"Чорний прапор з кривавою смугою"

У 1956-му, 60 років тому, було реорганізовано систему сумно відомого ГУЛАГу.

Того року на волю вийшли сотні тисяч в'язнів. "Якщо за три роки до "таємної доповіді" (Хрущова на ХХ З'їзді КПРС. - C.Л.) було реабілітовано трохи більше ніж 7,5 тис. в'язнів, то за десять місяців після неї - 617 тис.", - наводить цифри американська журналістка Енн Епплбаум. Її дослідження "Історія ГУЛАГу" в 2004 р. було відзначене "Пулітцерівською премією" - найпрестижнішою в галузі журналістики.

Українці завдали системі два важкі удари - вперше коли в "особлагах" політв'язні перемогли криміналітет, а вдруге - організувавши масові повстання. Норильськ, Воркута й Кенгір стали трьома попереджувальними дзвінками, які сигналізували про неминучість змін у ГУЛАГу.

Карагандинський етап і повстання в Норильську

Випадки непокори в таборі були досить частими, але, крім втеч або виступів невеликих груп в'язнів, у 1950-х рр. починаються серйозні протести, які ввійшли в історію як повстання в таборах. "Бацила бунту" поширилася з таборів Казахстану.

"До цього часу почала функціонувати нелегальна табірна рада з числа найбільш авторитетних зеків. Створена вона була з ініціативи бандерівців, що мали великий досвід підпільної роботи в ОУН і УПА. Від українців входило 4 людини, від росіян - 3, від прибалтів - 2, від кавказців - 1, від середньоазіатів - 1 і від євреїв запросили мене", - писав Сємьон Бадаш про формування підпілля в таборі Екібастуз у Казахстані в 1952 р.

Не в одному Екібастузі, а в цілій околиці відбулися виступи в'язнів. Вони охопили табори Північного (Степлаг) і Південного (Пісчанлаг) Казахстану. Щоб їх пригасити, арештантів відправили на відомий карагандинський етап.

"Після придушення повстання 1952 р. в Караганді всіх в'язнів було відправлено для зразкового покарання відбувати строки за полярним колом. І все-таки, попри репресії, ті, хто прибув, вважали своїм обов'язком і далі нести з собою "смолоскип свободи". Табірна адміністрація безумовно припустилася непоправної помилки, відправивши цих людей у Норильськ, Воркуту і Магадан, сприяючи таким чином поширенню "вірусу повстання", - так оцінював ті події в'язень-американець Лернер Джо.

Першим з низки великих повстань стало Норильське. Участь у ньому взяли тисячі в'язнів з кількох таборів, які належали до Горлагу, але ключову роль відіграли таки "карагандинці". З їх прибуттям Норильськом почали ширитися чутки про виступи в'язнів, а потім не забарилися й акти знищення посіпак адміністрації.

Повстання спровокувала адміністрація - в травні 1953 р. було кілька випадків, коли конвой відкривав вогонь по арештантах. На знак протесту в'язні 5-ї зони вигнали адміністрацію за межі табору, а на єдиній двоповерховій будівлі підняли чорний прапор з червоною смужкою - за свідченням литовця Антанаса Волунгявічуса - символ "до останньої краплі крові". Прапор було видно і в сусідніх зонах, відтак протест поширювався.

Коли ж озброєні солдати намагалися придушити повстання в шостій, жіночій, зоні, то проти них рушила колона в'язнів, попереду якої йшли матері з немовлятами. Діти віком до одного року були в таборах разом з ув'язненими мамами, однак при цьому вважалися вільними людьми. Тому того разу солдати не наважилися відкрити вогонь.

Вже 5 червня повстання охопило шість таборів Горлагу: в'язні відмовилися виходити на роботу і зажадали комісії з Москви. Делегованому зі столиці начальникові Тюремного управління МВС СРСР полковникові Кузнєцову було озвучено низку вимог, серед яких - припинити розстріли та свавілля адміністрації, замінити керівництво Горлагу. Разом із тим, вимагали забезпечити загальні права в'язнів - скорочення робочого дня до 8 годин, встановлення вихідних днів, дозвіл писати листи, зняти ґрати й замки з вікон і дверей. А на самих в'язнях - прибрати номери, які адміністрація запровадила з прибуттям карагандинського етапу.

Повстання вибухнуло стихійно, але в'язні виявилися до нього готові. Так, у третьому табірному відділенні діяла підпільна українська група, яка висунула в керівники повстання представників інших народів. Українців у ній представляв Кость Король. У четвертому таборі загальне керівництво на себе взяв українець-"карагандинець" Євген Грицяк.

