Іспит на незалежність

Ось уже 17 місяців, чергуючи батіг і пряник, українське правосуддя специфічними нововведеннями заганяють у місце, де йому, на думку нинішніх реформаторів, належить бути. Себто - у стійло. З літа 2010 року реформатори переорали вздовж і впоперек геть усе судове поле, не зустрічаючи майже ніякого опору. Суспільство мовчало, камінь спотикання виявився тільки один - Верховний суд України. Він і досі стоїть подоланий не до кінця.

Суди покликані задовольняти примхи влади?

Суб’єктивний чинник (тобто як, хто і що очолює, а надто - чия людина це є), хоч як прикро, має в Україні визначальне значення. Хоча наші закони, і навіть Конституція, виписані в дусі найрозвиненіших європейських демократій, насправді варті не більше, ніж папір, на якому надруковані, оскільки не спираються ні на систему «стримувань і противаг» (стрижень владного балансу, скажімо, в США), ні навіть на історичні чи ментальні традиції. Теорія розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову, яка так глибоко пустила коріння в Західній Європі і принесла, як можемо пересвідчитися, непогані плоди в плані соціального порядку й добробуту, в нашій країні - не більше ніж теорія.

Історія свідчить, що судова влада навіть на Заході залишалася найуразливішою з-поміж згаданих трьох гілок. Не маючи силових важелів впливу - поліції або війська, позбавлена змоги апелювати напряму до виборців, вона й там іноді потерпала від дій виконавчої посестри. Приміром, видатний президент США Франклін Рузвельт уславився не тільки тим, що був чотири рази обраний на цю посаду і витягнув американців з лабет Великої депресії, а й тим, що здійснив серйозну атаку на Верховний суд своєї країни.

Цей шанований і впливовий орган тоді складався (і донині складається) з дев’яти суддів. Він тлумачив закони і міг призупиняти політику президента. Власне, судді тоді так і зробили - забракували певну частину президентського економічного курсу.

В обуреного містера Руз­вельта, якого підтримували і конгрес, і народ, виникла спокуса «перетрусити» персональний склад Верховного суду. В нього була законна можливість збільшити кількість суддів з дев’яти до 15, змінивши таким чином розклад голосів на свою користь. Однак коли він у 1935 році почав здійснювати конкретні кроки в цьому напрямку, суспільство й конгрес засумнівалися. І Рузвельт відкликав з конгресу свої пропозиції. Американська громада дійшла висновку, що незалежність правосуддя - річ для країни потрібніша, ніж його, правосуддя, гнучкість і здатність чутливо реагувати на кон’юнктуру політичного моменту.

Результат? У США й нині мало який громадянин, на відміну від українця, бідкатиметься, що «ситий і багатий ніколи не винуватий», а закон - «він же як дишло»…

Але, як кажуть, в кого перли дрібні, а в кого борщ рідкий. Масштабу українських судових проблем не порівняти з американським так само, як і способи розв’язання історичних конфліктів, притаманні нашим народам. Якщо суперечки довкола Верховного суду США точилися в елегантній обстановці капітолійських пагорбів, то судова система сучасної України, на жаль, родом із тих часів, коли останнє слово було за маузером чекіста.

Більшовики, зруйнувавши небездоганну правову систему Російської імперії, вирішили будувати власну - з абсолютно чистого аркуша. Про розподіл влади ніхто й не мислив - уся, абсолютно вся влада повинна була бути віддана радам. Комуністи вигадали навіть своє право - не римське, не англосаксонське, а таке собі безпородне «радянське». Маячливий ленінський постулат про те, що класова диктатура є владою, яка може не спиратися на жоден закон, панував на території України близько двох десятиліть, аж поки його не змінила лицемірна сталінська конституція 1937 року, яка глузливо проголошувала суди в СРСР «незалежними», а на практиці запропонувала людям судову систему в вигляді «трійок» і «особих совєщаній».

Списки громадян, засуджених до розстрілу, нерідко санкціонувалися «суддями» в телеграфному режимі. Кривава бійня тих часів, жах голодомору, висилки, загибель людей ні за що тисячами й мільйонами, знехтуване «судами» право на життя - це те, що отруїло душу і свідомість кожного тогочасного українця. Це той багаж, який попередні покоління передали нам, - і з ним новітнім українцям довелося розбудовувати сучасну Україну, яка мусила бути демократична і цивілізована.

Не дивно, що наша нещасна вітчизна дуже скоро зійшла з європейського шляху і пішла манівцями. Букву закону ми успішно списали в Європи, проте наповнили цей закон таким знайомим нам радянським духом. Затвер­дивши стоси цілком правильних документів, українські керманичі, виховані ще за часів керівної ролі Комуністичної партії, дивилися на суди і суддів як на обслуговуючий персонал влади, головне призначення якого - «іменем України» освятити будь-який абсурд, ухвалити будь-яке рішення, якщо владі цього забагнеться.

