До мене, Мухтаре! (головна роль в українському кіно)

110 мільйонів жаданих гривень, виділених урядом М.Азарова на алчні потреби українського кіно, останнім часом (укотре) «збурили» громадськість. Тільки й розмов! Як урятувати? Як відродити? Як зняти? Як послати (на «Оскар»)...

У цьому плані найметафоричнішу сцену кіноосені зразка 2011-го було представлено в УНІАН. Картина маслом називалася так: «Режисер Олег Фіалко розриває (як Самсон пащу лева) «чрево» конверта, в якому прописані «делегати» на «Оскар» від України».

…Сам Олег Борисович, з нотками професійного шантажиста а-ля герцогиня Мальборо (з телефільму «Склянка води») та із вправними манерами людини, яка знає набагато більше, ніж ми, цей самий конверт спершу піднімає, стріпує, а потім розриває…

Боже, яка таємниця, ну хто ж там - не мучте…

Смішно й нерозумно в цій сцені - все! І недавні «збори» наших оскарівських посланців. Жоден з яких - за всіма форматними ознаками - аж ніяк не проходить в американський калашний ряд. І «муки творчості»… З якими місцевий, так званий оскарівський комітет, довго й нудно ішов до історичного рішення… («Нема кого послати!») І наші самовисуванці... Фільми яких бачили переважно їхні родичі.

Нагадаю, на розгляд було подано кілька стрічок, у виробництві яких брала участь і батьківщина.

Усе це, вочевидь, видатні твори?

«Любов і крапка» режисера В.Ямбурського. Альманах короткометражних фільмів «Мудаки. Арабески». Режисерський дебют телесценариста К.Коновалова «Аня, Волга, рок-н-рол». А також драма О. Міндадзе «У суботу»: російський режисер зняв кіно в українському Чорнобилі (у копродукції і з нашою стороною).

Цікаво, чим тішили себе ці люди, перш ніж себе ж кудись «висувати»?

І про що думали інші люди, які публічно вирішили позасідати (як герої Маяковського) і хоч когось кудись вибрати... Якщо навіть дурневі-пню зрозуміло - тут виключно провінційні «ігри» немовби в американського дядечка. Оскільки ні претендентів (серйозних) немає, ні передумов до подібних зборів теж немає. Власне кажучи, немає - поки що - нічого. А як нема, то й дарма.

Є, щоправда, в цій справі якийсь невитравний провінційний пафос… І він дається взнаки в тому ж таки масовому бажанні - представництвувати, засідати, бундючитися, тужитися, нібито «вирішувати долі».

І, звичайно, є тут уже незмивна тусовочна піна, якою в нас поголовно вкрите тіло задубілого кінематографа.

Добре, спростуйте, якщо не так… Хіба не «піна» - десятки різномастих, часто безглуздих і регулярно міжнародних (!) - кінофестивалів у країні, яка… Яка кіно не виробляє двадцять років. (А робить - масово - низькопробне «мило» за російським держзамовленням.) А тим часом, здається, уже й не залишиться скоро мирного населеного пункту на карті України, де не буде свого фірмового міжнародного кінофестивалю! У Трускавці такий є? Звісно. У Бердянську є? Авжеж (навіть мене цього літа туди зазивали, так згодом щось у них не склеїлося). У Харкові добкінський «Бузок» квітне? Природно. (Навіть Мішель Мерсьє туди приїжджала: це моя любима з дитинства актриса, яка зіграла Анжеліку - маркізу ангелів у фільмах 50-х.)

А в західному Львові що? Само собою - «Кінолев». А в південному Севастополі? Був українсько-російський кінофестиваль, а потім його замінили фестивалем духових оркестрів (але, мабуть, В.Яцуба скоро відновить справедливість).

А Одеса-мама? Ну це ж просто святе… В урядовій скарбниці на сімейне свято завжди кошти знайдуться.

Точно не певен, чи є міжнародні кінофестивалі в Жмеринці, Житомирі, Конотопі, Бердичеві (якщо немає, то давно вже час). Але що ближче до столиці - то й «піни» побільше...

