"Червоний фронт"

"Дивна та полеміка й нерівні аргументи, коли з одного боку ціла Росія та Польща, а з іншого - вісімнадцятилітній студент з револьвером у руці. Щоб зрозуміти ґенезу цієї суперечки, а може й наслідків, встановимо факти.

Є на Сході Європи народ у неволі іншого народу. Ошуканий, обеззброєний і здеморалізований, служить житницею для всієї Росіі, а сам умирає з голоду. Край понурої історії, де люди втратили почуття людськості, де єдиною формою протесту є самогубство. Це діється не в середньовіччі, ані в часах, які називають варварськими. Це не легенда і навіть не історія. Це сьогодення, це факт.

Є молодий хлопець на прізвище Лемик. Йде сам з револьвером до консулату, стріляє до всіх зустрічних по дорозі. При затриманні не обороняється, на суді не обороняється. Постановив, що вб'є і загине. Той хлопець був студентом, ще вчора сидів з нами на лекціях. Це не легенда, це не поезія і не романтизм. Це факт", - з таким інформаційним повідомленням вийшов матеріал в польській газеті Bunt młodych за грудень 1933 року.

Радянське консульство у Львові (колишня вілла художника, сценографа Зигмунта Розвадовського) фото 1930-х рр.

Хтозна - можливо автором згаданої непідписаної статті був Єжи Гедройць - редактор Bunt młodych, який через два десятиліття вже як редактор паризької "Kultura" налагоджуватиме мости взаєморозуміння між поляками та українцями.

Та, окрім цих двох народів, була ще радянська сторона, і на початку 1930-х точкою їх перетину стане Галичина.

У Польщі, проти Москви

У лютому 1929 р. у Відні засновано Організацію українських націоналістів (ОУН). З 30 присутніх, які презентували цілу низку самостійних структур, що об'єдналися в ОУН, 16 за походженням були з Галичини та 14 - з Наддніпрянщини. Це фактично складало паритет, адже обраний головою колишній командир київських "Січових Стрільців" Євген Коновалець хоча й походив з Галичини, але як писав про нього Євген Онацький: "Дійсно всі галичани з Коновальцем, але він сам з наддніпрянцями".

Відтак, висуваючи гасло боротьби за Українську державу, у фокусі уваги націоналістів здебільшого перебували підрадянська Україна та окупована поляками Галичина. Та реальну діяльність можна було проводити лише на території останньої, зокрема й борючись із прорадянським елементом, який був тут представлений.

Хоч як дивно, "совєтофільство" мало тут часто не соціальне, а національне підґрунтя - ЗУНР зазнала поразки в боротьбі з поляками, натомість за Збручем існувала хоч й не вільна, проте Українська республіка. Успіхи політики "українізації" ще більше посилювали прорадянські настрої. Чи не першою почала їх поборювати Українська Військова Організація (УВО), а далі - її спадкоємниця ОУН.

Та перш ніж боротися з "совєтофільством", УВО сама мусила очиститися від нього. Вслід за еміграційним проводом ЗУНРу, який на чолі з Євгеном Петрушевичом перейшов на прорадянські позиції, ці ідеї захопили й частину членства УВО. Через це Коновальцю доведеться на якийсь час покинути головування в організації, а його опоненти навіть замовлять замах на нього. Врешті, на з'їзді УВО в Ужгороді, в 1925 р., відбувся розкол, і прихильники "червоного" напряму створили окрему структуру - Західно-Українську Національно Революційну Організацію (ЗУНРО).

Невідома група галицької молоді із комуністичним вітанням «Rotfront» (з нім. – «червоний фронт») – піднятими, напівзігнутими руками з оберненим від себе затисненими кулаками.

"Нашим ідеалом і метою є Соборна Самостійна Держава, а средством до осягнення того є боротьба проти польської окупації всякими средствами з терором і саботажами включно", - читаємо в організаційному виданні ЗУНРО "Український Революціонер". УВО цілком могла б підписатися під цією декларацією, але "соборність" вони розглядали ширше - включаючи Наддніпрянщину, що передбачало й боротьбу з більшовицьким режимом.