За цією схемою, власне, суди в Україні й працювали. Система майже не ламалася, а якщо й комизилася, то її відшліфовували - найчастіше кадровою політикою. Та попри все це судова система хоч якось діяла і часом не тільки «ситі та багаті» мали шанс «відсудити своє». Доки деяким «найситнішим і найбагатшим» не заманулося більшого - приватизувати судову систему цілком.

Взяття останнього бастіону

Потужний союз проти ВСУ став формуватися вже з початку 2007 року. Було підготовлено законопроекти, в яких пропонувалося скоротити кількість суддів ВСУ до 16 членів, позбавити повноважень, розбити єдність судової системи, запровадивши нові вищі суди, надати ВСУ карикатурного вигляду - щоб і палат там не було, щоб справи він слухав усім персональним складом, та й справи щоб до нього потрапляли тільки тоді, коли нижчі суди «допустять».

Планувалося, що громадянин зможе апелювати до ВСУ лише в тому разі, коли пройде всі кола українських судів і Європейський суд з прав людини на додачу. Оскільки здолати цей шлях змогли б лише унікальні індивідууми, то така «реформа» фактично означала, що ВСУ буде відрізаний від судочинства. Конституція України, яка закріплює за Верховним судом статус найвищого судового органу, мусила б стримувати такий політ законодавчої думки, але…

Як зазначив іще 2008 року голова ВСУ Василь Онопенко: «Питання не в тому, якою буде доля голови Верховного суду чи заступників… Питання в тому, який буде судоустрій, чи знайдуть люди правду в цій державі і в найвищій судовій інстанції. Суть у тому, що відбулася змова певних політиків і тих, хто має певні економічні інтереси… Розумію, що є питання чисто приватного інтересу, але щоб під нього ламати судову систему?!».

Критики Онопенка, спостерігаючи, як у 2008 році він проводить прес-конференції і дає інтерв’ю, дорікали йому, що він надмірно політизований. Президент Ющенко фактично підтримав «реформу», у зв’язку із чим Онопенко написав йому відкритого листа і виступив у пресі. Чи були в нього на той час інші способи боротьби за утримання ВСУ на плаву?

Тоді в парламентському комітеті з правової політики, очолюваному Сергієм Ківаловим, місяцями не розглядалися питання про обрання суддів безстроково. Синхронно з ним чинив і секретаріат президента Ющенка. Подання Вищої ради юстиції про призначення суддів уперше не розглядалися, а призначені судді місяцями не допускалися до присяги. Врешті-решт було придумано таку собі законодавчу підлість: усі дрібні адміністративні спори (щодо пенсій, чорнобильських виплат) Верховна Рада перекинула з адміністративних судів у суди загальної юрисдикції. Цей абсурдний захід мотивувався тим, що адміністративні суди (які були створені саме для розгляду подібних спорів) треба «розвантажити». Насправді ж метою цього нововведення було викликати невдоволення суддівської спільноти головою ВСУ Онопенком, хоча було очевидно, що паралельно з ним мала постраждати сила-силенна простих українців, розгляд позовів яких явно затягнувся б. Та яке це мало значення для реформаторів?

Так звана судова реформа стала першою з усіх реформ, які стартували в Україні після зміни президента. Незабаром після інавгурації Януковичу запропонували підписати документ про створення робочої групи, яка б, як йому пояснили, мала опрацьовувати розумні пропозиції на цю тему і враховувати думку громадськості. Насправді ж проект реформи було написано задовго до перемоги Януковича на виборах. Власне, він дістався йому в спадок від колишнього очільника держави, а команда нового глави держави (яка в основі своїй заправляла судовою реформою і за попереднього президента) лише внесла в нього деякі корективи.

«Реформа» взагалі мало стосувалася судочинства як такого. Ні над судом присяжних, ні над виборністю суддів, ні над спрощенням процесу, ні над доступом до суду, ні над утвердженням незалежності суду ніхто не завдав собі клопоту належним чином замислитись. Основних векторів було два. Перший - залякати суддів усіх рангів, підвісити їх на гачок, зробити слухняним інструментом, посиливши до абсурду роль Вищої ради юстиції (ВРЮ) у вирішенні їхньої долі. Поняття про «порушення присяги судді» було гіпертрофовано, до нього віднесли навіть «невідповідність поведінки судді морально-етичним нормам» - це означало, що кожен служитель Феміди не насмілиться й кроку ступити без санкції ВРЮ, оскільки не впевнений, що достатньо «моральний».