Скажімо, проходить (у вересні) вже третій Київський - увага, міжнародний - кінофестиваль. І проходить майже на проїжджій частині міста. У буквальному значенні - під відкритим небом (біля Софії Київської). І, як і раніше, все це - невідомо з якою метою. Адже немає технічних можливостей якісно «прокрутити» кіно. (Уявіть: на дві з половиною години «зривається» запланована прем’єра картини М.Ільєнка, і половина глядачів, як-то кажуть, відразу «звалює».) І немає достатніх коштів, щоб передбачити для переглядів комфортні зали, а для програми фестивалю - пред’явити свої ж кіноуспіхи. Що таке фестиваль? Дивись у словник… «Демонстрація досягнень у різних видах мистецтв». От я й не уявляю, які такі «досягнення» в галузі кіно ми можемо щороку демонструвати (причому одночасно) - у Трускавці, Бердянську, Одесі, Львові, у Києві etc… Існують спорадичні - окремі кінорефлексії (у вигляді авторського кіно). Для яких, мабуть, не потрібні високобюджетні, обов’язково міжнародні, фестивалі. З метою заощадження коштів підійшли б для цього кіно попросту спеціальні прем’єрні покази.

Але тут якраз і починається цікаве.

І саме в цьому місці мого сумбурного сюжету ховається поверхова відповідь на запитання: чому на наших теренах так люблять кіно у вигляді міжнародних фестивалів?

…А тому, що міжнародний (обставлений різними паперовими релізами) - це один бюджет… Природно, великий, роздутий. Передбачений не тільки для «розливань» (тусовщикам), але, ясна річ, і «відмивань» (дечого). Звичайний прем’єрний показ, нехай навіть із пафосною тусовкою, це, як кажуть у Старицького, «щось одне». Всього лише «вовни жмут» з миршавої вівці, яка частенько символізує кінопроцес. Тому річ не в пріоритетах, а виключно в бюджетах.

От, скажімо, живе собі в цивілізованій Данії дивна людина на ім’я Ларс фон Трієр. Страшенно боїться закритого простору. Явно ненавидить рід людський. Але очевидно, що любить кіно - як повітря. Приблизно раз на два роки він видає свій новий фільм. І це неодмінно шедевр («Доггвіль», «Антихрист» чи «Меланхолія»). І при цьому - навіть заради одного такого Ларса - Спілці данських кінематографістів (якщо там є така) чи метким тамтешнім ділкам зовсім не обов’язково організовувати десятки різноманітних міжнародних кінофестивалів у всіх містах Данії (Копенгаген, Орхус, Оденсе, Ольборг, усі інші). Поїде Ларс на один фестиваль, природно, Канський - і все… І досить… І вже нікому не треба доводити - «чи існує данське кіно?».

А то… Якщо в ньому існує хоча б один загальновизнаний геній!

Була, щоправда, за допотопних радянських часів і інша ефектна практика донесення до народу «важливих» досягнень тодішнього кіномистецтва. Практика «всесоюзних прем’єр». Виходить, наприклад, потрібна картина Є.Матвєєва «Перемога». І майже у всіх залах СРСР її «доносять» до народу (помітно заощаджуючи держбюджет на фестивалі).

Або виходить «Європейська історія» І.Гостєва - про те, який поганий Захід і який хороший «совок». І знову таке кіно на всі екрани: при цьому мінімум зусиль…

Архаїчний агітпропівський метод? Зате ефективний.

Припустимо, вийшла в М.Ільєнка героїчна картина про українця, який став індіанцем («ТойЩоПройшовКрізьВогонь»)… То, може, задля однієї стрічки й не треба організовувати десяток «міжнародних» кінооглядів у різних містах? А «за відмашкою зверху» показати цей фільм (якщо він того вартий) у максимальній кількості залів.

Міністр культури М.Кулиняк, тим часом, теж не потрапив на фестивальний перегляд цього фільму «під відкритим небом». Але пообіцяв: активно сприятиме - вже наступного року - висуненню цієї стрічки… на «Оскар»... (хай йому грець). Мовляв, є одна картина (на рік) - то її і висунемо. (Чи засунемо, якщо не «те»…)

І справді - який сенс «конкурентів» шукати в місцевому світі кіно? Якби моя воля, давно б на цього «Оскара» висунув єдиного «персонажа». Просто-таки годувальника нашого кіносоціму. Скільки там - здається, вже років сім - довжелезний серіал «Повернення Мухтара» підтримує штани нашим кінодіячам?

У лиху годину гниття-погибелі художнього кінематографа цей вірний серіальний пес прискакав на задніх лапах на допомогу багатьом... І «задіяв» у всіх завулках Києва всіх раніше бездіяльних - артистів, гримерів, операторів…

«До мене, Мухтаре!» - ось воно гасло «нульових» у світі кіно. Тобто собаче життя вкупі із «золотою кісткою» численних фестивальних бюджетних амбіцій…

Отже, негайно «Оскар» - Мухтару! Особисто готовий розірвати в потрібний момент той самий «конверт».