Чужа війна сержанта Маріо

Ім'я італійського письменника Маріо Рігоні-Стерни (1921–2008) майже не відоме українському читачеві.

Хіба що колись потрапив до рук російський переклад 1982 року найвідомішого його твору Il sergente nella neve ("Сержант у снігах"). Та ось, нарешті, ця повість про трагічну долю італійських солдатів, яких шалений вир Другої світової війни заніс у далекі степи України і Росії, з'явилась і на полицях наших книгарень. Це результат співпраці київського видавництва "Кліо", Інституту досліджень історії суспільства та релігії (Італія), асоціації "Іль понте - Міст" (Італія), комітету премії імені Маріо Рігоні-Стерна та Італійського інституту культури в Україні.

У книжці, крім короткої передмови Франчески Ломастро (асоціація "Іль понте - Міст"), знайдемо й розлогі, насичені інформацією статті "Від окупантів до переможених: італійці в Україні у 1941–1943 рр." Марії-Терези Джусіті (університет міст К'єті й Пескара, Італія), "Заручники чужої війни: військовополонені італійці в Україні (1943–1954)" Олександра Потильчака (Національний педагогічний університет імені М.Драгоманова) і "Слово про Велику Людину" перекладача Андрія Омельянюка. Ці матеріали необхідні для глибшого розуміння повісті "Сержант у снігах".

Історія нічого не вчить, історію пишуть виключно переможці… Ці фрази ми сприймаємо майже як аксіому. І, здається, щодня отримуємо підтвердження. Але правда стає злочином лише тоді, коли перемагає тиранія. В Радянському Союзі всі, хто намагався говорити про справжнє обличчя війни, ставали ворогами Системи. І не важливо, капітан ти Віктор Некрасов чи генерал Петро Григоренко.

Італії пощастило вирватися з пекельного кола фашистських ідей і повернутися до демократичного устрою. Тому переможений кулеметник Маріо Рігоні-Стерн не лише зміг описати свою особисту драму й трагедію десятків тисяч італійців - союзників нацистів, а й підтвердив, що історія є добрим учителем, якщо їй дають можливість говорити. Хоча в повоєнній Італії теж не надто хотіли слухати жорстоку й гірку оповідь ветерана Другої світової…

Повість "Сержант у снігах" художній твір, а не воєнні мемуари. Але його написано без жодної нотки, яка могла б викликати підозру в нещирості й намаганні догодити читачеві чи громадській думці. Така якість твору пояснюється не лише талантом автора, й тим, що він не мав потреби щось вигадувати - події холодної зими 1943-го вкарбувалися в його пам'ять до дрібних деталей: "Мій ніс і досі відчуває запах мастила на розпеченому кулеметі…"

Оповідь ведеться від першої особи, а головний герой - це і є сам Маріо Рігоні-Стерн. Він не новачок на війні - до цього вже пережив її жахіття у Франції і в Греції. Проте засніжені простори між Дінцем і Доном, де щодня гинуть бойові товариші, коли на їхні позиції лавами кидають червоноармійців, змушують замислитися про сенс і ціну цього походу, затіяного дуче чи то на догоду фюреру, чи то у власних мареннях про Великий Рим. Проте італійські солдати, відстрілюючись до останнього патрона, кидаючи останню гранату, думають не про відродження Римської імперії, а лише про те, як повернутися живими до рідної теплої Італії, до ласкавого моря, своїх дівчат, вина й пісень. Їх жахає не лише своя смерть, а й мирних людей, які опиняються під обстрілами і "чужих", і "своїх". Хоч як дивно, але селяни, в чиїх хатах зупиняються обморожені виснажені італійці, зустрічають їх не тільки з острахом, а часто й зі співчуттям. Жінка, наливаючи "окупантові" з далекої Італії молока, відчуває не ненависть, а радше жаль до хлопців, яких лиха доля занесла в чужі краї…

І літературному, і реальному Маріо пощастило - він таки залишився живий, хоча, пройшовши Україну та Білорусію, опинився… в німецькому концтаборі. Восени 1943 року Італія вийшла з війни, а колишні союзники-німці інтернували італійські підрозділи, які намагалися повернутися на батьківщину.

Маловідомий трагічний епізод з фатального східного походу італійської армії: багато вояків, яких німці утримували, зокрема, у Львівському таборі, згодом опинились у радянських таборах. Чимало з них було ув'язнено в Києві - у Дарниці й на Сирці. Жахлива статистика: у так званій російській кампанії 8-ма італійська армія втратила 95 тисяч осіб - понад третину особового складу. З більш як
60 тисяч італійських військовополонених, яких утримували на території СРСР, померлими вважаються 38 тисяч,
22 тисячі повернулися на батьківщину. Доля близько двох тисяч невідома…

Маріо Рігоні-Стерн почав писати свою повість ще 1944 року - в німецькому таборі на території Польщі (до Італії він повернувся 5 травня 1945-го). Ось як автор згадував про свою роботу: "Упродовж півтора місяця - саме такий період охоплює моя розповідь - я забув про все на світі: навіть про голод, навіть про свою далеку країну. Я писав поки не починало смеркатись (вже о другій годині опівдні ставало темно), намагаючись не зламати кінчик коротенького олівця. Щоночі я поринав у спогади, щоранку їх записував.

Чому я це робив? Напевне, зовсім не через те, щоб мої записи колись надрукували і прочитали. Тоді мені здавалось необхідним і терміновим вивільнити щось, що сиділо у мене всередині, зафіксувавши його в словах, голосними й приголосними буквами. Зафіксувати те, що я бачив на власні очі, аби назавжди його запам'ятати. Це не було щось особисте: я мав розповісти про те, що сталося з тисячами таких самих людей, як я, у той окремо взятий період війни. Без стратегії і тактики. Без військової науки: розповісти тільки про людей та їхні відчуття. Тільки й того…

Наші союзники покинули нас напризволяще. Вороги оточили нас і наказали здатися, але ми не послухались. Єдине, чого ми хотіли, - повернутися до наших рідних гір, більше не воювати, забути про жорстокість, страждання і смерть. Нас було багато. Тисячі й тисячі, але більшість з нас так і не повернулися…

В цій книзі ви знайдете різні епізоди: приклади солідарності й жорстокості. Миру і війни, радості і відчаю, але я хотів би, щоб ви задумались у тих місцях, де йдеться про взаєморозуміння, про співчуття, про щедрість - почуття, які єднають людей, а не роз'єднують. Тому що навіть на війні, коли здається, що все навколо руйнується і гине, навіть один-єдиний вчинок, слово чи жест можуть бути достатніми, щоб повернути надію і волю до життя".