Дискримінація — проблема без перспектив?

Упродовж 1990-х років соціологічні служби констатували поширення в Україні ксенофобії, «мови ворожнечі» та нетолерантності щодо представників різних груп «інших», а також збільшення кількості злочинів на ґрунті ненависті, скоєних членами екстремістських угруповань, а інколи - і представниками правоохоронних органів. Утім, уже з початку 2000-х ця тенденція стала загальносвітовою. Фахівці нерідко пов’язували ксенофобію з процесами глобалізації, терактів у США 11 вересня 2001 року та активізацією всесвітньої боротьби проти тероризму. В Україні зазначені явища стали реальною національною проблемою, хоча й не визнаною офіційно. Проблемам дискримінації в Україні та перспективам їх подолання, передусім шляхом вдосконалення відповідного законодавства, присвячений ґрунтовний, об’ємний аналітичний звіт Наталії Беліцер (Інститут демократії імені Пилипа Орлика). Ми пропонуємо читачам ознайомитися з деякими його висновками.

Жертвами діяльності екстремістських організацій в Україні дедалі частіше ставали члени так званих видимих меншин. Переважно мігрантів із країн Африки, Азії, Близького Сходу та Кавказу, а також іноземні студенти й навіть члени дипломатичних місій. Масштаби міграції в Україну часто перебільшують, проте виник «Рух проти нелегальної міграції», що відзначився організацією маршів під гаслами расистського, ксенофобського та інколи антисемітського змісту. Такі організації не мали офіційної реєстрації, однак деякі їхні акції (у Києві та Харкові) не були заборонені, а громадський порядок під час їх проведення забезпечували міліцейські загони.

Оцінки міжнародних структур

Хоча відповідальні органи влади продовжували стверджувати, що в Україні немає расизму, екстремізму та їм подібних явищ, профільні міжнародні організації неодноразово відзначали наявність в Україні випадків прямої чи непрямої дискримінації різних категорій меншин, расизму, «мови ворожнечі», злочинів на ґрунті ненависті та інших проявів гострих і суспільно небезпечних форм ксенофобії. Протягом останнього десятиліття помітного прогресу у цих сферах досягнуто не було, а на деяких напрямах навіть відбувся регрес.

Перший звіт по Україні було ухвалено Консультативним комітетом з питань Рамкової конвенції 1 березня 2002 року. У ньому Консультативний комітет висловив жаль з приводу того, що під час підготовки Урядового звіту уряд не провів ґрунтовних консультацій із представниками національних меншин та інших структур громадянського суспільства; представникам неурядових організацій (НУО) не було забезпечено легкого доступу до ознайомлення з остаточним варіантом Урядового звіту, а знання про Рамкову конвенцію та механізми її моніторингу серед посадовців були обмеженими, особливо на місцевому рівні.

Серед звітів стосовно імплементації статті 10 Рамкової конвенції Консультативний комітет наголосив, що закон про мови дає далекосяжні гарантії використання російської мови у контактах з адміністративними органами, але містить більш обмежені гарантії для носіїв інших мов національних меншин. Консультативний комітет вважає, що це питання має бути переглянуте в контексті поточної законодавчої реформи.

Консультативний комітет підкреслив також наявність специфічних труднощів, пов’язаних із імплементацією статті 14, зокрема в Криму, де російська мова є домінуючою у більшості шкіл, на відміну від шкіл з викладанням мовами меншин та українською, кількість яких обмежена. Комітет визнав існування економічних труднощів, однак закликав відповідні органи влади здійснювати імплементацію вищезазначеного положення щодо впровадження викладання мовою національної меншини у випадках досягнення встановленого порогу чисельності.

Головні зауваження у сфері дискримінації стосуються випадків фактичної дискримінації певних національних меншин, передусім ромів. Консультативний комітет визнав за необхідне, щоб Україна вдосконалила порядок моніторингу і вирішення таких питань правоохоронними та іншими органами.

Другий звіт, оприлюднений 30 травня 2008 року, з’явився з істотними запізненням, оскільки урядовий звіт було надіслано на два роки пізніше запланованого часу. Під час підготовки офіційного Другого звіту не було надано інформацію відповідно до запитань спеціального опитувальника, що його комітет додає до інструкцій з підготовки других урядових звітів. З’ясувалося також, що громадянське суспільство та НУО брали лише незначну участь у підготовці Другого звіту та у відповідних консультаціях. Унаслідок чого вони, а також деякі органи влади, були недостатньо поінформовані не тільки про його зміст, а й про факт його наявності.

