Забуті перлини українського модерну

Поділитися
Забуті перлини українського модерну Земська школа в с. Яблунівка Лохвицького району
До століття шкіл Лохвицького земства.

Подорожуючи в 1650-х роках Україною зі своїм батьком, Антіохійським патріархом Макарієм ІІІ, сирійський письменник Павло Алеппський занотував: "…по всій Козацькій землі (…) всі, за малими винятками, (…) вміють читати. Крім того, священики навчають сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях".

Думається, що перебільшення тут є, але зовсім неістотне; адже первістки вищої освіти в Східній Європі - Острозька і Києво-Могилянська академії - відчинили свої двері для обдарованої молоді саме в Україні. Після ліквідації Гетьманщини і закріпачення селянства в Російській імперії ситуація з освітою кардинально змінилася. Царська влада не мала потреби в освічених українцях, а тим освічених кріпаках. Про те, як важко було вирватися з рабських тенет, свідчить доля українського генія Тараса Шевченка.

Але з Реформою 1861 року почалися зміни і в освітній галузі. 1865-го, на підставі "Положення про губернські та повітові земські установи", було утворено земські управи - органи місцевого самоврядування, які підпорядковувалися губернатору. Відали вони переважно господарськими та культурно-освітніми питаннями. У цей час по селах України почали відкривати земські школи. Утримувалися вони за рахунок земств, і, зокрема, у Полтавській губернії з 1874-го до 1908 року кількість сільських шкіл зросла з 202 до 1030.

Революція 1905 року дала поштовх зростанню самосвідомості поневолених народів, що змусило імперію йти на деякі поступки. Так, в Україні було знято заборону на українськомовні газети й журнали, назрівали зміни й в освіті. Цікаву інформацію щодо цих процесів в українському суспільстві наведено у книжці Олександра Панченка "Лохвиця, Посулля, Україна…". Автор пише, що на початку 1914 року полтавський губернатор Олександр Багговут повідомляв міністра внутрішніх справ Російської імперії Миколу Маклакова, що в Лохвицькому повіті на загальних зборах Товариства взаємодопомоги вчителів, незважаючи на протест інспектора народних училищ, одноголосно ухвалили резолюцію про викладання в народній школі українською мовою. Губернатора вельми непокоїло, що це стане прикладом для сусідніх повітів.

У цей час Полтавська губернія вже стала центром формування українського архітектурного стилю. Саме тут утілювалися в життя проекти його основоположників Василя Кричевського й Опанаса Сластіона. Характерні риси стилю - трапецієподібні шестикутні вікна й двері, двоповерхові башти зі стрімкими шатровими верхами, дах із заломом - запозичено зі старовинних українських будівель. Першою спорудою в цьому стилі став будинок Полтавського губернського земства (1903–1908 рр., архітектор В.Кричевський). А талант О.Сластіона яскраво розкрився при будівництві сільських шкіл, які доти мали невиразну архітектуру, про що писала мати Лесі Українки письменниця Олена Пчілка. Народні школи повинні нести у своїй архітектурі національні риси, вважала вона і звернулася з відповідним клопотанням до Полтавського земства. 1910 року земство провело конкурс на розробку проектів будинків шкіл в українському стилі. Того ж року, попри спротив частини шовіністично налаштованих чиновників, Лохвицька земська управа з ініціативи її голови Миколи Терешкевича постановила будувати земські школи саме в українському стилі. І незабаром осередки народної освіти стали поряд із церквами архітектурними домінантами й окрасою багатьох сіл Лохвицького повіту. З 1910-го по 1916 рік тут було збудовано в стилі українського модерну, за різними даними, від 70 до 100 шкіл! Навіть у найвіддаленіших маленьких селах. Перші школи будували місцеві будівельні техніки, які представляли раціоналістичну течію в цьому стилі. Невдовзі втілювати в життя свої масштабні замисли Лохвицьке земство запропонувало представникові романтично-декоративної течії О.Сластіону. Одно- і двокласні школи за його проектом мали Г-подібний план і одну башту, а трикласні - симетричне планування у вигляді літер V або П і дві башти. Фасад будівель був опрацьований у 10 варіантах. Особливого шарму й неповторності їм надавала перевтілена митцем-новатором у цегляні орнаменти на зовнішніх стінах українська вишивка.

