і дорого одягненими персонами, які хизуються мудрованими термінами.

Як на мене, свідченням здоров’я суспільства є не кількість партій, не перелік проведених конференцій і вже тим більше не суми освоєних коштів. Мірилом має бути здатність суспільства до опору. Наявність зовсім різних співтовариств, готових до обстоювання своїх прав.

Громадянське суспільство - це коли один Майдан замінять тисячі майданчиків, на яких ми будемо захищати свої інтереси. Політичні, економічні, соціальні, побутові, професійні, цехові, громадські. Писані і неписані. Делеговані і відвойовані. Ми зобов’язані навчитися рятувати школи і лікарні від закриття, будинки - від знесення, подвір’я - від варварських забудов, архітектурні пам’ятки - від згубної руйнації, колег - від незаконного звільнення. Захищати від сваволі всіх, хто цього захисту потребує. Кожен голос, поданий на захист ближнього, кожна людина, врятована від безправ’я, кожен сантиметр, відвойований у цієї влади - це цеглинка у фундамент майбутньої влади, яка ще тільки має сформуватися. Це - принципи, які ми сформулюємо самі, не виносячи проблеми за дужки. Це - правила, дотримання яких ми будемо вправі вимагати від політиків. Це - рамки, у які ми повинні загнати можновладців, незалежно від прізвищ і посад. Це правила, які ми візьмемося виконувати. Це - лідери, яких самі зростимо.

Ця монотонна робота не така ефектна й яскрава, як намальована збудженою уявою бурхлива революційна діяльність. Але вона неминуча, якщо йдеться про створення інститутів демократії, а не тільки про повалення основ режиму.

Чи готові ми до цього? Боюся, поки що не зовсім. Красномовний приклад - доля деяких активістів «податкового Майдану». Як відомо, окремі учасники акції, по суті призначені «стрілочниками», стали жертвами «витонченої» кримінальної справи, порушеної за фактом псування тротуарної плитки. Сумно, але факт: їхня доля, схоже, мало цікавить соратників. Інтерес до долі «плиточників» демонструють хіба що журналісти. І деякі політики. Ті самі політики, від котрих «майданівці» тоді так старанно дистанціювалися.

Пошук відповідей на запитання «Як жити далі?» або «Чи є життя після Януковича?» тільки розпочався. Простих відповідей не чекайте. Їх немає. Той, хто готовий їх запропонувати, швидше за все, або шарлатан, або провокатор. Давайте шукати їх разом. Давайте разом формувати систему цінностей, яка може нас об’єднати. І складати перелік лих, які ми готові ділити.

Давайте визначатися, заради чого будемо боротися. Заради чого заходимося будувати барикади, коли без них вже й справді ніяк.