У Другому звіті Консультативний комітет з питань Рамкової конвенції повідомив, що з часу, який минув після ухвалення ним Першого звіту по Україні (березень 2002 року), уряд ужив лише окремих заходів, зокрема в законодавчій сфері, які дали дуже обмежені (позитивні) результати. Констатовано, що Україна продовжує фінансувати культурні ініціативи національних меншин, намагається запровадити міжкультурний діалог і посилити загальну атмосферу толерантності. Відзначено також зусилля задовольнити потреби осіб, що належать до груп, раніше депортованих за національною ознакою, зокрема шляхом надання їм українського громадянства.

Третій звіт, 28 лютого 2008 року, присвячено переважно аналізу зміни ситуації в країні за час, який минув після Другого звіту, і повноти виконання відповідних рекомендацій. Відзначивши певні позитивні зрушення (переважно в галузі приєднання України до міжнародних/європейських угод), Європейська комісія проти расизму та нетерпимості Ради Європи (ЄКРН) вказує на невиконання або неповне виконання найважливіших рекомендацій.

Особливе занепокоєння ЄКРН викликало зволікання з ухваленням антидискримінаційного законодавства. У пункті 27 цього документа йдеться: «З моменту публікації Другого звіту не ухвалено жодного вичерпного законодавчого акта стосовно боротьби з дискримінацією. Єдине положення наявне лише в Цивільному кодексі (стаття 26). Органи влади запевнили, що завдання розробки такого закону стоїть на порядку денному».

У Третьому звіті ЄКРН сформулювала рекомендації, які частково повторюють попередні (невиконані). Значну увагу в цьому звіті приділено діяльності Державного комітету у справах національностей та релігій і шляхам посилення його інституційної спроможності. Зазначено, що до повноважень цього комітету віднесено завдання протидії виявам расизму і що ним розпочато моніторинг ЗМІ та проведення кампанії із залученням громадянського суспільства з метою створення сприятливої суспільної атмосфери.

Останній звіт ЄКРН по Україні (четвертий моніторинговий цикл) було оприлюднено 21 лютого 2012 року.

У цьому звіті йдеться про певні позитивні зміни, які відбулися в країні після публікації попереднього звіту. Зокрема, посилено кримінальну відповідальність за злочини, скоєні на підставі (расової чи спрямованої на представників інших груп меншин) ненависті; введено заборону імпортувати, виробляти, зберігати та розповсюджувати продукцію, що підбурює расистську, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію. У 2008 році при Кабінеті міністрів України створено міжвідомчу Робочу групу для протидії ксенофобії та расовій нетерпимості з метою інтегрованого підходу до цих питань.

Відзначено позитивну динаміку різкого зменшення кількості антисемітських публікацій, починаючи з 2007 року, зусилля щодо вшанування пам’яті жертв Голокосту і поліпшення якості викладання у школах історії євреїв. Констатується зменшення кількості расистських нападів на іноземних студентів та загальна активізація боротьби з проявами гострих форм ксенофобії, расизму й нетерпимості; останнє пояснюється підготовкою до проведення в Україні футбольних змагань ЄВРО-2012.

Проте ЄКРН знову звертає увагу на відсутність всеосяжних цивільних та адміністративних статей, котрі б визначали різні сфери, в яких трапляються дискримінаційні практики; немає також жодних інструментів або ефективних механізмів імплементації наявних норм, відшкодування та компенсації жертвам таких дій.

Зазначено, що деякі політичні партії і кандидати використовують ксенофобську, антисемітську й антитатарську риторику. Існують веб-сайти, на яких регулярно з’являються расистські та ксенофобські матеріали; злісні випади проти ромів помічені на інтернет-форумах. Загалом, ситуація з ромами не зазнала істотних покращень; вони потерпають від «мови ворожнечі», негативних стереотипів та упереджень, тоді як інколи здається, що політика влади ігнорує маргіналізацію та дискримінацію ромів.