Євген Грицяк — керівник повстання в четвертій зоні Горлагу

Представники влади намагалися пригасити повстання, погоджуючись на окремі вимоги, проте то в одному, то в іншому таборі воно спалахувало знову, додаючи запалу іншим. Незабаром інформація про повстання вийшла за межі Особлагу - в'язні третього табору запустили в напрямку Норильська навантажених листівками повітряних зміїв.

"За долю змія і закликів, які призначалися для вільних громадян Норильська, вболівали всі каторжники нашого табору. Чотири тисячі каторжан, виснажених голодом, стояли і з великим переживанням стежили за ходом змія, - згадував один з організаторів повстання в 3-й зоні Данило Шумук. - По другий бік колючої дротяної огорожі стояв увесь дивізіон, адміністрація табору, стріляючи по нашому змію з усієї своєї зброї значно дружніше, ніж у війну по фашистських літаках. А частина солдатів бігла по ходу змія з метою визбирування наших закликів, щоб вони не потрапили до рук вільного населення Норильська. Євген Грицяк стверджує, що повітряними зміями було доставлено в Норильськ 40 тисяч листівок, а щоб їх визбирати - організовано спеціальні комсомольські загони".

Відчувши бодай ілюзорну волю, в'язні почали створювати хори й драмгуртки. У третій зоні такі колективи зорганізувалися з українців, росіян і прибалтів.

Не маючи змоги домовитися з повсталими, адміністрація залучає озброєних солдатів. Наприкінці червня по в'язнях п'ятої зони відкрили вогонь, загинуло 27 людей. Через півгодини після цієї події в'язні четвертої підняли величезний чорний прапор з червоною смугою. Раніше піднімали чорний прапор, але після розстрілів усі згодилися на новий символ і навіть згадали його в гімні, який закінчувався рядками:

"И черный флаг с кровавою полоской

Укажет путь нам
в праведной борьбе!"

Щоб зберегти людські життя, в'язні четвертої зони 4 липня 1953 р. припиняють опір. Проте ще цілий місяць спротив чинила третя, в якій 4 серпня солдати розстріляли близько 150 в'язнів.

Це перше масове повстання стало свідченням нової реальності, в яку входив СРСР після смерті Сталіна. І хоча в майбутньому адміністрація ще не раз застосовуватиме зброю, кулі вже не зупинять невідворотності змін.

Воркута: від пострілу Руденка до пострілу Маслєннікова

Воркутинське повстання відбулося в те саме "холодне літо 1953-го", що й Норильське, лише на півтора місяця пізніше. Його детонатором стала звістка про арешт одного з творців ГУЛАГу Лаврентія Берії, а також про амністію, яка оминула місцевих в'язнів.

Воркутинське повстання - це серія бунтів, які виникали то в одному, то в іншому з 17 відділень Рєчлагу. Одне з перших гасел "Вугілля - Батьківщині, нам - свободу!" свідчило про готовність арештантів до діалогу. А під свободою розуміли прості вимоги: переглянути кримінальні справи, звільнити жінок, дозволити релігійні відправи й іще деякі.

Втім, організований виступ розпочався 19 липня 1953 р., коли в'язні, які прибули з карагандинським етапом, відмовилися вийти на роботу і почали вимагати переговорів з представником ЦК КПРС. Уже цей перший організований виступ дав поштовх до змін, і місцевий секретар обкому компартії звернувся до вищого керівництва з пропозицією запровадити заліки за сумлінну працю, зняти номери з одягу і дозволити надсилати один лист на місяць.

Втім, хвиля непокори вже накрила Рєчлаг, і вже 22 липня півтори тисячі в'язнів другого відділення під проводом польського офіцера Кіндзерського відмовилися вийти на роботу. Загалом повстання у Воркуті стало можливим завдяки мобілізації національних груп - від поляків, німців і чеченців до українців і прибалтів.

Бунтівники таки домоглися свого: для Рєчлагу було встановлено особливий режим (робочий день скорочено до 9 годин), дозволено зняти номери з форми і писати по одному листу на місяць. Була ще низка пом'якшень, проте українці, які відмовився від дрібних подачок, вимагали повного виконання вимог.

"У Воркуті були представлені всі численні національності, які живуть в СРСР, було багато українців, засуджених в основному за "буржуазний націоналізм", - констатувала радянська розвідниця фінка Куусінен Айно, яка відбувала ув'язнення в Рєчлагу. - Вони трималися разом дружно, всі володіли неабиякою душевною силою. Я не могла не милуватися їхньою волею, внутрішньою енергією, їхньою ненавистю до уряду, який тримав їх в ув'язненні".

