На початку лютого рівень офіційно зареєстрованого безробіття в Україні склав 3,75% від усього працездатного (близько 21 млн.) населення країни. За даними статистики, цей показник порівняно з минулим роком знизився на піввідсотка. Що свідчить про правильно обрану стратегію боротьби з таким соціально-економічним явищем, як безробіття. Принаймні так стверджують чиновники, котрі вирішують проблему зайнятості в нашій державі.
Методологія боротьби
На державному рівні методи цієї боротьби варіювалися: від атакуючих із елементами психологічного впливу (створення додаткових робочих місць) до партизанських (порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих). На певному етапі дій, спрямованих на ліквідацію безробіття на українському ринку праці, експерти засумнівалися в ефективності традиційного підходу, очевидно, зрозумівши, що боротися з економічною незайнятістю, створюючи додаткові робочі вакансії, у період кризи утопічно і деструктивно. Безробіття відпустили на вільні хліби.
Один час акценти у вітчизняній політиці зайнятості було переставлено на, так би мовити, особисту відповідальність безробітного за свою подальшу трудову долю. При цьому декларувалася всебічна моральна підтримка держави, яка обіцяла створити всі умови для самореалізації на трудовому фронті.
В останні роки українська політика зайнятості повернулася на круги своя. У чому причина такого реверсу? Соціальники стверджують, що в стабілізації економіки, про яку рапортує уряд і яка веде до стабілізації процесів на ринку праці, до появи додаткової затребуваності робочої сили.
— Проблема безробіття носить комплексний характер, — стверджує директор Державного центру зайнятості Наталія Іванова. — Передусім орієнтуємося на збереження діючих робочих місць і створення нових для більшої збалансованості між попитом і пропозицією на ринку праці. А також підтримуємо неконкурентоспроможні прошарки населення — шляхом профорієнтації й агітації...
Наталія Іванова зазначає і психологічні аспекти безробіття, пов’язані передусім із проблемами особистості людини. Так, багато з тих, хто вже не один рік не працює, психологічно не налаштовані на трудову діяльність. А в дебютантів, не зайнятих трудовою діяльністю, відсутня сама мотивація до праці. Молодь не бажає працювати за копійки. Тож державним центрам зайнятості доводиться не лише влаштовувати своїх клієнтів на роботу, а й умовляти їх зробити це.
Безробіття у відсотках і гривнях
За даними статистики, у січні в центрах держслужби зайнятості перебувало 1184,5 тис. незайнятих співгромадян. При цьому потреба підприємств у робітниках у цей час обчислювалася 104,9 тис. чоловік. Тобто на одну вакансію претендували десять потенційних робітників, що, втім, менше, аніж в аналогічний період минулого року, — тоді претендентів було 17. Вже з початку цього року за допомоги центрів зайнятості було працевлаштовано або направлено на перенавчання за державний рахунок 108,2 тис. клієнтів.
Та все ж рейтинг популярності центрів серед незайнятого населення залишається невисоким. Більшість співгромадян у пошуках роботи розраховують на власні сили та зв’язки. Але при цьому стовідсотковому безробітному не варто нехтувати послугами налагодженої системи. Адже, ставши на облік у центрі зайнятості, громадянин одержить маленьку, та все ж допомогу по безробіттю, надію знайти роботу за фахом, перекваліфікуватися за державний кошт або отримати безпроцентний кредит для початку свого бізнесу. 2000 року загальна сума, виділена на кредитування малого бізнесу з коштів Фонду зайнятості, склала 446 тис. грн. Торік, у зв’язку зі зрослим попитом на стартовий капітал серед безробітних бізнесменів, на позики виділили 3 млн. грн.
За даними міністра праці та соціальної політики України Івана Саханя, рівень безробіття за півроку скоротився з 4,23 до 3,75%. За розрахунками Міжнародної організації праці, разом із «прихованим» рівень економічного безробіття становить 11%. Приблизно такий же відсоток незайнятих зафіксовано в деяких країнах Європи: у Бельгії, Франції, Німеччині. Тож ніякого криміналу в цій цифрі немає. Ринкова економіка вимагає жертв. І вони в нас є. Інше питання, як полегшує держава їхнє безробітне страждання? Розмір допомог із вимушеного «дармоїдства» в Україні явно не європейський.
Лідер Федерації профспілок Олександр Стоян стурбований сімейним бюджетом вітчизняних безробітних, який поповнюється за рахунок державної допомоги. Під час проведення дня уряду в парламенті, де слухалося питання зайнятості, Олександр Миколайович запитував у представників Кабміну, як можна прожити на 75 грн. (середній розмір виплат на місяць). І, як завжди, боровся дотягти мінімальну допомогу із безробіття до прожиткового мінімуму.