Як зазначено у Четвертому звіті, сумний парадокс українських реалій, пов’язаних із системою відповідальних інституцій, полягає в тому, що Державний комітет у справах національностей та релігій саме в останні роки перед його ліквідацією (у 2010 році) почав відігравати провідну роль у розвиткові, координації та моніторингу дій, спрямованих проти расизму і ксенофобії.

Комітет зазначає, що «після розпуску Державного комітету у справах національностей та релігій у грудні 2010 року його специфічні функції у сфері протидії расизму та расовій дискримінації не були передані іншій інституції, внаслідок чого виник вакуум відповідальності за таку діяльність. Наразі прогрес, досягнутий у подоланні расизму в скоординований та стратегічний спосіб, втрачений, а зусилля, які докладаються, стають дедалі більш хаотичними й неефективними».

Висловлено також жаль із приводу того, що ефективну діяльність Департаменту моніторингу прав людини в Міністерстві внутрішніх справ, яка охоплювала моніторинг випадків расизму, а також активності груп неонацистів та скінхедів, було припинено після формування нового уряду у 2010 році і реорганізації цього міністерства.

На підставі детального аналізу ситуації ЄКРН розробила низку рекомендацій, серед яких українській владі пропонується вжити нижчеперелічених заходів, спрямованих на посилення конституційних та інших положень, для протидії расизмові та расовій дискримінації. Забезпечити постійне відстеження, реєстрування та належне реагування на випадки расистських інцидентів у системі кримінальної юстиції. Ухвалити всеосяжне антидискримінаційне законодавство, яке б стосувалося всіх сфер життя. У максимально стислі терміни визначити орган центральної влади, відповідальний за координацію діяльності з протидії расизму та расовій дискримінації.

Окремий блок аналізу ситуацій та відповідних рекомендацій стосується найбільш уразливих груп меншин. До них, вважає ЄКРН, належать роми, мігранти, біженці та шукачі притулку, іноземні студенти (зокрема вихідці з країн Африки, Азії, Близького Сходу та Кавказу - представники так званих видимих меншин), а також кримські татари і мусульмани.

Ситуація з расизмом та дискримінацією в Україні була також розглянута на пленарній сесії ОБСЄ №13. Названо всі недоліки законодавства, вкрай недостатнього для ефективної протидії дискримінації; проте у звіті відзначено, з посиланнями на результати громадського моніторингу, також і позитивну динаміку стосовно злочинів на ґрунті ненависті. Тут слід вказати, що для української ситуації характерна постійна розбіжність між результатами громадського моніторингу та офіційною статистикою.

Українське суспільство

Громадянське суспільство у сфері протидії та захисту від дискримінації активізувалося після створення Коаліції з протидії дискримінації. Її діяльність спрямована на реальне забезпечення в Україні принципу громадянської рівності для всіх людей, незалежно від певних соціальних чи індивідуальних ознак; розвиток, розширення та вдосконалення прав і свобод людини в Україні; протидію спробам несправедливо обмежити права певних категорій громадян; викорінення такого явища, як дискримінація, із суспільного життя. Станом на 1 березня 2012 року до складу Коаліції з протидії дискримінації входили
26 НУО, і їх кількість постійно збільшується.

Прогалини законодавства

Зважаючи на зауваження незалежних українських експертів та правозахисників, а також відповідних міжнародних міжурядових організацій і НУО, можна стверджувати, що в Україні практично всі правові інструменти протидії дискримінації недостатньо ефективні або взагалі недієві. Важливо, що положення статей 66, 67 та 161 Кримінального кодексу України рідко застосовуються у практиці прокуратури. Це пояснювалося насамперед тим, що стаття 161 цього кодексу визначала кримінальну відповідальність за навмисні дії, спрямовані на розпалювання етнічної, расової чи релігійної ворожнечі або приниження національної честі та гідності особи, образу почуттів громадян на основі їхніх релігійних поглядів. Відповідно, можливість покарання за цією статтею потребує доказів навмисної дії з боку порушника, що зазвичай дуже складно довести. Ще одна вада цієї статті - неможливість її застосування у випадках, коли наклеп чи образа національної честі та гідності спрямовані не проти конкретної особи, а проти етнічної групи чи народу загалом. Недавно внесені зміни, на думку міжнародних експертів, є недостатніми і потребують подальшого вдосконалення.

