Київська Русь між унітарною і конфедеративною формами державного устрою

Територіально Київська Русь значною мірою сформувалася наприкінці ІХ - на початку Х ст. добровільним або насильницьким об'єднанням східнослов'янських племен. Кульмінаційною точкою цього процесу стало захоплення князем Олегом (не пізніше 882 р.) міста легендарного князя Кия, що лежав на перехресті тогочасних важливих торгових шляхів - водного Шляху з Варягів у греки і сухопутного з Європи до країн Давнього Сходу.

Оцінивши стратегічне розташування поселення на придніпровських кручах, Олег вирішив: "Се буди мати городомъ Рускъімъ". В частині цих міст Олег призначав посадників, тобто прямо підпорядкував їх собі; в інших "седяху князья подъ Ольгомъ суще", які платили Києву данину, а з іншими князь воював. Щоб утримати владу, вояки з півночі мали заручитися підтримкою населення. Логічним тут було б укладення між Олегом і старійшинами Полянської землі договору, в якому обумовлювалися б взаємовідносини між князем і киянами, а також надавалися полянам певні преференції щодо інших племен. На користь такого припущення свідчить перелік у договорі Олега з Візантією руських міст, яким греки повинні давати "уклади" (контрибуцію). У чільній трійці - полянські Київ і Переяслав і звільнений Олегом від хазарської залежності сіверський Чернігів; далі - Полоцьк, Ростов, Любеч та інші міста (в подальшому Київська, Чернігівська й Переяславська землі фігурували в літописах як корінна Русь).

За Олегових наступників Ігоря і Святослава Київ поширив свій вплив на весь регіон розселення східних слов'ян, утворивши найбільшу в тогочасній Європі державу. Її зверхники поступово зосередили владу в Києві: якщо в договорі Ігоря з греками ще згадуються місцеві князі, то в договорі Святослава - лише великий князь Руський і бояри. Відносини між окремими землями і центром визначалися в основному виплатою данини, спільною участю у військових походах, у яких вони мали свою частку здобичі. Не менш важливим був спільний захист руських земель від посягань сусідів, зокрема кочових племен. Такі відносини слугували об'єднавчим фактором. Нерідко населення підвладних Києву земель поставало проти центральної влади, зокрема через грабіжницьке збирання данини. Відзначалися своєю непокірливістю сусіди полян - древляни.

Перші кроки у реформуванні державної сфери, консолідації племен, належать княгині Ользі. Після жорстокої розправи з повсталими проти "князя-вовка" Ігоря древлянами, їхню землю Ольга прямо підпорядкувала Києву. Водночас вона усвідомила як потребу обмежити згубне для Русі свавілля варязької династії, так і необхідність трансформувати її в слов'янську. Замість безконтрольно збирати данину - "полюддя", Ольга встановила фіксовані "данину і оброки", а також погости - місця збирання данини. Згодом Ольга зробила ще один доленосний для майбутнього Русі крок. Згідно з добре мотивованою гіпотезою російського історика ХІХ ст. Д.Прозоровського, княгиня з варязького дому пішла на династичний союз із найзапеклішим, але поверженим противником варязького панування - древлянським князем Малом. Його донька Малуша стала дружиною Святослава, а син Добриня (билинний Добриня Нікітич) - одним з воєвод. Отже, Володимир Великий був онуком не тільки Ігоря Рюриковича, а й Мала.

І після приходу його до влади в літописах зникли будь-які згадки про конфронтацію Києва з древлянами. Розуміла княгиня і те, яким об'єднавчим фактором для розрізнених східнослов'янських племен, що поклонялися різним богам, стало б християнство. Важливий у цьому напрямку - очолене Ольгою посольство до Константинополя
955 року. Поїздку "руської архонтеси" до столиці Світової імперії описано як у візантійських писемних джерелах, так і в "Повісті минулих літ". Однак інформації про мотиви, якими керувалася Ольга, вирушаючи у досить поважному віці в нелегку й небезпечну подорож, і про її наслідки, немає. За візантійськими джерелами, у складі посольства були священик Григорій і Ольжин небіж, імені якого не вказано (це міг бути Святослав). Цілком імовірно, що Ольга сподівалася запровадити християнство з допомогою Візантії і встановити між двома державами династичні зв'язки. Переговори щодо цього успіху не мали.

