Скільки художникові треба для щастя?

Для арт-середовища України, вважайте, це справжнісінька сенсація. Полотно художника-абстракціоніста, основоположника «нового українського пейзажу» Анатолія Криволапа - «Степ» - нещодавно було виставлене на аукціоні Phillips de Pury&Co (Нью-Йорк). І, за підсумками торгів, саме цей «Степ» купили за 98 500 доларів (при стартовій ціні 30 тис.).

Ця звістка інформаційною бомбою «розірвала» українську арт-територію. Ще недавно вищий щабель цінового рейтингу займав в Україні Олександр Ройтбурд (його роботу «Прощай, Караваджо!» два роки тому було продано за 97 тис. дол. на аукціоні у Лондоні). Втім, Ройтбурд - публічна людина. А ось Криволапа іноді називають «відлюдьком». Він мешкає оддалік столиці - під Яготином. Не вважає себе «публічною» персоною. Постійно відмовляє ЗМІ у «взаємності».

Лише для DT.UA пан Криволап зробив виняток. В ексклюзивному інтерв’ю «найдорожчий художник» розповів, як свого часу заробляв копійки й постійно ходив у одному й тому ж пальті; як шукав власний стиль; як вплинув на нього Микола Глущенко; як ставиться до транс-авангарду та деяких проектів центру Пінчука…

Він народився в Яготині Київської області. 1962-го вступив у художнє училище… Потім - армія, потім - живописний факультет Київського державного художнього інституту. Сорок років його вважали «київським художником». А він ще на початку 2000-х повернувся в рідні місця й тепер мешкає в селі Засупоївка на Київщині.

Дім художника стоїть на березі озера Супой. На другому поверсі обладнана художня майстерня. До речі, в сім’ї художник - не тільки він: донька Ганна має прекрасну серію київських пейзажів. Батько каже: «Вона ніби з народження не випускала пензля з рук…»

А сам Криволап зізнався, що одного разу «відчув виснаження в абстракції» й саме тому змінив місце мешкання.

Галас Києва залишився в минулому. Тепер його оточує сільська тиша. Нове середовище було співзвучне його настрою. Тим більше що і в побуті він аскет. Переконаний: найкраще житло для митця - «келія монаха», тобто білі стіни та ліжко.

І справді: на стінах оселі художника не знайти жодної картини його пензля! Білі стіни - і все!

«Можливо, демонстративне самолюбування комусь і допомагає, а для мене постійно бачити власну роботу - тяжко. Це як пережитий роман. Коли робота в чомусь недосконала, то мені не перестає кортіти її переробити. А коли вдала - то ніби паралізує мою волю…»

Художник зізнається, що й сам уже не пам’ятає, коли його полонив живопис. Але згадує мамині розповіді, як ще дитиною обмалював усю їхню оселю - «кониками».

«Пейзажних» предтеч у його родині не було. В сім’ї Анатолія - три брати. «Нормальна сім’я! Мабуть, ніхто з них ніколи й не бував на моїй виставці… - всміхається художник. - Батько раніше журився - мовляв, син не має «нормальної» професії, та з тим і пішов із цього світу…» Художник також іронічно каже, що свого часу переробив на власний манер відоме прислів’я: було у матері три сини - два розумних, а третій - художник!

У Київському художньому інституті Криволап навчався у Віктора Пузирькова. Цей майстер сповідував «жорсткий академізм». А сам Анатолій відчував, що буде абстракціоністом. Криволап вважає: «…абстракцію ніколи не можна називати дурною мазнею, навпаки - саме в цьому напрямі потрібно свідомо вибудовувати колір, торкаючись певних почуттів…»

- Пане Анатолію, як ви сприйняли звістку про те, що ваш «Степ» так дорого оцінили у світі? Він навіть побив у вартості деякі роботи Енді Уорхола, Віка Муніса, Річарда Принса, Фреда Томаселлі.

- Спеціалісти-колекціонери, галерейники знають, що в мене завжди були найвищі ціни. Аукціон лише підтвердив цей факт. Я почав «піднімати ціни» ще з 1992-го. Пригадую, на першій моїй виставці в Німеччині маленький пейзаж (87х105) купили аж за 12 тис. марок. А тут - в Україні - у 1992 році одна галерея придбала мої двометрові полотна лише за 300 доларів. Навіть коли був спад і криза, мої роботи від цього не коштували менше.