Найбільше унеможливлювала ефективну протидію та боротьбу з дискримінацією відсутність окремого всеосяжного закону, який би визначав понятійну базу в цій галузі, містив перелік ознак, за якими можливі дискримінаційні дії, встановлював інституційні рамки відповідальних органів та передбачав інші необхідні норми.

Реальним шансом і поштовхом до подолання цих тривалих зволікань з удосконаленням законодавства та реальної практики стало ухвалення у 2010 році Плану дій з лібералізації візового режиму між Україною та ЄС. Основний пункт, що окреслює законодавчі та стратегічні завдання, сформульовано так: «Ухвалення всеохоплюючого антидискримінаційного законодавства, як рекомендовано моніторинговими органами ООН та Ради Європи, для забезпечення ефективного захисту від дискримінації». Тобто цим пунктом були передбачені або підготовка та ухвалення єдиного цілісного антидискримінаційного закону, або внесення відповідних змін до всіх законів, які стосуються різних аспектів можливих проявів дискримінації.

Проте Україна спочатку обрала інший шлях виконання цих зобов’язань. Національний план на виконання Плану дій з лібералізації візового режиму між Україною та ЄС не визначає ухвалення і втілення всеосяжного закону щодо боротьби з дискримінацією пріоритетним завданням.

Через кілька місяців було представлено проект указу президента «Про стратегію боротьби з дискримінацією в Україні», що визначав основні цілі, намір реалізувати міжнародні принципи та стандарти в національному законодавстві, розвиток та втілення державних і регіональних програм боротьби та протидії дискримінації. Проте у Пояснювальній записці до проекту Стратегії від 18 серпня 2011 року (за підписом міністра юстиції) наголошено: «Відсутність концептуального визначення державної політики... принципів діяльності органів державної влади в цій сфері, стратегічних цілей, завдань і стандартів... не дає змоги підвищити ефективність протидії дискримінації».

Інакше кажучи, Українська держава визнала, що за роки її існування не передбачено кроків і не зроблено конкретних дій для боротьби з дискримінацією, а поняття «дискримінація» все ще залишається незрозумілим і нероз’ясненим. Таке бачення видається дивним, зважаючи на ряд рекомендацій, розроблених міжнародними наглядовими органами у відповідь на регулярні урядові звіти за останні десять років.

Позиція держави означала істотну затримку у виконанні відповідних пунктів Плану дій з лібералізації візового режиму між Україною та ЄС. Таке свідоме зволікання могли зумовити суто фінансові причини, оскільки ухвалення Стратегії не передбачало додаткових витрат з державного бюджету, тоді як розробка, ухвалення і наступне втілення цілісного законодавчого акта неодмінно потребуватиме додаткового виділення коштів із центрального та місцевих бюджетів. Це припущення цілком збігається з деякими положеннями Пояснювальної записки, в якій, зокрема, зазначено: «Норми Стратегії... у разі її затвердження не матимуть прямої дії (а отже, й не вимагатимуть фінансування), а слугуватимуть певною «дорожньою картою» діяльності державних органів, зокрема при розробленні та прийнятті проектів законів та інших нормативно-правових актів».

Під час публічного обговорення проекту указу президента про Стратегію (яке тривало впродовж місяця в режимі он-лайн) міністерство наголошувало: згідно з частиною 2 статті 106 Конституції України, укази президента України є актами нижчої юридичної сили, порівняно із законами України, що унеможливлює приведення останніх у відповідність до указу президента України «Про Стратегію боротьби з дискримінацією в Україні». Крім того, міністерство пояснювало відхилення деяких пропозицій тим, що проект указу «не стосується соціально-трудової сфери». Цей аргумент тільки підтвердив той факт, що проект Стратегії і не передбачав її «всеохоплюючого» характеру; таке ставлення держави до назрілої необхідності розробки сучасного, ефективного законодавства у сфері боротьби з дискримінацією видавалося доволі цинічним, зокрема, з огляду на Третю періодичну доповідь по Україні, ухвалену 27 червня 2007 року ЄКРН.

