Зберегти шедеври дерев'яної архітектури

Минулого літа до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО було включено 16 дерев'яних церков Карпатського регіону - по вісім в Україні і Польщі. Серед них - церкви Львівщини (Св. Юра в Дрогобичі, Св. Духа в селі Потелич Жовківського району, Св. Трійці у Жовкві, Різдва Богородиці в селі Матків Турківського району), Закарпаття (Св. Архангела Михаїла в селі Ужок Великоберезнянського району, Вознесіння Господнього в Ясіні), Івано-Франківської області (Св. Духа в Рогатині, Різдва Богородиці в селі Нижній Вербіж Коломийського району). Це лише частина найдосконаліших зразків дерев'яної архітектури регіону, витоки якої губляться в мороку віків.

…На початку 1970-х рр. під час прокладання Куренівсько-Червоноармійської лінії метро та будівництва Житнього ринку на глибині понад 10 м було розкопано численні залишки зрубної забудови Подолу Х-ХІІ ст. Деякі будинки мали два поверхи. Це відкриття переконливо спростувало поширену на той час думку, що основним житлом простих киян були каркасні напівземлянки. Безперечно, і перші дерев'яні церкви давньої Русі були зрубними. Цілком можливо, такими ж були й дохристиянські культові споруди: не могли ж князі й бояри самі жити в розкішних теремах, а "кумирів" ставити просто неба, відкритими всім негодам. Саме звідти, з Київської Русі, веде свій родовід українська дерев'яна церква. На базі її основного конструктивного елемента - зрубу - протягом віків удосконалювалися й урізноманітнювалися архітектурні прийоми, поліпшувався зовнішній вигляд будівель, формувалася самобутня дерев'яна архітектура, що не має аналогів у світі.

Один із винаходів давніх українських майстрів - архітектурний елемент перекриття залом. Завдяки йому уможливилося завершення дерев'яних будівель не плоскою стелею, а багатоярусним верхами, тобто поєднанням зрубів, виконаних у вигляді паралелепіпедів і зрізаних пірамід. Кількість заломів, що поступово звужують перекриття, може сягати шести. Таким спорудам притаманна чистота конструкції: її зовнішні й внутрішні форми повністю повторюють одна одну, а внутрішній простір храму розкривається на всю висоту. Для дерев'яної архітектури Західної Європи характерні каркасні, фахверкові конструкції. В Росії внутрішній простір багатоярусних, або шатрових зрубних, споруд має зазвичай численні проміжні балки, стропила або плоске перекриття.

Тож не дивно, що дерев'яна архітектура України завжди неабияк цікавила дослідників пам'яток старовини. За радянських часів було видано фундаментальну працю "Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України", яка присвячена переважно культовим спорудам. Чільне місце посідають дерев'яні храми у працях відомого мистецтвознавця Григорія Логвина. Не обділені вони увагою і в присвячених Поділлю та Карпатам путівниках (автори Дмитро Малаков, Іван і Дмитро Поп, Давид Гоберман) популярної у 60-80-х рр. минулого століття серії "Дороги к прекрасному" видавництва "Искусство". Адже на відміну від сумнозвісних 30-х рр., коли цілеспрямовано нищили найкращі найдавніші будівлі наших міст і сіл, у ті часи прийшло розуміння необхідності збереження культурного й архітектурного надбання минулих віків. Відтак було проведено наукову реставрацію частини дерев'яних церков з метою повернення їм первісного вигляду.

Але, на жаль, у більшості заідеологізованих видань давнім культовим спорудам часто "не знаходилося" місця, або ж їх подавали під невизначеним терміном "пам'ятка архітектури", що не сприяло їх популяризації.

Після зняття ідеологічних бар'єрів в Україні було видано низку путівників, присвячених дерев'яним церквам Львівщини, Закарпаття, інших регіонів. Ці видання привернули увагу до того, що відбувається в наш час з не такими вже й численними пам'ятками минулого, які вціліли у полум'ї воєн, революцій і які, на щастя, оминула доля висаджених у повітря борцями з релігією храмів і церков. У книжці Віктора Вечерського "Українські дерев'яні храми" є слова відомого японського дослідника архітектури Тошіо Сакураї:
"…українські дерев'яні церкви варті того, щоб їх занесли до списків пам'яток світової архітектури".