Картини - не швидкопсувний «товар». А серйозні колекціонери - найголовніші спеціалісти. Це не мистецтвознавці, яким платять, і вони пишуть що завгодно.

У період недавньої кризи стався спад цін на твори мистецтва. Але саме тоді деякі люди й зрозуміли, що потрібно вкладати гроші в мистецтво як в універсальну й нетлінну цінність. І, уявіть, в мене під час кризи були найсерйозніші продажі.

- А яким чином ваша робота потрапила на престижний аукціон?

- Дяка Богу, знайшлася в Україні людина - дилер Ігор Абрамович, який уміє просувати українське мистецтво на аукціони. Вони, врешті, є останньою інстанцією в ціновій політиці робіт того чи іншого художника.

Але нам потрібен рух, а не поодинокі випадки! Треба щоб десятки українських художників виходили на аукціони. Тоді й буде представлена і країна, і рівень мистецтва в ній.

- В середині 90-х виникло об’єднання художників «Живописний заповідник», в якому значились і ви. Що то було? Виклик стагнації на арт-ринку? Тогочасним реаліям? Чи то було суто внутрішнє об’єднання митців, яким цікаво бути разом?

- Живопис - це цінність сама по собі. Це як золото, дорогоцінне каміння… Для людей з багатою фантазією колір - лише засіб для разфарбовування їх ідей. А у мене зайвих фантазій ніколи не було! Отже, наша група «Живописний заповідник» і вирізнялася тим, що для нас колір був усім: і ідеєю, і фактором, який збуджував фантазію. Колір для нас був засобом, метою. Це не «противага» комусь або чомусь… То було об’єднання художників, які сформувалися і мали свої усталені погляди.

Наприклад, я сам «лабораторному пошуку» кольору віддав 15 років!

Почав експериментувати ще в інституті. Мене за ці експерименти мало не вигнали з вузу. Кольором цікавились і Тиберій Сільваші, і Олександр Животков… Думаю, «Живописний заповідник» - саме те об’єднання, яке мало свою художню позицію. У нас збиралися різні, абсолютно контрастні за напрямами художники. Їх об’єднувала любов до живопису. І насамперед - до кольору.

- У кого з художників вам цікаво було «навчатися» - як у колег, як у майстрів?

- У принципі, ніхто з нас не змінився. Але коли разом - це ніби підсилювало всіх нас. Наприклад, я працював яскравим кольором, а Животков - вишукано сірим. На зіставленні можна було перевірити, наскільки я гармонійний у яскравих кольорах. Наше об’єднання «підсилювало кожного» - на його напрямі. Тому ніхто з художників і не перейшов через власні «кордони».

- Сьогодні вас називають «найдорожчим», а бували періоди, коли вам доводилося рахувати копійки?

- Звісно… Майже 20 років проходив у одному пальті! Спочатку пішов працювати в один фонд, де художники виконували роботи на замовлення. За роботи платили… Але… Я подивився й вирішив: якщо не дремену звідти, буде кінець! Там тебе «заштовхують у програму», яка для тебе особисто неприйнятна, яка за межами твоїх інтересів. І тут - або сам ламаєшся, або треба тікати. Тому я декілька разів круто змінював життя.

Майже всі замовлення того фонду вимагали надзвичайної деталізації, а вона вбивала мій колір. Інтуїтивно відчував: це - не моя стихія! З часом і пішов у свою майстерню… Не скаржився. І не скаржуся. Тому що не втратив інтересу до творчості. Взагалі, інтерес у роботі був таким великим, що я ніколи не відчував своєї бідності…

Уявіть, тоді мої роботи купував єдиний колекціонер - поляк Григорій Врублевський. Власне, на ті гроші й й жив.

- А скільки грошей потрібно художникові «для повного щастя»?

- Художникові, як і всім, потрібно їсти… Є матеріальні затрати - фарби, полотна, транспортування тощо. Але повне щастя може дати лише реалізація тих відчуттів, з якими художник приходить у світ… Тому я й застановив: ніщо не повинно вплинути на мої цілі, які поставив ще в юності.

Вирішив: доки не досягну в живописі «діалогу з фарбами», тобто не зумію домовлятися з кольором, - доти не писатиму картину!