Після подання звіту ЄКРН ситуація в цій сфері тільки погіршилась. У Прикінцевих зауваженнях останнього звіту від 14 вересня 2011 року Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації стосовно України зазначає, що, «незважаючи на його рекомендації державі-учасниці щодо прийняття нового рамкового антидискримінаційного
законодавства від 2006 року, проект антидискримінаційного акта розроблено лише в 2011 році, а його подальша підготовка та прийняття залежать від розробки та затвердження нової міжвідомчої Стратегії протидії дискримінації та нетерпимості за дорученням Президента України. Комітет закликає державу-учасницю прискорити прийняття комплексного антидискримінаційного закону». Комітет також «рекомендує державі-учасниці внести зміни до Цивільного кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення для встановлення цивільної та адміністративної відповідальності за расову дискримінацію, включно з розпалюванням ворожнечі через засоби масової інформації, а також гарантувати засоби правового захисту, в тому числі компенсацію жертвам дискримінації».

Під тиском міжнародних зобов’язань України у 2012 році законопроект №10468 «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» справді був розроблений Міністерством юстиції України і зареєстрований у Верховній Раді України Кабінетом міністрів України. У Пояснювальній записці до нього визнано, що зазначений законопроект розроблено з метою виконання завдань, передбачених Планом дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, схваленим на саміті Україна - Європейський Союз 22 листопада 2010 року. Проте у цій Пояснювальній записці знову наголошується, що «реалізація законопроекту не потребує додаткових витрат з Державного бюджету України» (пункт 4 «Фінансове-економічне обґрунтування)», а в пункті 8 «Громадське обговорення» стверджується, що «законопроект не потребує проведення консультацій з громадськістю». Це при тому, що, як цілком зрозуміло, саме цей законопроект стосується прав та інтересів широкого кола осіб і груп меншин - явних та потенційних жертв дискримінаційних практик, проявів расизму, «мови ворожнечі» й інших категорій злочинів. Обурення спільноти викликав також той факт, що законопроект було передано до Верховної Ради до завершення його обговорення.

Незважаючи на критику з боку НУО і порушення процедури громадського обговорення, вже 3 травня 2012 року Міністерство юстиції України повідомило про схвалення законопроекту Кабміном (звісно, без урахування будь-яких зауважень та пропозицій, внесених представниками НУО). 14 травня законопроект було зареєстровано у Верховній Раді, а 23 травня - включено до порядку денного для розгляду профільним комітетом Верховної Ради з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин. Попри негативний висновок Головного науково-експертного Управління Верховної Ради України, було призначено голосування щодо цього законопроекту.

Вже після ухвалення урядового законопроекту у першому читанні президент України у недавньому виступі на засіданні Громадської ради з гуманітарних питань, торкаючись проблеми «прогалин» у вітчизняному законодавстві стосовно забезпечення прав меншин та запобігання дискримінації, посилався не на законопроект, а знову на Стратегію боротьби з дискримінацією: «Ще одним із базових документів у сфері протидії та запобігання будь-яким проявам ксенофобії та нетерпимості в українському суспільстві повинна стати Стратегія боротьби з дискримінацією. Вона вже відіграє важливу роль на шляху лібералізації візового режиму з Європейським Союзом, наближення нашого національного законодавства до європейських стандартів».

Тим часом Коаліція з протидії дискримінації, яка впродовж 2011-2012 років інтенсивно працювала над альтернативним законопроектом, у травні 2012 року додатково підготувала й надіслала на ім’я міністра юстиції України Олександра Лавриновича розгорнутий аналіз та критичні зауваження до урядового законопроекту.

Інституційні аспекти

На жаль, доводиться констатувати, що інституційний аспект ефективного захисту від дискримінації зазнав лише негативних змін. Останній основний орган, який мав займатися проблемами дискримінації (Державний комітет у справах національностей та релігій), сам був, по суті, плодом низки змін та пертурбацій, що відбулися з Міністерством у справах національностей, створеним ще 1993 року відповідно до статті 5 Закону України «Про національні меншини». Відтоді компетенція спеціального органу поступово звужувалася, незважаючи на численні вимоги урядових і незалежних експертів, а також міжнародних моніторингових структур, розширити обсяг його повноважень, забезпечити належне фінансування та удосконалити його роботу.

Ситуація значно погіршилася після того, як 9 грудня 2010 року президент України Віктор Янукович видав указ №1085/2010 «Про оптимізацію системи органів центральної виконавчої влади». В результаті реалізації указу було ліквідовано єдиний центральний орган виконавчої влади, відповідальний за всі питання міжетнічних відносин, прав меншин, дискримінації тощо. Його функції спочатку розподілили між реорганізованим Міністерством культури України та новоствореною Службою державної реєстрації. Неодноразові заклики багатьох громадських організацій, у тому числі релігійних, відновити урядовий орган, відповідальний за міжетнічні та релігійні питання, не були взяті до уваги.