Споруджені за проектами О.Сластіона школи стали явищем в українській архітектурі. Про них писали в періодиці Києва, Полтави, Катеринослава, Харкова, Львова… Світлини з їхнім зображенням демонструвалися на виставках у Києві, Харкові, Петербурзі. Завершити велику справу земству завадили буремні події наступних років. І лише в 1920-х, уже в часи коренізації/українізації, при будівництві шкіл у деяких областях радянської України інколи зверталися до спадщини О.Сластіона.

Опанас Сластіон
Опанас Сластіон

У трагічні 1930-ті роки дісталося й лохвицьким "земкам": у більшості з них було знесено башти, але самі будинки, істотно втративши у своєму оригінальному вигляді, вціліли й використовувалися за своїм призначенням. Однак у нинішню добу роздержавлення чимало цих пам'яток стали бездоглядними: вони не тільки руйнуються від часу, їх спалюють і розбирають на будівельні матеріали.

Через сто років після їх появи у Лохвицькому районі спалили одну з найкращих і єдину вцілілу в первісному вигляді земську школу в селі Западинці, яка мала всі підстави стати музеєм архітектурного спадку Опанаса Сластіона. Перетворився на згарище й маєток Терешкевича в селі Свиридівка. Навіть з його фундаментів розтягли цеглу. Серед безповоротних втрат останніх років також земські школи в Сенчі, Городищі, Шмиглях, Новій Греблі. Була спроба підпалити "земку" в селі Христанівка. Ще в 1970–1980-х роках питання про необхідність зберегти старовинні школи порушували їх дослідники мистецтвознавці Віталій Ханко, Георгій Шибанов, Віктор Чепелик. Нинішній рух за порятунок унікальних будівель започаткувала Ольга Герасим'юк - нині заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, активний популяризатор забутих пам'яток. Про них заговорили по радіо і з телеекранів, з'явилися статті в часописах і газетах. Було створено проект "Школи Лохвицького земства" та однойменну інтернет-спільноту. В одній з публікацій газети "День" названо імена тих, завдяки кому столітні будівлі повертаються до життя, отримують охоронний статус. Це - архітектор Іван Биков, дизайнер Максим Іванов голова Чорнухинської РДА Олег Ковган, а також Оксана Олійник, Анатоль Ізотов, Микола Лисенко, Олена Задорожна та інші.

Земська школа в с. Западинці Лохвицького району. Фото 2010 р.
Земська школа в с. Западинці Лохвицького району. Фото 2010 р.

Найбільше "земок" збереглося на саме на Полтавщині - у Лохвицькому і Чорнухинському районах; чимало їх у Варвинському (Чернігівщина), Роменському (Сумщина) районах, зустрічаються в Лубенському та Пирятинському районах. У якому ж стані вони перебувають?

Це ми на власні очі побачили, подорожуючи в різних частинах колишнього Лохвицького повіту. З огляду на досить компактне їх розташування в Чорнухинському районі та близькість до автостради Київ-Харків, ми обрали цей район для одноденної автомобільної подорожі. Поворот на село Білоцерківці Пирятинського району, де є дві "земки", проминули через неблизький шлях. Розпочали з розташованої на березі Удаю Куріньки. У центрі села, що було в козацькі часи центром однойменної сотні, розташована загальноосвітня школа. Це доглянута будівля з шестикутними вікнами і двома баштами. За цими ознаками ми відразу впізнавали серед сільської забудови земські школи. Далі продовжили шлях на південь, до маленької Нетратівки. При в'їзді - невеликий будинок, у якому нині дитячий заклад сімейного типу. Башту, на жаль, уже знесли, але шестикутні вікна й прикрашені орнаментами стіни засвідчили, що перед нами "земка". Далі помандрували до Мокіївки. У ній поруч із новою двоповерховою школою - стара, що за архітектурними деталями подібна до куріньківської, але менша. В одному місці між вікнами цегла обвалилася, оголивши дерев'яну основу. Нині тут дитячий садок. У Пісках-Удайських на пустирі побачили будівлю з баштою, в обрисах якої важко не впізнати одне з творінь О.Сластіона. Збереглася первісна бляшана покрівля, на стінах - щедрі орнаменти. Школи тут уже немає, але з'явилася охоронна табличка. Цим об'єктом ми завершили частину подорожі прилеглими до Удаю селами. В одному з них, Городищі, школу знищили в останні роки.