Сам по собі колір - фантастична чуттєва інстанція. Вона має свою силу. Її треба відчувати. Я мушу опанувати колір… А доти - жодних тем, пейзажів, натюрмортів! Цілеспрямовано писав спочатку тільки на картоні. Щоб ніхто й думати не міг, що пишу картину…

І за тих 15 «лабораторних» років написав тисячі таких робіт! Потім їх спалив. Полум’я горіло всю ніч… І вже потім, коли знайшов свою індивідуальну живописну мову, тоді...

- Ваші картини ніби «обпалюють» кольорами. А який колір найулюбленіший?

- Улюблений колір у різний час був різним. Тепер колір перестав бути самоціллю, він став засобом.

Я хочу чогось більшого й цікавішого для себе. Мені цікавий стан, настрій. Тут допомогла абстракція, яка, зберігаючи зображення, примушувала відчувати «стан у собі». Практика в абстракції дала нові резерви для передачі відчуттів і почуттів.

Мій учитель в інституті Віктор Григорович Пузирьков іноді не розумів мене… Але ставився досить ліберально. Спочатку вважав, що я хворий на «лівизну». Одного разу, коли я робив постановку, зауважив: «Ну, слава Богу, одужав! Можеш же робити нормально…» А я робив це заради стипендії. Потім - знову експериментував. Його це дратувало! Але я знав, що він і раніше не вигнав жодного студента, тому й мене прикривав.

Пригадую, вже в 90-ті, коли я сформувався як художник, учитель підійшов до однієї моєї роботи… Стояв, довго дивився й нарешті сказав: «Тебе завжди до цього притягувало…»

Всі роки свого становлення я навіть не ходив на українські виставки. Крім Глущенка, мене ніхто не цікавив. То був геніальний колорист…

Тоді ж їздив до Москви й дивився там імпресіоністів. А «вчителя» як такого не мав. Я сам розкладав кольори! Сам вів свій власний щоденник. У мене в арсеналі лише червоного - за сорок відтінків! Сотні банок! Я не просто робив відтінки, а відчував настрій, створював композицію, проводив аналог із музикою. Це було цікаво до нестями!

- Ваші картини взагалі швидко народжуються?

- Коли як… Ніколи не знаєш, куди тебе поведе картина. Те, що зробив сьогодні, здається «неймовірним». А завтра приходиш і думаєш: який жах!

Є робота, яку перероблюєш - і через місяць, і через рік, і через десять. А є така, що досконала вже за півгодини. Я «не роблю», а народжую свої картини в певну хвилину спалаху… Чекаю того «спалаху».

Це навіть не натхнення, це саме - спалах. Можу працювати день, два, тиждень і відчувати тупість. А буває ніби щось пробиває.

- Мистецтвознавець Ігор Диченко колись написав про вас як про «метафориста пейзажу». А якби ви самі були мистецтвознавцем, до якого напряму зарахували б власну творчість?

- Взагалі, про це не думав… Вважаю, що кожен художник - егоїст. І мене завжди цікавило саме те, що в мені.

Художника не повинні хвилювати терміни, напрями.

Вважаю, що художник повинен іти «до себе», відкриваючи «себе». Тому я навіть не аналізував, у якому жанрі працюю. Пейзаж, напевно? Сам пейзаж історично починався як тло для міфологічних, релігійних картин, портретів.

Барбізонська школа - це живопис на пленері. Імпресіоністи внесли світло, емоцію. А Кандінський зробив з пейзажу абстракцію. На початку ХХ століття пейзаж фактично був викреслений із мистецтва.

І ось мені цікаво повернутися в той забутий жанр, який жеврів майже на узбіччі мистецтва, а потім вийшов «на вулиці».

Тому я й не підшукую визначення. Не можу сприймати природу як буденність. Жодна людина не може напружити мене так, як природа. Особливо коли сам на сам із нею.

Мені дуже близький у цьому плані Гоголь: його утаємниченість у природі. Я б хотів ці свої відчуття передати в роботах. А наскільки вдається? То вже інша річ.

- Інколи у ЗМІ вас називають відлюдьком… Згодні?

- Як на мене, то мистецтво і самотність - нерозривні. Я не відлюдькуватий за своєю природою, я - самостійний. А самотність концентрує необхідну для мистецтва чутливість. Я ніколи не міг працювати в колективі, тому майже ніколи не їздив на пленери. Коли я сам, то все відчуваю дуже сильно й гостро. А коли з кимсь - чуттєвість або зникає, або мінімізується. Тому я й звик до самотності…

- Хто входить до кола вашого спілкування?