Хоча відповідний центральний орган виконавчої влади не відновлено, постановою Кабміну від 7 вересня 2011 року №937 передбачено, що всі функції колишнього Комітету у справах національностей та релігій будуть консолідовані в межах нового департаменту Міністерства культури України. Але запланована структура департаменту не передбачає окремого відділу з питань боротьби з дискримінацією.

З ліквідацією урядового органу у 2010 році припинили роботу міжвідомча робоча група проти ксенофобії та етнічної і расової нетерпимості, а також окремі підрозділи Міністерства внутрішніх справ із розслідування та боротьби із злочинами на етнічному грунті. У 2011 році їхньої діяльності не відновлено. Не вжито достатніх заходів для забезпечення активної участі представників офісу Омбудсмена в Україні в боротьбі з дискримінацією (всупереч рекомендаціям моніторингових структур). Незважаючи на те, що у 2010 році штаб Омбудсмена поповнився за рахунок призначення відповідального представника з питань прав дітей та боротьби з дискримінацією, на цей момент немає інформації про його практичну діяльність.

Члени парламенту також не приділили уваги проблемам дискримінації, спрямованої, зокрема, не тільки проти членів груп меншин, а й проти етнічних українців. Наприклад, у проекті рекомендацій до парламентських слухань на тему «Етнонаціональна політика в Україні: здобутки та перспективи» (11 січня 2012 року) не згадується комплекс питань щодо дискримінації і навіть не міститься саме поняття «дискримінація».

Перелік рекомендованих законодавчих ініціатив містить п’ять пунктів, проте потреба всеосяжного антидискримінаційного закону не згадується.

Для України, яка оголосила курс на європейську інтеграцію, найважливіше - взяти до уваги і вивчити досвід саме тих змін, що стали результатом впровадження реформ, зумовлених вимогами дотримання відповідних критеріїв ЄС. Погляньмо, як готувалися до вступу інші.

У державах ЄС, а також країнах - кандидатах на вступ упродовж першого десятиліття ХХІ століття відбулися значні зміни, спрямовані на забезпечення фактичної рівності та захисту від усіх видів дискримінації. У 2000 році було ухвалено дві директиви, що забороняли дискримінацію за такими ознаками, як расове чи етнічне походження, релігія або віросповідання, вік, стан здоров’я та сексуальна орієнтація. Ці директиви означали фундаментальні зміни у самих підходах до проблеми дискримінації: всі країни - дійсні та майбутні члени ЄС - мали переглянути своє національне законодавство і привести його у відповідність до зазначених директив. Спеціальну програму плану дій у боротьбі з дискримінацією було розроблено ЄС на 2001 - 2006 роки.

Огляд, підготовлений Європейською комісією, базувався на детальних звітах кожної з країн-кандидатів, які було поділено на три групи: держави, котрі вже зробили перші кроки для транспозиції директив ЄС; ті, котрі розпочали цю роботу; країни, в яких ще немає конкретних планів щодо транспозиції.

До першої групи віднесено шість країн: Румунія, Словаччина, Латвія, Словенія, Литва та Мальта. Підсумковий аналіз, здійснений Європейською комісією стосовно цих країн, показав таке:

- у Румунії розпорядження №137 «Про запобігання та покарання за всі форми дискримінації», видане у серпні 2000 року, було підкріплене законом, ухваленим парламентом у 2002 році (закон №48/2002). Заборона дискримінації містить багато ознак; хоча вік у законі фігурує не повною мірою, новий Трудовий кодекс від січня 2002 року забороняє дискримінацію на підставі віку, окрім усього іншого;

- схожі зміни відбулися в національному законодавстві Словаччини та Латвії. Воно містить заборону дискримінації на всіх підставах, за винятком сексуальної орієнтації. Цікаво, що у перших проектах остання ознака була наявна, але вилучена в процесі розгляду цих документів у національних парламентах;

- Словенія прийняла новий закон про працевлаштування у 2002 році; в ньому заборонено дискримінацію на підставі всіх ознак, наведених у статті 13 директиви ЄС.