Подібні пропозиції з боку профспілок традиційні: вони борються за збільшення будь-якої соціальної норми. Однак утопічні без реального реформування системи оплати праці. Будь-які ж пропозиції з реформування останньої наштовхуються на бюджетні проблеми — то бюджетний рік, кажуть, уже почався, почекайте до наступного, то доходів на підтягування навіть мінімальної зарплати не вистачає...
Сьогодні практичне вирішення проблем ринку праці на державному рівні здійснюється за рахунок грошей Фонду зайнятості. Реальна потреба на фінансове обслуговування вітчизняного безробіття торік склала 1 млрд. 391 млн. грн. Тоді як у держбюджеті-01 (до речі, уперше за десять років існування служби зайнятості) окремим рядком було передбачено усього 40 млн. грн.
Або стільці, або гроші...
Та все ж більшість співгромадян, волею долі опинившись поза стінами заводського цеху чи офісу, воліють не чекати милостей від державної системи, а працевлаштовуватися самостійно. Своє добре оплачуване трудове майбутнє багато хто бачить за кордоном. Західна Україна, можна сказати, працює в Європі, Луганщина, Донеччина — у Росії.
За даними голови парламентського комітету з питань соціальної політики та праці Валентини Гошовськой, сьогодні понад 150 тис. українських громадян трудяться в Італії, понад 100 тис. — у Чехії та Словаччині, 25 тис. — у Португалії. У такий спосіб люди вирішують свої матеріальні проблеми, уже не сподіваючись на конституційне право на працю.
Аналізуючи ситуацію на ринку праці, можна дійти сумного висновку — одержати одночасно і матеріальну винагороду за працю, і соціальні гарантії неможливо. Або стільці, або гроші...
І дану аксіому підтверджує наше законодавство.
Верховна Рада ухвалила закон України «Про державне соціальне страхування на випадок безробіття». Закон дає визначення і гарантію соціального захисту часткового безробіття. Це, безперечно, позитивний крок, якщо врахувати, що, за даними статистики Мінпраці України, 2001 року 787 тис. робітників перебували у вимушених відпустках і 1,4 млн. були зайняті неповний робочий день. Адже визнання неповної зайнятості також передбачає певні доплати.
Та є одна обмовка. Можливість реалізації даних пунктів парламент визначає щороку разом із затвердженням закону про державний бюджет. А якщо в бюджеті багато дірок, то пункти залишаються без фінансування.
Втім, Наталія Іванова констатує скорочення кількості частково зайнятих робітників. За її словами, це пояснюється тим, що парламент ухвалив ряд постанов і законів, що забороняють відправляти робітника в неоплачувану відпустку.
Важко ловити чорну кицьку
в чорній кімнаті, а рибу — у шахті
Хоч би якими були успіхи державних борців із безробіттям, вони не видають своєї військової таємниці. Особливості національного виробництва «зайвих» людей на ринку праці — а саме так можна інтерпретувати цю найочевиднішу «таємницю» — полягають у диспропорції попиту та пропозиції, недосконалості оплати праці (робота є, зарплата не та). А тому, що стосується українського безробіття, прикладів не бракує. На рівні Міністерства соціальної політики та праці розроблено галузеві програми зайнятості. Так, наприклад, шахтарям нерентабельних вугільних підприємств пропонується... ловити рибу. Але, із точки зору державного раціоналізму в кадровому питанні, така перекваліфікація ущербна як для кваліфікованого робітника, так і для народного господарства.
Голова комітету ВР із питань соціальної політики та праці констатує, що серед сільських жителів на 1/3 більше безробітних, аніж серед міських. Але при цьому сільський безробітний, котрий має у своєму розпорядженні землю, таким може вважатися відносно. Щоправда, і земельні паї без кредитів, на думку народного депутата Гошовської, — нуль.
Аби якось упорядкувати ситуацію на ринку праці, уряд розробив Державну програму зайнятості населення на 2002—2004 роки. У цьому документі Кабмін сказав усе, що він думає з приводу безробіття і методів боротьби з ним. Однак більшість депутатів вважають, що виконавча влада не може впливати на проблему зайнятості, точніше, на її вирішення. Постає запитання: а хто може?
Вивчивши точки зору сторін, котрих стосується проблема, а саме — уряду, парламенту і народу, отримуєш зоосюжет, описаний Криловим. Та й висновок, що випливає з нашої байки, — стовідсотковий плагіат. А віз і нині там.