- Побутове спілкування - то одне, а творче - інше. Підтримую дружні стосунки з деякими художниками.

Але це не має якогось «заглибленого» творчого характеру.

У творчості кожен - самітник.

- Якби ви жили в якомусь іншому часі, то з ким із художників минулого хотіли б поспілкуватися по-дружньому?

- Ще в юності мене вразила одна картина - «Паризький пейзаж» Глущенка. І я, доки був живий Микола Петрович, усе до нього придивлявся… Так, я міг у будь-який момент підійти й познайомитися. Але не підійшов! Боявся впливу. Боявся потрапити під його колорит, який дуже близький мені. Це ж гіпноз. І є небезпека втратити себе. Я бачив деяких художників, які писали «під Глущенка».

Одне слово, я боявся зближення з кожним художником, який мені подобався…

- Вас часто критикували українські мистецтвознавці?

- Щодо критики в Україні… На жаль, із мистецтвознавством є проблема. Деякі наші «мистецтвознавці» можуть лише критикувати - без аргументів. Або розхвалювати… І теж без аргументів. Мені здається, що мистецтво України пішло набагато далі, ніж мистецтвознавство. Наших «знавців» треба відсилати на Захід. Неможливо їх виховати лише на старому. Навіть викладачі, не володіючи англійською, не можуть донести молодим людям ті ідеї, які вже відпрацьовані за ХХ століття.

Мені особливо не подобається епатажність у мистецтві - в будь-якому вигляді… Так, епатаж потрібен, щоб зробити ім’я. Але причому тут мистецтво?!

- А як ставитеся до таких напрямів, як шизо-арт, транс-авангард?

- Це мені взагалі не цікаво. Я багато років до цього уважно придивлявся, але недавно склав «Маніфест художника», в якому заявив, що все це набрало форм запрограмованого ідіотизму - заради шокування. Який шок? Подивіться новини - ото шок! Вважаю, що, окрім «шоку», професіонал мусить пред’явити щось іще. Що б мало цінність.

Щодо актуального мистецтва - то це реакція (художня) на подію. Єдиний цікавий для мене художник із цієї групи - Олександр Гнилицький. Це справжній актуальний художник. Його бабця з кравчучкою… Або Папа Римський за фортепіано... Він завжди дуже тонко відчував час і проблеми. А потім перейшов на пейзажі. Він мав абсолютний слух на сучасність, а також колосальну іронію - і до себе, і до навколишнього світу. Пейзажі в нього - фантастичні! Хоча не був колористом, та його виконавська майстерність сягнула найвищого рівня.

- В яких колекціях і в яких музеях можна сьогодні знайти ваші роботи?

- Близько десяти моїх робіт - у Національному музеї України. Велика робота (2х4) - в Віденському музеї історії мистецтв. В одному з музеїв Японії є моя робота. У будинку-музеї Пола Маккартні у Ліверпулі теж є мої роботи.

З колекціонерами - простіше. Близько двох десятків колекціонерів мають по більш ніж 20 моїх робіт. До роботи з галереєю «Триптих» у мене практично не було українських колекціонерів. Роботи закуповували здебільшого у Францію, Німеччину, Польщу… А тепер є колекціонери і в Україні…

- «Арт» в Україні зможе з часом перетворитися виключно в чистий «бізнес»?..

- Знаєте, що мене інколи напружує в деяких проектах Центру Пінчука?

- Що?

- З одного боку - це ніби новий погляд на мистецтво. Але вже й «Арсенал» стає таким собі «приватним філіалом» центру Пінчука…

Мені здається, краще було б, якби існувало кілька центрів - для різних художніх напрямів. Адже на Пінчука працює колосальна система його медіа та реклами! Тому молоді непідготовлені художники і біжать туди - де можна швидко прославитися. А мистецтво - це ж не завжди мода, не завжди товар... Це категорія, пов’язана з внутрішніми проблемами людини, з її самовираженням.

Не слід думати, що люди, які цікавляться мистецтвом, - дурні! Треба розуміти, що саме такі люди інколи талановитіші навіть за деяких наших художників…