Отже, можна констатувати, що в Україні, яка офіційно оголосила курс на європейську інтеграцію, внесено занадто мало відповідних змін у законодавство стосовно забезпечення прав меншин, заборони та захисту від дискримінації, вважає авторка дослідження. Так, у новому Кримінальному процесуальному кодексі України залишилося найбільш сумнівне положення статті 161, згідно з новою редакцією якої «суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, обов’язковими ознаками якого є мотив і мета вчинення злочину. Мотив проявляється у неприязні до осіб певної раси, релігійних, політичних та інших переконань, етнічного та соціального походження, статі, кольору шкіри, за мовними та іншими ознаками». Однак особливе занепокоєння викликає зволікання з ухваленням всеосяжного антидискримінаційного законодавства, закону про статус кримськотатарського народу чи взагалі про корінні народи в Україні, а також із адекватним оновленням законів про національні меншини та про мови в Україні.

Ще гірша ситуація з інституційними рамками. Неодноразово повторювані рекомендації та заклики провідних міжнародних організацій і українських експертів посилити повноваження центрального органу виконавчої влади, який відповідав би, зокрема, за гармонізацію міжетнічних відносин та протидію дискримінації, було проігноровано й не виконано.

На відміну від позитивних зрушень щодо проявів антисемітизму, погіршилася ситуація з поширенням в Україні ісламофобії. У недавньому огляді ксенофобії в Україні ісламофобію названо однією з найгостріших і найактуальніших суспільних проблем у нашій країні, зокрема в Криму. Місцеві «ісламофоби» зазвичай належать до проросійських радикалів, особливо так званих «неокозаків», які демонструють також гостру ксенофобію щодо українців та євреїв. За словами Олександра Богомолова, президента Центру близькосхідних досліджень, кримські козаки та інші угруповання російських націоналістів вирізняються «апокаліптичним баченням майбутнього, в якому мусульмани створюють основну загрозу православ’ю».

Слід також зауважити, що важливу роль у поширенні негативних антиісламських стереотипів і в спробах виправдати злочинний акт масової депортації кримських татар у 1944 році відіграють місцеві та закордонні ЗМІ.

У жодному міжнародному моніторинговому звіті по Україні не згадано про такий специфічний і зазвичай замовчуваний феномен, як українофобія. Характерним для України став також феномен, названий одним із експертів «мовною ксенофобією», який особливо загострився останнім часом і призвів до фізичного насильства та зіткнень захисників української мови з бійцями спецпідрозділів міліції «Беркут». Оскільки українофобія подекуди проявляється навіть на рівні високопосадовців та державних службовців, це, цілком вірогідно, може викликати відчуття національного приниження і, як наслідок, призводити до зростання ксенофобії, а також популярності радикальних правих політичних сил, що позиціюють себе як справжні - і єдині - захисники національної честі, гідності та етнокультурної ідентичності українців.

Особливо складна в цьому плані ситуація в Криму, де до гострих проявів українофобії вдаються інколи не тільки представники маргінальних політичних сил, а й респектабельні науковці. Так, наприклад, кандидат історичних наук, доцент кафедри політичних наук Таврійського державного університету А.Нікіфоров дозволяє собі такі висловлювання: «Украина-НЕ-Россия как политическая реальность стала возможна в уникальных условиях... очередной этнической мутации. ...Ни один из существующих на территории государства Украина русских субэтносов не является источником вредоносной этнической мутации, тиражирование которой получило название «украинизации». Ее источником является «украинская политическая элита». Именно она, всегда ориентируясь на внешний заказ, навязывает на 90% русскому населению государства Украина украинский язык, украинскую (напрочь лживую) версию общерусской истории, украинский вариант церковной организации православных верующих, украинский образ жизни (теневой), и образ действий («стиль Мазепы») и образ мысли (двуличие на базе «двуязычия»). ...При этом следует иметь в виду, что метастазы «украинизации» охватили ВСЕ регионы, составляющие государство Украина». Деякі незалежні експерти - фахівці з питань ксенофобії та «мови ненависті» - вважають, що оприлюднення таких поглядів є класичним прикладом розпалювання міжнаціональної ворожнечі (стаття 161 Кримінально-процесуального кодексу України, порушення статті 10 Європейської конвенції з прав та основоположних свобод людини і низки статей Конституції України)…