Церква святої Параскеви в с. Олександрівка

У виданні наведено шокуючі приклади ставлення до унікальних пам'яток дерев'яної архітектури в незалежній Україні, яка позиціонує себе як цивілізовану країну. Приміром, в одному з сіл Закарпаття розбирають пам'ятку національного значення - дерев'яну церкву 1512 р., а колоди спалюють. Все це роблять відкрито й безкарно. Якщо колись табличка "Пам'ятка архітектури. Охороняється державою. Пошкодження карається законом" до чогось зобов'язувала і місцеву владу, і населення, то нині виходить так, що рішення сільського голови або місцевого священика має більшу силу, ніж закон.

З невстановлених причин храми горять - і значно частіше, ніж у минулому. Дощенту згоріла дивовижної краси дерев'яна Михайлівська церква (1720 р.) неподалік знаменитого замку в Підгірцях, що на Львівщині. Підпалили й найдавнішу на Буковині Миколаївську церкву хатнього типу (1607 р.) у Чернівцях. Таких прикладів чимало, і сумний список знищених храмів, на жаль, поповнюється.

Чимало церков, які віки простояли під ґонтовим покриттям, бездумно ремонтують, ґонт замінюють бляхою, а то й оббивають нею або вагонкою увесь храм, "євроремонтують" інтер'єри старовинних будівель, знищуючи давні іконостаси, розписи. Пам'ятки втрачають привабливість, їх оминають туристи - хто схоче замість автентичної старовинної будівлі "милуватися" оболонкою з сучасних матеріалів. Чи могла б хоч одна з восьми церков потрапити до списку ЮНЕСКО, якби її так "відремонтували"? Якщо старий храм гармонійно вписується у навколишню природу (давні майстри вміли вдало вибрати місце для храму), то "відремонтований" у такий спосіб - дисонує з мальовничими краєвидами.

Миколаївська церква в с.Олександрівка

І все ж, незважаючи на втрати, в Україні є на що подивитися. Особливо багатий на пам'ятки дерев'яної архітектури Карпатський регіон - і за кількістю храмів (більшість з уцілілих в Україні), і за розмаїттям стилів та їх комбінацій. Таким багатством ми завдячуємо великою мірою несходимим лісам, що в давнину покривали схили Карпат. Подекуди незаймані праліси збереглися й донині - вони ввійшли до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. З давніх-давен дерево слугувало основним матеріалом для зведення і житла, і культових споруд. Із покоління в покоління відшліфовувалися навики давніх майстрів. Їхнім генієм створювалися шедеври архітектури. Тож цілком закономірно, що серед численних природних, історичних, культурних пам'яток Карпат найбільшим дивом є дерев'яні церкви. Серед них - найдавніші в Україні, що є окрасою Дрогобича на Львівщині, сіл Колодне і Середнє Водяне на Закарпатті. Як ніде в Україні, тут на незначній території можна побачити деколи геть несхожі між собою храми. Несхожі лише зовні, бо в основі кожного з них - характерні також і для дерев'яних храмів Слобожанщини, Наддніпрянщини, Поділля й Полісся тридільні або п'ятидільні (хрещаті) зрубні конструкції. Водночас, зважаючи на відокремленість, ізольованість окремих частин гірського краю, особливості історичного розвитку, житло й особливо культові споруди набували своєрідного карпатського колориту й притаманного тільки певній частині Карпат вигляду.