Другий вектор, зрозуміло, був спрямований у бік Верхов­ного суду. Реформу почали з верхів, хоча було очевидно, що не тут слід шукати біди віт­чизняної судової системи.... Найвищий, за Конституцією, судовий орган фактично зрівняли із землею: обрізали персональний склад, знищили повноваження, принизили ліквідацією палат, а згодом спробували й фізично викинути з приміщень.

Про недолугість судової реформи написано чимало. Крім очевидних дурниць, у ній втілена ненависть реформаторів до Верховного суду і Онопенка особисто. Адже їх існування не давало змоги створити «замкнутий цикл» ухвалення потрібних судових рішень. Насправді йшлося зовсім не про боротьбу з суддівською корупцією, яка сягнула катастрофічних масштабів. Не влаштовувала альтернатива ухвалення таких «дорогих» рішень, якою залишався ВСУ, бо всі важелі впливу і грошові потоки мали зосередитися в одних руках. Не дбаючи про стан судочинства та судовий захист громадян, вони спрямували свої зусилля на досягнення зовсім іншої мети - підкорити судову владу остаточно.

Президент Ющенко та його секретаріат кілька місяців проводили з Онопенком певні «чайні церемонії», демонстрували благі наміри. Однак коли в повітрі запахло порохом (навесні 2007-го) і було оголошено про розпуск Верховної Ради, кожна зі сторін політичного конфлікту відмовилася від найменших зусиль робити пристойну міну при непристойній грі і забажала обслуговуватися виключно у «своїх» судах.

Єдино зусиллями суддівської громади в 2007 році було посилено роль суддівського самоврядування, проведено кілька великих суддівських форумів, які завершилися ухваленням першої в історії України постанови «Про незалежність судової влади». Ні Ющенко, ні його секретаріат тоді не спромоглися бодай чимось відповісти на онопенківські ініціативи - надто велика дезорганізація тоді панувала і в Кабінеті міністрів, і в парламенті, і на Банковій. Однак ті, хто був зацікавлений у впливі на суди, добре запам’ятали, хто є персональним автором їхньої тодішньої поразки. Більше того, сили, які конкурували за впив на суддівську гілку влади, зуміли виставити проти супротивника єдиний законодавчий фронт. Нові політичні умови виявилися для реалізації їхніх намірів надсприятливими.

Отже, було зроблено все для того, щоб судді ВСУ, залякані й знервовані, самі відправили голову у відставку. Це відкривало шлях до наступного кроку для досягнення мети - поставити свого керманича ВСУ.

Європа в цей час мовчала. Захід усерйоз занепокоїться пізніше, коли в нашій державі з’являться перші політичні в’язні, а судова система почне обслуговувати репресії проти опозиції. Влітку ж 2010-го першою і майже безмовною жертвою антидемократичного бульдозера став ВСУ.

Венеціанська комісія теж мовчала. По-перше, був період відпусток. А по-друге, до цього поважного міжнародного юридичного органу реформатори свій проект так і не надіслали. Направили вже новоспечений закон, на який Венеціанка свій вердикт винесла торік пізньої осені. Але й запізнілий вердикт був невтішним для «реформаторів»: реформа - недосконала, суди - далекі від незалежності, повноваження Верховного суду - обрізані так, що це суперечить Кон­ституції.

Як зазначив сам В.Онопенко, в грудні 2010 року в його житті почався етап, який він сам вважає найдраматичнішим за всі прожиті роки. Подробиці переслідувань членів родини Онопенка загальновідомі. Було кримінальне переслідування його доньки, яке ґрунтувалося… на цивільному спорі, місце якому - в цивільному суді, і тільки. Те, що інкримінувалося зятеві голови ВСУ Є.Корній­чукові, заарештованому в той день, коли побачила світ його дитина, розвалюється в суді й нині. Розгляд справи триває півроку. Суддя Оксана Царевич то хворіє, то викликає нових свідків, то щось уточнює… Нині вона взяла тайм-аут до 31 жовтня - рівно до тієї дати, до якої повинна визначитися доля ВСУ.