Саме ця душевна сила спонукала продовжувати повстання. В наступні дні відбулися сутички між страйкарями та адміністрацією: це й ізоляція найактивніших заворушників - і їхнє самовільне звільнення з БУРу, це й намагання військових вивезти харчі з табору - і захоплення в'язнями адміністративних будівель...

Напруга зростала, і станом на 29 липня страйкувало близько 12 тис. арештантів з різних відділень Рєчлагу. Того дня табір відвідала комісія МВС СРСР на чолі з заступником міністра генералом Маслєнніковим.

Це не лише не змінило ходу повстання, а й призвело до кривавої розв'язки 1 серпня 1953 р., коли в десятому відділенні новопризначений генеральний прокурор, а в минулому представник СРСР на Нюрнберзькому процесі Роман Руденко особисто застрелив в'язня-поляка Ігнацевіча. Після цього автоматним вогнем, лише за офіційними даними, було вбито 53 особи, 138 поранено.

Проте процес змін набирав обертів: уже 1 вересня 1953 р. було ліквідовано Особливу нараду НКВС (ОСО), яка без суду виносила тисячі вироків. Цього ж року страчено Берію, а навесні 1954-го застрелився один з головних придушувачів повстання генерал Маслєнніков.

Кенгір-1954

"Бацила бунту", яка зародилася в степах Казахстану в 1952 р., а в наступні роки спровокувала виступи в'язнів у Норильську і Воркуті, бумерангом повернулася в "Степлаг", де вибухнула найкривавішим в історії ГУЛАГу повстанням.

Кенгірський табір став, мабуть, найвідомішим серед численних подібних установ СРСР. 42 дні свободи, які вибороли в'язні Кенгіру в 1954 р., закінчилися взяттям табору за допомогою танків. Як результат - понад 1000 загиблих і покалічених, реорганізація всієї табірної системи і створення нової легенди спротиву.

Кенгірський табір, який входив до великої структури таборів Степлагу, був неподалік містечка Джезказган Карагандинської області Казахської РСР. На його території розміщувалися три табірні пункти: один жіночий і два чоловічі.

Кенгір

В'язень Степлагу москвич Артем Фельдман згадував: "Табір виробляв свою власну незвичайну мову. Західні українці, яких було після війни багато в таборі, користуючись тим, що їх розуміли, не хотіли говорити російською, а тільки по-українськи. Іноземці і жителі Середньої Азії, які зовсім не знали російської мови, поступово навчалися їхньої мови, вважаючи її російською".

На час Кенгірського повстання в зоні перебувало 20698 в'язнів, з яких 9 596 (46,3%) - українці, 4 637 (22,4%) - прибалти, 2 661 (12,8%) - росіяни. Абсолютна більшість - 14 785 осіб - була засуджена за "зраду Батьківщини", а близько половини з них (народжені після 1920 р.) мали 25-річний строк. Велика кількість серед в'язнів Степлагу українських і прибалтійських молодих націоналістів надавала повстанню особливого характеру. За рік перед кривавими подіями табірна охорона безпричинно й без попередження чотири рази відкривала вогонь по в'язнях. Та це лише епізоди того приниження, якого зазнавали політичні невільники.

Щоб стримати повстанський дух, у квітні 1954-го в Кенгір привезли півтисячі кримінальників, проте й це не допомогло, бо, як згадував Солженіцин: "приїхавши в Кенгір кримінальники вже дещо чули, вже очікували, що дух бойовий є на каторзі. І перш ніж вони роздивилися і перш ніж злизались з начальством, - прийшли до паханів стримані кремезні хлопці, сіли поговорити про життя і сказали їм так: "Ми - представники. Яка в особливих таборах йде заруба - ви чули, а не чули - то розкажемо. Ножі тепер ми вміємо робити не гірше від ваших. Вас - шістсот чоловік, нас - дві тисячі шістсот. Ви - думайте і вибирайте. Якщо будете нас давити - ми вас повиріжемо…"

До повстання призвело кілька інцидентів, що трапилися всередині травня 1954 р. Так, на Великдень, 15 травня, перетнулися колони ув'язнених жінок і чоловіків. На вітання "Христос Воскрес!" - "Воістину Воскрес!" один з конвоїрів відреагував автоматною чергою. Другий інцидент, який також коштував життів, стався через кілька днів, коли кримінальники прорвалися в сусідню жіночу зону. Щоб забезпечити охорону жінкам - слідом рушила й частина політв'язнів. Цю проблему можна було вичерпати поверненням в'язнів назад, але адміністрація табору вимагала, щоб чоловіки вийшли через ворота, де була озброєна охорона. Коли ж арештанти почали вертатися через огорожу - знову відкрили вогонь. Перших загиблих, серед яких були й не українці, поховали у вишиванках.

