Деякі карпатські дерев’яні церкви своїми формами скидаються на кораблі. Навіть хрести, що першими з’являються над сивими хвилями ранкового туману, створюють повну ілюзію верхівок щогл вітрильників. Мабуть, і старозавітний Ноїв ковчег був схожий на українську церкву, що століттями гойдається в буремному морі історії...
Першою культовою спорудою, силует та інтер’єр якої я запам’ятав, була маленька дерев’яна церква з фарбованими синіми стінами. Мені було років п’ять чи шість, я міцно тримався за жорстку долоню діда. Хоча в дитинстві сприйняття габаритів навколишнього світу трохи нереально гіперболізоване, я зауважив, що церква зовсім крихітна, майже як дідова хатинка, в якій він жив після повернення в Україну із сибірського заслання.
Захоплення викликала книжка про дерев’яну архітектуру України, ілюстрована Юрієм Химичем. Я навіть уявити собі не міг, що цей неймовірно емоційний художник, який усе життя присвятив відтворенню краси та гармонії архітектури, навчатиме нас в інституті мистецтва живопису, а ми під час літньої практики мандруватимемо Україною, робитимемо замальовки та обмірятимемо напівзабуті шедеври нашого зодчества...
На книжковому ринку з’явилося нове видання, присвячене не надто пропагованій сфері нашого культурного надбання: «Дерев’яні церкви України» Галини Шевцової. Цей пласт аналізується давно і різними дослідниками. Але більшість розвідок зазвичай розраховані на фахівців – архітекторів та істориків і торкалися лише окремих регіонів. У суспільній свідомості інтерес до деяких дерев’яних споруд спалахує лише після чергової телекартинки пожежі, що знову знищила неповторне...
Справді, дерево в нашому кліматі не може жити вічно — від старого майже всуціль дерев’яного Києва не залишилося нічого, хіба що рештки законсервованих у подільському мулі зрубів. Навіть популяризована й міфологізована трипільська культура залишила по собі керамічний, кістяний, кремінний слід і зовсім втратила дерев’яну складову.
Книжка Галини Шевцової розсуває кут зору на розмаїття стилів та географію побутування дерев’яної церковної архітектури. Виявляється, що цей ареал не обмежений лише Західною Україною, а поширюється майже на всі регіони країни.
Справді, палаюча готика, велич ренесансу, великодержавний неовізантійський стиль можуть викликати захоплення, трепет, поклоніння. Та водночас розум підказує: це символи сили — релігії, держави, імператора. Дерев’яні, не кафедральні, церкви несуть у собі трохи іншу функцію. Зазвичай навколо них об’єднувалися не дуже великі общини, які геополітичними проблемами переймаються мало, а живуть щоденними клопотами, радощами та смутками. Побут і звички навіть за століття змінюються хіба на дещицю. Священик у цих громадах в одній особі і влада, і третейський суд, і психотерапевт. Хоч як це дивно, саме дерев’яна архітектура найменше залежна від канону, який досить сильний, навіть домінуючий, у наших релігійному, особливо – православному, мистецтві та архітектурі. Звісно, приємно, що наші храми, тисячоліттями зберігаючи традиції, використовують художні та будівельні знахідки Візантії. Проте Константинополю, багато століть оточеному ісламським середовищем, важко акумулювати і продукувати нове.
Дерев’яні церкви, як правило, будувалися за кошти общини, а не центру. Будівничі теж були місцеві, а не запрошені з далеких країв. Прийоми зведення дуже різнилися, і через те форми споруд — справжня демонстрація розмаїття смаків та уявлень творців про сутність прекрасного і духовного. Справжнє диво, що колотнечі й катаклізми, які безперервно шматували наші землі, не знищили дощенту досить беззахисні перед людською та природною стихіями шедеври. Значна кількість дерев’яних церков мають вік — два, три століття. Диво! Адже в деяких із них основа лежить прямо на сирому ґрунті, не спираючись на фундамент та гідроізоляцію. Вміли старі майстри працювати з місцевим матеріалом. Чи багато фахівців знають сьогодні, що бруси або колоди, з яких викладалися стіни, завжди мостили північним боком назовні. Чому? Північний бік дерева має вужчі річні кільця, більш насичений смолою, через те стійкіший до атмосферних впливів.
Сотні якісних фотографій, чітка систематизація, розумні коментарі, порівняння традицій різних регіонів — достойна поваги праця. Книжку «Дерев’яні церкви України» створено у видавництві «Грані-Т».
Хороша книжка — це теж, у певному сенсі, Ноїв ковчег, який не дасть загинути культурі.