Можливо, такий розвиток подій і став тим головним чинником, який утримав Онопенка на посаді в березні 2011 року, коли було інспіровано Пленум ВСУ з порядком денним про його відставку? З одного боку суддям зусібіч роздавали щедрі обіцянки - і повноваження ВСУ повернемо, і проблему з приміщенням вирішимо, і примусово у відставку не відправлятимемо... З іншого - залякували тим, що в разі непослуху не дозволять їм працювати далі. Знехтувавши всіма законами, скоротять Верховний суд примусово, проведуть конкурс, щоб визначити «достойних», а решту відправлять кудись на кар’єрний смітник. Натякали навіть, що сам ВСУ можна відправити на периферію. Дати йому приміщення, скажімо, на Троєщині. Чи в Харкові…

Ницість того, що відбувалося довкола ВСУ, мабуть, і стала каталізатором спротиву, який виник усередині цієї структури. Хоч би які недоліки були в Онопенка, ті, хто прагнув його змістити, на гідну альтернативу явно не тягнули. Результати відомі: більшість суддів ВСУ висловили Онопенку довіру. І багатьма це було сприйняте не як особисте досягнення, а як перемога судової влади. Рефор­маторський «каток» ненадовго загальмував. Наближалась осінь 2011 року - час, коли спливав строк повноважень чинного голови ВСУ.

Верховний суд - «боржник», Микола Пінчук - «стягувач»

Цьогорічного вересня у Верховному суді відбувся міжнародний форум, якого, здається, не бувало в його історії: 25 представників Верховних судів Європи і 35 іноземних послів з’їхалися до Кловського палацу обговорити актуальні питання. Йшлося про проблеми судочинства. Іноземні учасники наголошували, що недавня судова реформа, яка по суті зробила віт­чизняний Верховний суд не судом, а клубом юристів без повноважень, неспроможним захистити права людини і навіть для людини недоступним, повин­на бути докорінно змінена. Адже існування суду, до якого громадянин не має права звернутися, - це нонсенс, такого немає ніде у світі.

Коли форум відшумів і згасли спалахи фотокамер, стало відомо, що такий собі суддя Огурцов зі столичного окружного адміністративного суду… заборонив пленуму ВСУ проводити 30 вересня вибори голови. Фантастичний позов, у якому відповідачем виступав… пленум, подав член Вищої кваліфкомісії суддів (і суддя ВСУ) Микола Пінчук. Документ вражав юридичною безграмотністю: адже пленум - не юридична особа, не орган державної влади, як він може бути відповідачем? Рішення Огурцова вражало зухвалістю: нижчий суд наказує, що і як робити Вер­ховному суду! Що, запитаємо, заважає йому і таким, як він, піти далі і видавати для ВСУ окремі приписи щодо того, яку справу розглядати, а яку кинути під стіл?!

Розповідають, що секретар Венеціанської комісії Томас Меркерт у телефонній розмові з українськими колегами, дізнав­шись про рішення судді Огурцова, кілька разів перепитував: невже таке можливо?

Ясна річ, що пан Огурцов зважився на таке не самостійно. Із самостійністю в судах у нас давно покінчено. Просто на той час Василь Онопенко несподівано для багатьох заявив, що балотуватиметься знову. А для такого повороту у виборах нового голови опоненти не встигли підготувати власну кандидатуру. Водночас судді ВСУ добре пам’ятають цькування протягом останніх півтора року і розуміють, що в нинішніх умовах обрання нового голови ВСУ - це не просто вирішення внутрішнього кадрового питання.

Реформатори, блокуючи проведення пленуму, водночас підлабузнюються до ВСУ законодавчо, створюючи умови для проведення торгів за посаду голови: мовляв, ми повернемо Верхов­ному суду повноваження, збережемо його нинішній персональний склад - 48 осіб, якщо ви будете «мудрі»…

Усім суддям ВСУ суддя окружного суду Огурцов заборонив виконувати їхні професійні обов’язки - брати участь у засіданні пленуму. Мало того, всі судді ВСУ отримали від Державної виконавчої служби розпорядження: не збиратися й нічого не ухвалювати! До речі, збиратися не можна не тільки на вибори, а й з будь-якого іншого приводу… В цьому документі Верховний суд фігурує як «боржник», а Микола Пінчук - як «стягувач»…

Є дані, що реформатори погодилися висунути кандидатом на посаду голови ВСУ Ігоря Самсіна, нинішнього голову ВККС. Він традиційно асоціювався з паном Ківаловим, але останнім часом, здається, дещо змінив свою позицію. За наявною інформацією, представляти його президентові взявся вже пан Портнов. Утім, наскільки відомо, чимось претендент голові держави не глянувся. Кандидатом на посаду голови залишається (вже котрі вибори підряд) Віктор Кривенко, якого традиційно пов’язували з Ківаловим. Програються й інші запасні варіанти, які, як і основні, впираються в головну перепону - у позицію більшості суддів ВСУ. Тож поки реформатори не надибають свого конкурентоспроможного кандидата на посаду голови ВСУ, його вибори блокуватимуться будь-якими способами. Адже для когось мета - завжди виправдовує засоби…