В'язні знищили перегородки між таборами, адміністрацію і військових вигнали за межі табору, виставили барикади й організували охорону. Над табором замайорів червоно-чорний прапор.

"За повідомленням з місця, масовою непокорою керують засуджені оунівці. Що більше з ними розмовляють представники табірної адміністрації, то більше вони виставляють вимог і нахабніють", - ішлося у доповідній записці до Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від міністра внутрішніх справ СРСР Круглова і генерального прокурора СРСР Руденка.

Щоправда, формально створену табірну комісію очолив росіянин Кузнєцов. Бандерівці намагалися надати повстанню не політичного, а швидше соціального характеру, вимагаючи створення елементарних прав для в'язнів. Серед вимог були 5-денний робочий тиждень і 8-годинний робочий день, ліквідація слідчого ізолятора і штрафних бараків, скорочення строку ув'язнення засудженим на 25 років і змінна ставлення до сімей засуджених за статтею 58 - "зрада Батьківщини".

Вже значно пізніше російський в'язень Кропочкін у мемуарах зізнавався: "Зрозуміло, що страйк затіяли "західняки", "бандерівці" - так ми їх називали, росіяни… І після заклику до страйку настало певне заціпеніння, і перша думка: "Чим усе це закінчиться?". Їм, з двадцятирічними строками, втрачати було нічого, а ми, багато "москалів", відбули хто половину з десяти, хто закінчував строк. І тепер ми повинні стати якщо не співучасниками страйку, то заручниками. Потім воно так і сталося" .

І справді, бандерівці, які організували Кенгірське повстання, створили таємний центр, що й керував повстанням, а самі лише наглядали за діяльністю "офіційної" комісії. "Чи увійшли в цю Комісію головні, справжні натхненники повстання? - запитував Солженіцин і відповідав: - Очевидно що ні. Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше чверті), очевидно, залишилися самі по собі. Михайло Келлер, український партизан, який з 1941-го воював то проти німців, то проти більшовиків, а в Кенгірі публічно зарубав стукача, з'являвся на засідання мовчазним спостерігачем від того штабу".

Табірники організували відділ пропаганди, який забезпечував функціонування радіовузла й поширення листівок, близько 700 штук яких випущено з "повітряним змієм". Власна служба безпеки мала три підрозділи, і навіть в умовах повстання в'язні шили для них уніформи. Священики різних конфесій відправляли богослужіння й вінчали закоханих. Цілодобово виготовлялася зброя й насипалися барикади. А разом з тим один з організаторів повстання оунівець Михайло Сорока організував хор, яким сам і керував, а для мобілізації повсталих склав "Гімн кенгірського повстання".

"В'язні склали гімн українською мовою, самі придумали музику, і кілька разів на день весь табір, усі 13500 в'язнів, співали на весь голос цей гімн… Так ми співали, чинили опір генералам як могли і намагалися довести їм, що в нас теж є свої права", - свідчила одна з лідерів повстання росіянка Любов Бершадська.

26 червня в табір ввійшли 1600 солдатів з собаками, пожежними машинами і танками Т-34. Вперше і востаннє на придушення повстання було кинуто танки.

"Вся процедура тривала не більше сорока хвилин, але ці сорок хвилин забрали близько п'ятисот життів, і більше семисот людей тут-таки буйно збожеволіли, їх завантажили в ешелони і терміново вивезли, - описувала у спогадах Бершадська, яка того дня допомагала в лікарні. - Коли мені стало особливо жарко й задушливо, я зняла шапочку і в дзеркалі побачила себе з абсолютно білою головою. Я подумала, що, ймовірно, чомусь моя шапочка була напудрена, я не знала, що, перебуваючи в центрі цього нечуваного побоїща і спостерігаючи все, що відбувалося, я за п'ятнадцять хвилин стала абсолютно сива".

Капітон Кузнєцов - радянський офіцер, формальний лідер повстання, вже згодом, даючи свідчення каявся і всю вину покладав на "конспіративний центр", який очолювали українець Келлер і представник блатного світу Глєб Слученков.

На відміну від підполковника Кузнєцова, інші підсудні поводилися з більшою гідністю. А українка Нуся Михайлевич, яка належала до керівництва повстання, на допиті з удаваною наївністю запитала слідчого: "Це ви громадянин Кретин? Кажуть, що кретин до нас приїхав…". За це отримала рік закритої, сумно відомої курганської тюрми.

В'язнів Кенгіру розкидали по інших таборах, ватажків повстання засудили, в т.ч. й до страти, а далі розпочалася реорганізація каральної системи. Попри високу ціну, яку заплатили своїми життями ув'язнені Кенгіру, їхній чин полегшив умови утримання для сотень тисяч радянських в'язнів.