Останній теж не був пасивним спостерігачем. До досягнень він міг вписати не лише прорадянську орієнтацію еміграційних лідерів ЗУНРу та розкол в УВО, але й активну діяльність у Галичині. Так, радянський консул у Львові Лапчинський регулярно організовував прийоми для української інтелігенції, які громадськість назвала "ходінням на ікру", а для різних професійних груп - тури до УРСР. Комуністична партія Західної України (КПЗУ) мала свої бойові групи, які не лише вступали в боротьбу з націоналістичними, але й намагалися конкурувати за низове членство, виступаючи під гаслом: "Геть з Коновальцем - хай живуть низи ОУН!".

Словесні баталії перейшли в силове протистояння вже наприкінці 1920-х, коли було вибито шибки в радянському консуляті та інших приміщеннях. Переламним став 1930 рік й харківський процес над так званою Спілкою визволення України (СВУ). Голова Наукового товариства Шевченка (НТШ) професор Кирило Студинський дозволив собі некоректно висловитися стосовно ув'язненого Сергія Єфремова. Відтак двоє членів ОУН прийшли в НТШ й прилюдно побили Студинського. "Той некультурний виступ двох одиниць усі однодушно осудили, однак одночасно українська прилюдна опінія обурилася згаданим поступком проф. Студинського", - писатиме газета "Діло".

Справа Студинського була лише дрібним інцидентом. Провід готувався до серйозного чину - замахів на керівників радянських дипломатичних місій: Антонова-Овсієнка у Варшаві та Лапчинського у Львові. Втім, ці акції провалилися, що неабияк позначилося на загальному настрої керівників підпілля.

"Мене просто розпука огортає, коли бачу, наскільки ми не здібні до ніякого чину - писав розчарований Коновалець до секретаря Проводу 28 квітня 1930 року. - Нездатність Спілки (УВО- С.Л.) начинає бути типічною і вини шукати треба мабуть не в провідниках і не взагалі в поодиноких людях, але в тій обставині, що ми взагалі під теперішню пору не маємо людей здібних на цього роду чини. І для того теж свого часу я станув на становищі, що Спілці зразу нема що садитись на акти, а раньше всього займатися вишколенням людей".

"Постріл в обороні мільйонів"

За невеликий період - якихось три роки - суспільство зробило значний поступ у радикалізації. Замість того, щоб бити шибки, оунівці принесуть в офіс газети "Праця" пакунок з вибуховим механізмом. Іншого радянофіла - Антона Крушельницького не битимуть по обличчю, але присудять смертний вирок. Щоправда, його скасують, коли стане відомо про виїзд Крушельницьких до УРСР. Передбачення націоналістів буде безпомилковим - радянські спецслужби самі знищать цю інтелігентну родину.

До найбільшого загострення дійшло в 1933 р., коли про Голодомор уже було відомо з різних джерел. Та зусилля, які могли б допомогти жертвам Голодомору були марні, як і сумнівними виявилися успіхи щодо інформування про це Західний світ. Прорвати інформаційну блокаду намагатиметься "Український громадський комітет рятунку України".

"Комітет подав до відома всього українського громадянства поза межами Радянського Союзу, що день 29 жовтня призначив днем національної жалоби й протесту з приводу голоду та інших жахливих подій в Радянському Союзі", - писатиме газета "Діло" та вмістить згадки про підтримку акції в Чехословаччині, Бельгії, Франції та Північній Америці.

На "день жалоби" націоналісти відреагували по-різному - якщо на еміграції активно приєдналися до проведення заходу, то Крайовий Провід зайняв пасивну позицію. "Не пошкодить одноцільному фронтові й негативне відношення до акції краєвих націоналістів, тільки остаточно здискредитує їх в очах широких народних мас", - звучало в "Ділі".

Тема "дискредитації" націоналістів була не випадкова - у ці дні в Самборі завершився один із найскандальніших політичних процесів над українським підпіллям. На лаві підсудних опинився колишній бойовий референт УВО Роман Барановський. Виявилося, що він працював на польську поліцію. ОУН опинилася під шквалом критики не лише традиційно ворожих середовищ, але й прихильників.

Урятує репутацію організації замах на радянського дипломата, який запланували ще у червні 1933 року. Це був привід, щоб привернути увагу до Голодомору, відтак бойовик мав здатися в руки поліції та виступити на відкритому судовому процесі.