Тридільні (складаються з бабинця, центральної нави (нефа) та вівтаря), трикупольні бойківські церкви, завдяки численним заломам зрубів, подекуди нагадують буддистські пагоди. Біля них ніби потрапляєш у призабуту дитячу казку. Лемки живуть поруч із бойками, але ближче до закарпатських рівнин. Тому в зовнішньому вигляді їхніх храмів вже відчувається вплив європейської архітектури, зокрема кам'яного зодчества середньовічної Європи. Замість одного з верхів, над бабинцем під упливом романського стилю з'являється висока, каркасна в основі вежа, увінчана бароковою банею. А для гуцульського народного зодчества характерні п'ятизрубні у плані одно- або п'ятикупольні храми. Подібні за конструкцією до храмів рівнинної України, вони увібрали в себе найкращі досягнення гуцульського народного зодчества. На Буковині, де в роки турецького панування заборонялося будівництво купольних споруд, поширені церкви хатнього типу. Зовні - це велика хата з високим крутим дахом, під яким сховано невеликі куполи над бабинцем, навою, вівтарем.

У рівнинній частині Закарпатської області вплив європейської архітектури дається взнаки ще більше. Найдавнішою тут вважають одну з двох дерев'яних Миколаївських церков у селі Середнє Водяне (в літературі зустрічається дата її зведення - 1428 р.). Зовні вона мало чим нагадує українські дерев'яні церкви. Складається враження, що перед нами - невеликий замок часів хрестоносців: простота й суворість форм, стрімкі ступінчасті дахи, висока, квадратна у плані, башта із чотирисхилим шатровим завершенням, що нагадує донжон. Саме такими, мабуть, були в ті часи й інші дерев'яні храми Закарпаття. І якщо згодом, після ремонтів і перебудов, вони змінювали свій зовнішній вигляд з урахуванням нових стилів - готики і бароко, то храм у Середньому Водяному максимально зберіг свої первісні форми. Припускають, що такий тип споруд виник у ХІІ-ХІІІ ст. як оборонний.

Завдяки дерев'яним церквам Карпатський край має неабиякий туристський потенціал. У пішохідних, лижних, водних та велосипедних походах по Карпатах спортивну частину маршруту можна вдало урізноманітнити пізнавальною, що включає, зокрема, й дерев'яні церкви. В цьому ми, четверо туристів з Києва, переконалися під час останньої подорожі Вулканічними Карпатами, включивши до маршруту особливу групу закарпатських храмів. Розташовані вони між містами Хуст і Тячів - у селах Сокирниця, Крайникове, Данилове, Олександрівка, Колодне, що лежать на відстані 3-5 км одне від одного. Збудовані, за винятком храму в Колодному, у стилі, який іноді за зовнішню подібність з кам'яними готичними храмами називають дерев'яною готикою. Хоч усередині це - типовий тридільний український храм, який з готикою не має нічого спільного. Зазвичай поруч із ним - каркасна дзвіниця.

Найвідоміша з таких пам'яток - Миколаївська церква у Колодному. Найдавнішу її частину - збудовані з грубих дубових колод зруби - датують ХV ст. (фігурує дата 1470 р.). У деяких путівниках саме цей дерев'яний храм вважають в Україні найстарішим. Поруч ростуть такі ж лісові патріархи. Первісна будівля мала високу башту із характерним для романського зодчества шатровим дахом. Після перебудови ХVІІ ст. над баштою з'явилася барокова двоярусна верхівка, яка пом'якшила суворі обриси храму. Такі ж верхівки прикрасили башти багатьох тогочасних карпатських церков, зокрема значної групи храмів у розташованому посеред гір Межигірському районі. Незабутнє враження справляють виконані по дереву давні розписи інтер'єру, а також двоярусна ажурна аркада з боку бабинця. Такі ж аркади, одно- або двоярусні, притаманні й іншим церквам хустської групи.