Через брак інформації неможливо сказати щось конкретне про наслідування влади в тогочасній Русі. Літопис нічого не повідомляє про братів Олега, Ігоря, Святослава. Правив один князь, котрий згідно з літописом мав заздалегідь відомого наступника (Олег - Ігоря, Ігор - Святослава). Не зафіксовано жодної пов'язаної з боротьбою за владу усобиці. Певною мірою тогочасну державу можна назвати унітарною.

Перше повідомлення про свого роду децентралізацію влади є у "Повісті минулих літ" під роком 970-м, коли Святослав, вирушаючи по смерті Ольги у воєнний похід, посадив старшого сина Ярополка в Києві, Олега у Древлянській землі, і на прохання новгородців дав їм Володимира. З огляду на гіпотезу Д.Прозоровського цю літописну статтю можна розглядати під трохи іншим кутом. За життя Ольги у Святослава не було підстав ділити Руську землю між малолітніми синами. Тепер у Києві залишалося два "угруповання", між якими тліла ворожнеча, - варязьке воєводи Свенельда і слов'янське, очолюване Добринею. Перемога одного з них несла загрозу Святославу. За цієї непростої ситуації він ухвалив рішення, гідне не лише полководця, а й досвідченого державного мужа. Зважаючи на сильний вплив варягів у Києві, на час своєї відсутності князь призначив їхнього представника регентом при Ярополку. Водночас він відновив автономію древлян, пославши до них середнього сина Олега. Ймовірно, призначення Олега було погоджено з Добринею, а з древлянами - укладено відповідний договір, інакше Святослав не ризикував би життям сина. Регентом при Олегові став хтось із древлянських бояр. Новгород - другу за значенням і найвіддаленішу землю Русі - було віддано Добрині й Володимиру. Проте князь-воїн загинув 972 року від рук печенігів, повертаючись з невдалого походу на Візантію.

Зі смертю Святослава зник об'єднавчий чинник, і землі отримали можливість діяти на свій розсуд, тобто фактично утворилася конфедерація князівств, у яких реальна влада опинилася в руках регентів. І вперше Русь охопили драматичні події, пов'язані зі зміною влади. У Києві на чільне місце вийшов Свенельд. Спершу він спровокував війну Ярополка з Олегом, під час якої останній загинув. Потім удар було спрямовано на Новгород, і Володимиру й Добрині довелося втікати за море. За три роки вони зібралися на силі, повернулися в Новгород і згодом захопили Київ.

За довгі роки (980–1015) одноособового правління Володимира почала формуватися якісно нова Русь. Великий князь провів реформи, спрямовані на зміцнення обороноздатності руських земель, об'єднав їх ідеологічно єдиною для всієї держави релігією - християнством, почав відкривати школи. На удільних столах замість місцевих князів сиділи його сини, які повністю залежали від великого князя. Русь переживала першу фазу свого золотого віку, коли на чолі цілісної держави тривалий час стояв видатний діяч. Однак саме при Володимирі відродилося напівзалежне від Києва Полоцьке князівство, яке на багато десятиліть стало осередком нестабільності. Вже наприкінці життя князя далися взнаки сепаратистські тенденції і в Новгороді - за підтримки місцевого боярства його старший син Ярослав відмовився платити данину у 2000 гривень Києву.

У літописі немає прямих вказівок, кого великий князь бачив своїм наступником; можна тільки припустити, що це був Борис, і такий вибір улаштовував не всіх його синів. Тому по смерті Володимира Русь на чотири роки занурилася в усобиці, висвітлення яких у літописі містить чимало суперечностей і "білих плям". Результат боротьби за владу - численні людські й матеріальні втрати, а також загибель чотирьох синів київського князя - Бориса, Гліба, Святослава і Святополка. А два головні претенденти на київський стіл - Ярослав і Мстислав, зрозумівши, що одного переможця не буде, домовилися про поділ Русі по Дніпру. Мстислав визнав за Ярославом, як старшим, право на Київ. Фактично виникла своєрідна форма дуумвірату, за десять літ існування якого князі жили у мирі і злагоді, узгоджено діяли в зовнішньополітичних питаннях. Розмежування по Дніпру було штучним, і по смерті Мстислава Ярослав без будь-яких ускладнень став самодержцем Русі.