Готували атентат крайовий провідник Степан Бандера та бойові референти - Роман Шухевич і Богдан Підгайний. Один з членів ОУН, який мав художній хист, після прийому в консула намалює портрет дипломата та карту приміщення. Додатково вивчать розпорядок консульства, охорону й працівників. У внутрішньо-організаційній мережі розпочато пошук бойовика, який би погодився виконати "мокру справу" (вбивство), з якої "немає виходу". Врешті вибір припав на 18-літнього студента Львівського університету Миколу Лемика - за польським законодавством найвищою мірою покарання для осіб, молодших за 20 років, було довічне ув'язнення.

"Микола мав ще те убрання, в якому здавав матуру (випускний іспит в гімназії - С.Л.), справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому він міг виступати на розправі, - згадував через багато років Підгайний, - Черевики в нього були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики і шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив іще, щоб ті черевики його, хоч подерті, відіслати до його дому, бо батько, як направить, зможе ще ходити…".

Напередодні замаху Лемик отримав інструкції від Бандери щодо виступу на судовому процесі, а далі бойовика поселять у готель. "Перед вечерею у Народній Гостинниці Роман (Шухевич - С.Л.) хотів зробити Миколі ще останню, може, приємність і запропонував йому щось добре з'їсти, щоб Микола, мовляв, мав силу. А Микола, подумавши хвилину, ніяково попросив гречаної каші і кислого молока", - описував останню зустріч з бойовиком Підгайний.

Під приводом виїзду до СРСР 21 жовтня Лемик прийшов на аудієнцію до дипломата та двома пострілами застрелив його. Виявилося, що замість консула прийом вів Олексій Майлов - співробітник зовнішньої розвідки, який здійснював інспекторські відвідини радянських дипломатичних установ.

Замах став сенсацією, і вже в наступні дні про нього писатиме європейська преса. Новина особливо підбадьорила закордонний Провід. "Саме сьогодні довідуюсь я з часописів про стріли в совєтському консульстві у Львові, - пише до Коновальця з Рима Євген Онацький. - Коли все українське суспільство виступає проти совєтського терору з паперовими резолюціями, українська революційна організація мусить виступити з належними революційними засобами боротьби. Думаю, що ці стріли окуплять цілковито Самбірський процес. Незважаючи на те, що я, загально кажучи, проти індивідуального терору, все ж гадаю, що цей акт випав незвичайно на часі і спричиниться до піднесення духу нашої молоді та і взагалі нашого громадянства, - не зважаючи вже про його можливі відгуки в Совєтській Україні".

Сам Коновалець переживе чергову хвилю нападу з боку швейцарської влади - тут будуть при владі лівоцентристи, і за якийсь час йому таки доведеться переїхати з Швейцарії до Італії.

Постріл Лемика, який в українських ЗМІ назвали "пострілом в обороні мільйонів" не лише привернув увагу до Голодомору та "поправив" репутацію ОУН після "самбірського процесу", але й влучив у ще одну ціль - польсько-радянське порозуміння, яке було закріплено пактом про ненапад від 1932 року.

Судді на судовому процесі над Миколою Лемиком

"Як до всіх сенсаційних розправ, так також до тієї прибули різні делеґати найвищих урядових установ з Варшави, прибули тамошні кореспонденти і т.д., - згадував у спогадах адвокат Лемика Степан Шухевич. - Але цим разом щось більше. В першій лаві для дневникарів (журналістів щоденних газет - С.Л.) зайняв місце кореспондент ТАСС, а коло нього сів якийсь достойник з совєтської амбасади у Варшаві. За ним і коло них усадовилися поліційні аґенти і стерегли, щоб їм щось злого не сталося, бо знов розпущено вістку, що члени ОУН "планують замах", але з тою відміною, що цим разом не на суд, але на совєтських достойників, хоч ніхто з українців не знав, що такі достойники при розправі будуть".

Віце-консул радянського консульства у Львові Михайло Голуб на судовому процесі над Миколою Лемиком

- До вини почуваєтеся? - перше, що запитав суддя Миколу.

- Ні, лише до сповнення обов'язку. На приказ ОУН я прийшов до консулату з метою вбити представника московської влади, яка силою загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю, - відповів Лемик.

Підсудний отримає довічне ув'язнення, проте з початком Другої світової війни опиниться на волі й повернеться до підпільної діяльності. Він загине у жовтні 1941 року в Миргороді на Полтавщині від рук гестапо.