Миколаївська церква в с. Колодне

Наступні церкви на нашому маршруті - яскравий приклад, як талановиті народні зодчі творчо переосмислили й утілили в дереві архітектурний стиль, прийнятний тільки для кам'яних споруд, - готику. Башту в них завершує високий, покритий, як і вся верхня частина храму, лемехом центральний шпиль, і невисокі шпилі - по кутах башти. Така конструктивна особливість характерна тільки для хустської групи церков. Щоб скоротити шлях з Колодного до найближчої з них, церкви Параскеви (ХVІІ ст.) в селі Олександрівка, нам довелося перейти вбрід річку Тереблю навпроти села Дулове (у цьому селі ще на початку ХХ ст. також височів старовинний "готичний" дерев'яний храм). А потім стежкою перетнути невисокий лісистий відріг Вулканічних Карпат. Храм в Олександрівці поставлений на відкритому узвишші, в оточенні невисоких конусоподібних вершин, що дає можливість оглядати його з різних точок. Ця надзвичайно гармонійна за пропорціями будівля на тлі синього неба справляє незабутнє враження.

Майже відразу за Олександрівкою починається село Данилове. У його центрі, на пагорбі, височіє один з найефектніших храмів Закарпаття. Високу башту Миколаївської церкви (1779 р.) завершує майже такої ж висоти шпиль. А сама націлена у височінь церква, якщо дивитися на неї з дороги, чимось нагадує ракету, що ось-ось має злетіти. Безмежно дивуєшся: як за глибокої давнини без відповідної техніки можна було збудувати таку споруду! І збудувати надійно, на віки! Біля церковних воріт - оголошення з номером телефону для охочих побачити храм зсередини, помилуватися розписами на стінах, чим ми й скористалися.

До наступного "готичного" храму у Крайниковому - близько 5 км. Сучасні форми добротних сільських будинків серед садків, супутникові антени - ніщо не нагадувало в цьому селі про глибоку давнину. Та раптом за поворотом в один з провулків перед нами виник, ніби марево, острівець незайманої старовини - на невеличкому узвишші скупчилися старезні дуби, яким уже точно не одна сотня літ. А поміж них зметнулася гострим шпилем у темно-синє небо Михайлівська церква (1668 р.) - ровесниця зелених довгожителів. Їх також уціліло небагато, здебільшого біля церков та в старовинних парках. Храм нещодавно відремонтували, дах покрили новим лемехом, який поки що контрастує з темною від часу деревиною зрубу.

Такі острівці старовини ще зустрічаються в Карпатах, переважно у віддалених гірських селах. Проте з кожним роком стан храмів змінюється не на краще - чимало з них у кращому разі зазнають "євроремонту". В гіршому, як уже мовилося, їх знищують пожежі. Ще донедавна сусідню Стеблівку прикрашав чіткий вертикальний силует церкви Різдва Богородиці (1780 р., зруб - ХVІ ст.), яку тепер можна побачити тільки на світлинах. Бо на її місці - обгорілі рештки зрубу.

Останній храм з рисами готики - у Сокирниці. Особливо чарівний вигляд Миколаївська церква (1709 р.) має навесні - в оточенні одягнених у зелений пух вікових дерев. Храм недіючий (неподалік височіє новозбудована кам'яна церква), але, попри солідний вік, перебуває в доброму стані. Тільки ґонтовий дах потребує нагального ремонту. Біля церкви поміж дерев, сховалася трохи молодша від неї дзвіниця - ще один острівець старовини на маршруті...

Побачені нами храми значною мірою зберегли свій первісний вигляд. Їх піддавали науковій реставрації в 70-х рр. минулого століття, дбайливо опікуються ними й нині. Розкидані по містах і, частіше, селах карпатського регіону дерев'яні церкви становлять цінне надбання минулих часів. У поєднанні із замками, палацами, кам'яними храмами різних конфесій та архітектурних стилів вони є справжнім музеєм просто неба. Найкращі їх зразки можна побачити в музеях народної архітектури та побуту в Києві, Львові, Ужгороді, Чернівцях. Безперечно, після включення окремих пам'яток до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО зросте до них інтерес і за кордоном. Хочеться сподіватися, що під цим списком дерев'яних храмів риски не підведено. Адже українська дерев'яна церква - явище унікальне, і включені до списку ЮНЕСКО храми тільки частково представляють уцілілі найцінніші пам'ятки різних стилів, які мусимо зберегти у первісному вигляді для прийдешніх поколінь.