Земська школа в с. Кізлівка Чорнухинського району
Земська школа в с. Кізлівка Чорнухинського району

Далі - старовинне містечко Чорнухи і кілька сіл навколо нього. Перше - Кізлівка, з двоповерховою новою школою, а поруч - старовинна, з баштою. У ній - шкільна бібліотека. Будівля в доброму стані, але дерев'яна башта вже похилилася. У Чорнухах на узвишші за меморіальним комплексом, що присвячений Григорію Сковороді, оглянули оздоблену характерними для будівель Опанаса Сластіона орнаментами земську школу з двома баштами.

У ній нині розміщуються дитячі заклади. Неподалік, на подвір'ї районної лікарні, зберігся збудований за тим самим проектом будинок земського лікаря, в якому дах має залом. Впадає в око різниця між двома старовинними віконними рамами й осучасненими іншими. Майже впритул до Чорнух примикає село Харсіки. За однією з версій, саме тут народився Г.Сковорода. Школа стоїть на віддаленому від центру села панорамному узвишші. Нещодавно активісти зупинили тут самовільну перебудову унікальної пам'ятки, яку збиралися перетворити на гараж. Всередині - зірвана підлога, зруйновані перегородки, подекуди відсутні віконні рами. Тепер будівля під охороною держави, пошкодження карається законом. За Харсіками - останні на маршруті села Бондарі й Гільці. Школи в них доглянуті, їх досі увінчують дерев'яні башти. Але шкільне подвір'я в Бондарях уже занедбане. А на подвір'ї Гілецької загальноосвітньої школи збереглися дерев'яні зруби господарських будівель первісного шкільного комплексу.

Земська школа в с. Харсіки Чорнухинського району
Земська школа в с. Харсіки Чорнухинського району

Із півсотні вцілілих земських шкіл близько половини припадає на Лохвицький район. Але, мабуть, хтось із лохвицьких партійних функціонерів у 1930-х роках надто вислужувався перед радянською владою, тому що башти в цих школах позносили. Продовжили традиції тогочасних вандалів сучасні - з чотирьох уцілілих будівель з баштами дві знищено в останні роки.

Водночас чимало "земок" мають дахи із заломом, зовнішні стіни більшості з них прикрашають чудові орнаменти. Самобутні будівлі у поєднанні з мальовничою природою долин річки Сула та її приток, безперечно, потішать око і туристів, і тих, кого цікавить архітектура давньої України, її самобутня історія.

Перлини українського модерну в Лохвицькому районі ми побачили впродовж одноденної велосипедної мандрівки правим і лівим берегами Сули. У першому на маршруті селі Риги на невисокому пагорбі стоїть ошатна будівля з шестикутними вікнами, заломом даху і вишуканими орнаментами на стінах. Відновити б башту, і ми побачили б витвір Сластіона у первісній красі. У фотоальбомі "Земські школи Опанаса Сластіона" його автор протоієрей Андрій Власенко зазначив, що після знищення 2011 року Западинської школи її ровесниця посіла перше місце в рейтингу Сластіонових шедеврів. Нині тут сільський будинок культури.

Далі, через село Венслави, шлях проліг до Яблунівки. На в'їзді у Венслави дивиться на світ вибитими шибками старовинна цегляна будівля. Вона не належить до шкіл Сластіона, але й на її стінах є де зупинитися погляду. Окрасою Яблунівки є оточена гостроверхими ялинами колишня восьмирічна школа з такою ж гостроверхою баштою. Її стан поки що задовільний, між класами збереглася первісна розсувна перегородка, на одній зі стін - стенд із портретами Героїв Радянського Союзу Лохвиччини. Але двері розчинені навстіж, шибки подекуди вибиті. На сьогодні село взагалі не має школи, бо після закриття малокомплектних шкіл учнів з навколишніх чотирьох сіл тепер звозять до школи в селі Їсківці, де навчається аж 69 учнів (з п'яти сіл!).

Земська школа в с. Богодарівка Чорнухинського району
Земська школа в с. Богодарівка Чорнухинського району

Від Яблунівки ґрунтова дорога привела до околиці колись сотенного, а згодом волосного містечка Сенча. У давньоруські часи тут стояв літописний город Синець, про який нагадують три городища. Звідси можна відвідати села Гаївщина і Христанівка з цікавими будівлями "земок", дахи яких мають залом, а школа в Гаївщині ще й башту. Ми ж, залишивши ліворуч старовинний триповерховий млин і вали давньоруського городища, поїхали до крайньої південної точки маршруту - села Лучка. На полях обабіч дороги - численні бурові вишки "українського Кувейту" - Полтавщини. За словами місцевих жителів, через забруднену нафтопродуктами питну воду в колодязях край перебуває у стані екологічного лиха. Споглядаючи індустріальні краєвиди на полях, ми проґавили поворот на Лучки і потрапили аж на Лубенщину, у село Хитці. Тут на горі над Сулою збереглася одна з двох у Лубенському районі шкіл Лохвицького земства. Інша - в селі Окіп. Орнаменти на стінах покинутих шкіл поступово зникають за густими чагарниками.

