Інквізиція, індульгенція… Ні, це не про нас, це про Жирону

Міста, як і люди: якесь помічають одразу, а якесь завжди залишається ніби в тіні. Скажімо, в Каталонії, яка дуже хоче і все ніяк не може від'єднатися від Іспанії, беззаперечним лідером в усьому є всім відома Барселона: і красива, і багата, і велика, і від туристів відбою немає. Друге за значенням і кількістю жителів (майже 100 тисяч) місто провінції - Жирона - на перший погляд ні на що не претендує, крім як бути другим. І стоїть не біля самого моря, а за 40 кілометрів від знаменитого курортного узбережжя Коста Брава - хоча вітри, буває, тут дмуть такі свіжі й сильні, що, здається, до хвиль рукою подати. І аеропорт навіть порівняти не можна з гігантським барселонським - зате зручний і приймає рейси також з усього світу та зазвичай значно дешевших авіаліній (приміром, з наших Жулян).

Але не схоже, щоби Жирона страждала на комплекс неповноцінності. Навпаки, непретензійність лише додає їй дивовижного чару - як скромність провінційній красуні, котра знає про свою вроду, але не хизується нею. Можливо, саме те, що впродовж століть увага зосереджувалася таки не на ній, допомогло Жироні найкраще з-поміж каталонських міст зберегти історичну й архітектурну спадщину. Хоча не можна сказати, що та ж таки історія і географія цьому сприяли.

Засноване римлянами ще в 75 році нашої ери на місці ще древнішого поселення місто-фортеця, назване спершу Ґерунда, мало захищати основну дорогу - Віа Августа - на Іберійському півострові, яка вела від Рима аж до Севільї. Резиденція арагонських королів, Жирона внаслідок кровопролитних війн і битв не раз переходила від Франції до Іспанії і навпаки - не випадково її називали містом тисячі облог.

Утім, як її либонь не називають: містом тисячі легенд, тисяч східців і навіть столицею Каталонії. При цьому, нагадаю, ніхто тут не оскаржує першості Барселони - але з таким, знаєте, прихованим відчуттям зверхності: мовляв, і ми не ликом шиті. Ще б пак: історична частина Жирони на горбистому правому березі річки Оньяр - наче ожила казка. Дивно, але стіни древньої фортеці вціліли до наших днів. Як і міст через річку, вузькі вимощені камінням вулиці й маленькі майдани з візерунками, викладеними з нього ж (саме так - це не бруківка, а різні за розміром округлі камінці, згладжені віками й вичовгані до блиску, що й досі підступно збивають носки й підбори вашого взуття), прямовисні стіни різнокольорових будинків з вигадливими ліхтарями на розі й залізними та дерев'яними дверима з ручками, чи не кожна з яких варта бути експонатом у музеї ковальського мистецтва.

Власне, все старе місто - це музей під відкритим небом. Середньовічні монастирі, собори, палаци, арабські лазні, вежі, дзвіниці - оточені битими часом мурами й химерним лабіринтом єврейських кварталів. Часто замість вуличок у ньому - східці й вузькі проходи без хідників, які наче ведуть угору, а заводять у тупики. Само собою, сьогодні старі споруди мають інше призначення. До прикладу, монастир ХІІІ століття - одна з перших готичних споруд у Каталонії - став університетом: уявляєте, як легко тут вивчати історію та археологію? У єпископському палаці ХІІ–ХVІ століть - художній музей. Є ще музей історії міста. Проте досить зайти в будь-яку кав'ярню, бар чи ресторанчик, які тут на кожному кроці, - і за келихом чудового каталонського вина (в Іспанії загалом і Каталонії зокрема всі вина смачні - незалежно від ціни) чи горнятком кави можна годинами розглядати і навіть вивчати історію, яка оточує вас зусібіч.

Перед екскурсією до найбільшої архітектурно-історичної цінності Жирони і найзнаменитішого в Каталонії собору - Кафедрального - справді варто підкріпитися. Адже грандіозна споруда собору стоїть на пагорбі, тож до неї треба підніматися східцями. Східців дев'яносто, і собор наче виростає з них - такого собі гофрованого фундаменту. Кажуть, що спершу їх не було, та маленька площа біля собору в дні релігійних свят і церковних торжеств не могла вмістити всіх парафіян, і тоді довелося замінити її на широкі й просторі сходи.

Другого такого намоленого місця ще треба пошукати у світі. В давні часи тут було святилище Аполлона, потім - вестготське поховання, згодом - романська усипальниця. А 1312 року почалося будівництво католицького собору, яким каталонські можновладці й архітектори мали всій Європі втерти носа - настільки амбіційним був проект. Він вимагав дуже точних розрахунків, тож зодчі з усієї Каталонії двічі з'їжджалися до Жирони на "виробничі наради". І результат їхньої творчої фантазії та професіоналізму, що втілювався майже сто років, вражає. Поєднання готичного, романського і барокового стилів, технологічне новаторство (готичний неф своїми розмірами поступається лише Собору святого Петра в Римі, який збудований значно пізніше, 1526 року), довершеність форм і досконалість виконання й сьогодні дивують і захоплюють.

Однак туристи, що бували не в одному європейському храмі, не можуть не звернути увагу на особливу суворість собору в Жироні. Його творці наче передбачили один з найлиховісніших періодів в іспанській історії - священну інквізицію. В Іспанії розслідування антирелігійної діяльності, яке фактично було боротьбою з інакомисленням, набуло особливо жорстоких форм - можливо через те, що це був не церковний, а державний орган, який мав благословення папської влади, але був створений і реалізований владою королівською. Інквізиція тут лютувала впродовж двох з половиною століть - з 1478-го аж до 1834 року, а ім'я першого Великого інквізитора Томаса Торквемади залишилося у світовій історії синонімом фанатизму й немилосердності.

Тож сходи до Кафедрального собору, може й не випадково, називають сходами каяття. Існує легенда, згідно з якою на кожному із цих 90 східців треба покаятися в одному зі своїх гріхів. Цікаво, чи знають про це сучасні українські скоробагатьки й можновладці, котрі масово поскуповували престижні вілли й маєтки тут, на іспанському узбережжі Середземного моря, і сюди ж літають розважатися й лікувати пошкоджені на тенісному корті коліна? Певне що ні. Інакше б довелося їм надовго застрягнути на підйомі до жиронського собору, вимолюючи індульгенцію за грішні діяння.