Правління Ярослава Мудрого (1018–1054) ознаменувало продовження золотого віку Давньої Русі. Відсутність протягом тривалого часу усобиць і навал кочовиків сприяла значному економічному та культурному піднесенню руських земель. З середини 30-х рр. ХІ ст. справжній будівельний бум пережив Київ. Величні культові споруди прикрасили Новгород, Чернігів, Полоцьк та інші міста Русі. Навчений гірким досвідом, старий князь на схилі літ думав, як зберегти стабільність у державі, її єдність. Помираючи, він ухвалив рішення, що передбачало переміщення князів на старшому київському та удільних столах. Києвом мав володіти найстарший за віком, а отже, кожен з Ярославових синів мав шанс законно стати великим князем по смерті свого попередника. Разом з тим удільні князі не засиджувалися на одному місці, що мало запобігти загрозі сепаратизму, спонукати всіх їх захищати Русь як спільну вотчину.

Характерно, що основними столами Русі в заповіті Ярослава стали ті ж, що згадуються першими в договорі Олега з греками, - Київ, Чернігів, Переяслав. Близьке їх розташування один від одного давало змогу оперативно вирішувати нагальні проблеми, а часте спілкування давало змогу уникнути непорозумінь. Фактично це була перша спроба поставити процес зміни влади в рамки закону. Започаткована Ярославом форма устрою поєднувала елементи унітарної держави, яку очолював великий князь, федерації (молодший князь був господарем у своєму тимчасовому володінні, межі якого були непорушні) і тріумвірату (важливі питання вирішувалися спільно). Однак покладений в її основу родовий принцип, який Ярослав приміряв до своїх синів, у довгостроковій перспективі мав низку істотних недоліків і, зрештою, став однією з причин занепаду держави.

Спочатку Ярославичі дотримувалися отчого заповіту. Кожен сидів у призначеному Ярославом уділі. Князі будували, а не руйнували, засновували або укріплювали міста-фортеці на рубежах Руської землі з Полем, споруджували храми. Не викликали у них суперечок перестановки на смоленському і володимирському удільних столах після смерті В'ячеслава, а згодом - Ігоря. Ярославичі разом ходили воювати торків, приборкували полоцького князя Всеслава…

Перша тріщина у стосунках Ярославичів з'явилася 1073 року. Середній брат Святослав, вважаючи, що саме він гідний посісти батьків стіл, намовив молодшого Всеволода виступити проти старшого Ізяслава. Тут треба згадати характерне для тих часів (також не враховане Ярославом) явище - поява князів-ізгоїв. Якщо котрийсь із синів великого князя помирав, не побувши сам великим князем, то й його нащадки автоматично втрачали право на київський стіл, а отже, коло претендентів обмежувалося. Великий князь наділяв їх незначними уділами або залишав без землі. Немало з них утікало до Тмуторокані (анклаву, розташованого за Диким полем на берегах Азовського та Чорного морів), захоплювали там князівський стіл, набирали дружину з місцевих племен та половців і йшли на Русь обстоювати свої права. У битвах загинули великий князь Ізяслав, один з князів-ізгоїв Борис. Держава зазнала тяжких людських та матеріальних втрат.

Безперспективність і згубність усобиць розуміла частина князів, зокрема Володимир Мономах і його син Мстислав. Вони й стали ініціаторами з'їзду князів у Любечі 1097 року, на якому узаконили за кожною стороною усобиць як вотчини землі, що дісталися їхнім предкам за заповітом Ярослава Мудрого. Рішення з'їзду виявилися половинчастими, бо не розв'язали проблеми володіння київським столом, а тому тільки на певний час пригасили суперечності між нащадками Ярослава. Та й управління Руссю цілим родом Ярославичів не сприяло зміцненню держави. Молодші князі були васалами великого князя і мусили виконувати його волю. Водночас усі вони були членами одного роду. Тому непокора великому князеві, що мала би бути негайно покарана, часто закінчувалася по-родинному цілуванням хреста і не мала ніяких наслідків. Зловживав своїм становищем і старший князь, роздаючи удільні столи своїм синам в обхід молодших братів. Додавши до цього ще владні амбіції частини молодших князів, отримуємо клубок суперечностей...

Такий порядок не міг улаштовувати князів, що опинялися на владній верхівці і прагнули стабільного становища. Натомість він цілком задовольняв більшість удільних князів, бо забезпечував їхнє практично незалежне від центру становище і водночас залишав надію зайняти старший стіл. З ними не міг не рахуватися великий князь. Спроби окремих київських князів стати "одновладцями" наражалися на рішучу протидію тих, чиї права ущемлялися. Можливо тому після Володимира і Ярослава жоден з правителів Русі не став реформатором. Навіть такі видатні діячі, як Володимир Мономах і його син Мстислав. Єдність Русі трималася тільки на їхньому незаперечному авторитеті. Їхні наступники вже не мали ні такого авторитету, ні змоги його завоювати.

За відсутності сильної руки до київського столу потягнулися численні претенденти, і Київський літопис рік за роком описує безперервні усобиці. Русь поступово розпадалася на незалежні князівства. Водночас старші князі цих земель не відмовлялися від своїх прав на Київ. Особливу активність проявляв суздальський князь Юрій Долгорукий. Його наступник Андрій Боголюбський здобувати київський стіл послав свого сина Мстислава. Захопивши Київ 1169 року, "…грабували вони два дні увесь город - Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок везли у полон… І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали..." Вперше стольний град Русі зазнав такого погрому, і вперше князь, який його захопив, поставив у ньому свого намісника, а сам залишився у своїй вотчині. Політику Боголюбського продовжив його брат Всеволод, який по смерті останнього захопив володимирський стіл. Київська Русь поступово потрапляла в залежність від Всеволода, який сіяв зерна недовіри між її князями, вимагав свою частку в Руській землі, однак уникав прямого військового зіткнення. За 37 років його правління фактично відбувся остаточний поділ спадщини Ярослава Мудрого на дві частини, в яких уже проявлялися відмінності у суспільно-політичному устрої. Наприкінці життя, як і Ярослав Мудрий, Всеволод поділив вотчину між своїми синами. Тобто при передачі влади Володимиро-Суздальська земля пішла шляхом, який уже показав свою неспроможність у Київській Русі. Відразу по смерті Всеволода між його синами спалахнула усобиця.

Ворогуючі князі часом домовлялися між собою, цілували хреста, клялися один одному в приязні. Однак за першої ж сприятливої нагоди одна зі сторін порушувала домовленості. Єдиним винятком стало спільне управління Руссю старшими князями ворогуючих сторін Святославом Всеволодовичем і Рюриком Ростиславичем, які зуміли стати над власними амбіціями в ім'я єдності держави. На жаль, правляча верхівка Київської Русі виявилася неготовою сприйняти форму правління, започатковану Святославом і Рюриком, і спільне велике княжіння в Руській землі представників двох ворогуючих "угруповань" так і залишилося винятком, нереалізованою альтернативою. По смерті Святослава Всеволодовича боротьба за володіння "золотокованим столом київським" почалася з новою силою.

Особливо несприятливими для Київської Русі виявилися часи, що передували появі на її східних кордонах монголо-татар. З 1201-го по 1212 р. 15 разів на київському столі змінювалися князі. Переможці у змаганні за стольний Київ розуміли непевність свого становища. Будь-якої миті їх могли зігнати зі столу інші претенденти, і тоді володар Києва міг залишитися взагалі без волості. Із цих міркувань окремі князі вважали за краще залишатися у своїх вотчинах, а Києвом управляли їхні ставленики. Напередодні взяття Києва монголо-татарами ним управляв тисяцький Данила Галицького Дмитро, тобто чи не вперше з часів Кия заснований ним град узагалі не мав князя...