В оточеному з трьох боків вигином Сули селі Лучки був один з маєтків Петра Полторацького, батька Анни Керн. 1842 року в місцевій церкві відбулося вінчання музи Пушкіна з її кузеном Олександром Марковим-Виноградським. Церкви давно немає, але невелика, з декорованими стінами будівля колишньої школи доглянута. В селі Сенча, куди ми повернулися путівцем уздовж горбистого берега Сули, ще років із 10 тому на високій горі стояла школа з двома баштами. Тепер її можна побачити хіба що на старих світлинах - унікальну будівлю розібрали на будівельні матеріали.

Далі наш шлях проліг лівобережжям Сули. Земська школа в селі Бодаква збереглася добре і є однією з найцікавіших - окрім щедро орнаментованих стін і даху з заломом, над віконцем на даху вона має фронтон, що нагадує маленьку башту з двома заломами.

Земська школа в с. Бодаква Лохвицького району
Земська школа в с. Бодаква Лохвицького району

У наступному селі - Пісочки - "земка" також має залом даху й орнаменти на стінах. Однак вона зазнала "євроремонту". Трапецієподібні завершення вікон закладено цеглою, а нижче у віконні отвори вставлено склопакети. Не найгірший варіант у порівнянні зі спаленими й розібраними на будівельні матеріали архітектурними перлинами.

Неподалік - велике село Піски, колишнє літописне місто Пісочень. На запитання про стару школу нас чомусь спрямували в лісок за селом. Як виявилося, тут, у маєтку графа Павла Ламсдорфа-Галагана, в радянські часи була школа, яку близько 25 років тому перевели в нову будівлю. І на сьогодні від графського маєтку, а потім школи залишилося тільки поросле високою травою футбольне поле. А пісківська "земка" виявилася на виду, біля дороги. Можливо тому й уціліла. Це одна з найкращих за оздобленням стін школа авторства Сластіона. У довіднику 1992 року вона значилася як пам'ятка архітектури. Нині на обліку не перебуває, стан її далекий від задовільного, але будівля замкнена і не втрачена.

У селі Брисі, що нині стало частиною міста Заводське (декомунізоване Червонозаводське), ліворуч від траси показалися вже знайомі шестикутні вікна й орнаменти на стінах. Школа тут теж не діюча, але й не покинута: у ній - філія бібліотеки Заводського. І нарешті, вже в сутінках, дісталися останнього на маршруті села Млини. У ньому - одна з двох "земок", що були збудовані першими (1910 р.), і водночас єдина з побачених упродовж дня, де навчаються учні. Будівля доглянута, має скромні орнаменти на стінах, що характерно для споруджених місцевими будівельними техніками шкіл.

Земська школа в с. Піски Лохвицького району
Земська школа в с. Піски Лохвицького району

На сьогодні ми маємо на окремій території досить значну групу збудованих в одному стилі будівель, які мають архітектурну та історичну цінність і які, до того ж, в інших регіонах практично не зустрічаються. Збереження цих самобутніх пам'яток - справа честі як місцевої влади і населення, так і чиновників від культури на державному рівні.

Коли ця стаття готувалася до друку, відбулася приємна для не байдужих до шкіл Лохвицького земства подія. Ольга Герасим'юк повідомила у Фейсбуці, що експертна рада Управління охорони культурної спадщини Міністерства культури ухвалила рішення визнати ці школи пам'ятками культури місцевого значення з рекомендацією надати їм статус національних. Це насправді переломний момент у столітній історії Сластіонових шкіл, бо тепер є законна підстава вимагати збереження експлуатованих будівель. Хочеться вірити, що вони будуть відреставровані і, нині покинуті й спустошені, повернуться до життя, перетворяться на об'єкти туризму. Популяризації пам'яток Полтавщини сприяв би випуск в Україні пам'ятної монети. Історія цих справді унікальних пам'яток архітектури триває…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі