НЕДЕРЖАВНІ ПЕНСІЇ: ПРО СИНИЦЮ В РУКАХ ТА ЖУРАВЛЯ У НЕБІ

Серед фахівців триває суперечка про доцільність запровадження в Україні схем
із визначеними пенсіями у недержавному добровільному пенсійному забезпеченні. Однак наскільки добре опоненти усвідомлюють суть та складність проблеми?

Здавалося б, усе дуже просто: ваш роботодавець пообіцяв вам додаткову пенсію, і ви з надією чекаєте на неї після досягнення пенсійного віку. Однак, як свідчать останні події на світових пенсійних ринках, втілити цю просту та привабливу ідею на практиці досить складно.

Пенсійні системи у різних країнах відрізняються передусім тим, як саме визначаються майбутні виплати. З огляду на це існує два основних типи планів пенсійного забезпечення:

— плани з визначеними, або обіцяними, пенсіями (ВП), коли розмір пенсії визначається за формулою, в основі якої звичайно лежить розмір зарплати працівника та вислуга років. Часто плани ВП називають іще планами «останньої зарплати».

— плани з визначеними внесками (ВВ), коли розмір пенсії залежить від внесків до пенсійного фонду і прибутку від їх інвестування.

Визначені внески

У планах ВВ не існує якоїсь установи, яка безпосередньо гарантувала б виплату конкретної суми при виході на пенсію. За такої схеми ви або ваш роботодавець (чи обидва) сплачуєте внески на ваш індивідуальний рахунок, іноді за встановленою ставкою — скажімо, 5% від ваших річних заробітків. Ці внески інвестуються від вашого імені, як правило, адміністратором пенсійного фонду (чи компанією з управління пенсійними активами). Перед виходом на пенсію сума на вашому рахунку складатиметься з внесків плюс прибутки (або мінус збитки) від інвестування коштів. Прикладами схем з визначеними внесками є індивідуальні ощадні пенсійні рахунки, схеми володіння акціями для працівників і схеми участі у прибутках.

Досягши пенсійного віку, особа дуже часто купує у страхової компанії ануїтет (довічну пенсію). Наприклад, зараз у Великобританії чоловік, який заощадив до 65 років 100 тис. фунтів на своєму пенсійному рахунку, матиме щорічну пенсію в розмірі 8 тис. фунтів. Тобто розмір довічної пенсії становитиме 8% накопиченої суми. Потрібно зазначити, що за останнє десятиліття ануїтети для пенсіонерів істотно подорожчали (і не в останню чергу через підвищення тривалості життя англійців). У 1990-му за 100 тис. фунтів можна було придбати ануїтет у розмірі 13 тис. фунтів на рік.

Природно, що норми фінансування для пенсійних планів з визначеними виплатами дуже прості: розмір пенсії визначається сумою на особистому рахунку. Юридичні зобов’язання роботодавця обмежуються розміром внеску, який він погоджується робити до пенсійного фонду.

Розмір майбутньої пенсії в схемах ВВ залежить від наступних чинників:

— розміру сплачуваних внесків (зарплати);

— тривалості участі у програмі;

— інвестиційного доходу;

— адміністративних витрат фонду;

— вартості ануїтету (що, в свою чергу, визначається очікуваною тривалістю життя після виходу на пенсію).

У наведеній таблиці показано, які внески слід робити на індивідуальний пенсійний рахунок залежно від віку особи та ставки відсотку, аби накопичити 100 тис. гривень до досягнення 60 років. Що раніше особа почне відкладати гроші на свою старість і що більшим буде дохід від інвестування коштів, то меншим може бути «визначений внесок».

Визначені пенсії

У схемах ВП вам обіцяють щомісячну пенсію певного розміру. Це може бути певна сума у гривнях — наприклад, 100 грн. на місяць після виходу на пенсію. Однак частіше пенсія розраховується за формулою, що враховує такі чинники, як заробітна плата й стаж роботи. Наприклад, роботодавець гарантує пенсію у розмірі 1% вашої середньої заробітної плати за останній (п’ять останніх) рік роботи, або 1% вашої середньої заробітної плати за весь період роботи.

Одна з ключових відмінностей планів ВП полягає в тому, що вони передбачають окремий порядок визначення суми обіцяних пенсій і необхідних для цього внесків, які не врівноважуються автоматично з фінансової точки зору. Якщо сума активів у корпоративному пенсійному фонді (що є забезпеченням обіцяних пенсій) поступається теперішній вартості обіцяних пенсій, це означає їхнє недостатнє фінансування. І тут можливі кілька варіантів: або роботодавець вкладає в пенсійний фонд додаткові кошти з прибутків підприємства, або урізує (не підвищує) зарплати нинішнім працівникам, або пенсіонери не отримують обіцяного.

Однак існують один чи кілька ризиків, убезпечитися від яких неможливо. Скажімо, впродовж дії договорів з визначеними виплатами може різко погіршитися ситуація на фондовому ринку. Або різко зрости тривалість життя людей після виходу на пенсію (що, звісно, добре для людей і дуже непросто для фінансування пенсій). Тому система з визначеними виплатами завжди має свого гаранта. Ним може бути страхова компанія, сам роботодавець або майбутнє покоління працівників. Для державної солідарної системи ВП таким гарантом виступає уряд (а фактично — платники податків).

Юридичні зобов’язання роботодавця в схемах ВП дуже серйозні, адже йдеться про забезпечення обіцяних сум пенсій як колишнім, так і теперішнім працівникам. Такі схеми, як свідчить світовий досвід, є значно дорожчими для компаній. Наприклад, у Великобританії фірми в середньому сплачують на фінансування пенсій по останній зарплаті 15,4% фонду зарплати, тоді як на фінансування схем з визначеними внесками — лише 6%. Однак, незважаючи на все це, роботодавці не відмовляються від практики обіцяних пенсій. Логіка очевидна: схеми з ВП дозволяють їм контролювати інвестиційну політику пенсійного фонду та використовувати на свій розсуд профіцит пенсійних коштів.

Один лише приклад. З 1992 по 2000 рік англо-датська компанія Unilever додала до своїх прибутків 1,2 млрд. фунтів (майже 2 млрд. дол. США), вилучених у надлишкового тоді пенсійного фонду. З цієї суми дві третини, або 726 млн. фунтів, повернулися до акціонерів у вигляді вищих прибутків та більших дивідендів, тоді як за системи ВВ вони пішли б на підвищення пенсій.

У наведеній нижче таблиці ми спробуємо підсумувати основні відмінності між планами з визначеною пенсією і визначеним внеском.

Промовисті тенденції

Історія існування приватних планів з визначеною пенсією у Західній Європі та США налічує багато десятиліть — від Другої світової війни і навіть раніше. Спершу такі схеми запроваджувалися для чоловіків, оскільки на той час дуже небагато жінок працювали на одного роботодавця по 30—40 років й отримували найвищу платню наприкінці своєї кар’єри. Однак тепер небагато таких і серед чоловіків — дуже часто люди змінюють місце роботи після трьох-п’яти років. Більше того, вони можуть не одержувати своєї найвищої платні саме на етапі завершення трудової кар’єри, що важливо для визначених пенсій.

З початку 80-х у світі дедалі більшої популярності набувають плани з визначеним внеском, їх кількість стрімко зростає. Хоча й до сьогодні більшість американців беруть участь в планах з визначеною пенсією, бо саме на них традиційно зорієнтовані великі підприємства. Однак і тут не все однозначно.

На початку 2002 року британський часопис The Guardian опитав 100 провідних британських компаній щодо ситуації з корпоративними пенсійними фондами. Майже в половині з них відповіли, що закрили для нових працівників схеми з обіцяними пенсіями, натомість запропонувавши схеми з визначеними внесками. До числа «відмовників» належать такі відомі компанії, як British Airways, British Telecom, Marks & Spencer, Abbey National, GlaxoSmithkline, Barclays, HSBC, Lloyds TSB, Scottish Widows, Ernst & Young, Big Food Group.

Головними причинами масштабного переходу від планів ВП до планів ВВ є: а) зростаюча тривалість життя після виходу на пенсію; б) погіршення прогнозів щодо подальшого розвитку фондових ринків; в) жорсткі вимоги нових бухгалтерських стандартів щодо адекватного обліку пенсійних зобов’язань; г) зростаючий фінансовий тягар для роботодавців, адже реальну вартість багатьох обіцяних пенсій явно недооцінено.

За даними Державного актуарія Великобританії, 1991 року кількість працівників приватного сектора, охоплених планами ВП, сягала 5,6 млн., а до 2001 р. вона скоротилась до 3,8 млн. осіб, або на третину. Загальний дефіцит британських корпоративних планів ВП на середину 2002-го становив 70 млрд. фунтів (105 млрд. дол. США).

За даними рейтингової агенції S&P, влітку цього року середній рівень фінансування американських корпоративних пенсійних планів ВП становив 94 проти 100% у кінці 2001 року. Нещодавно Корпорація з гарантування пенсійних виплат США (Pension Benefit Guaranty Corporation) була змушена втрутитися, коли відомі компанії Polaroid, American Airlines та виробник сталі LTV оголосили про своє банкрутство, зазначивши чималий дефіцит коштів у своїх корпоративних планах. Активи американських планів ВП зазнали більших втрат минулого року (-13,7%), ніж активи планів ВВ (-9,6%).

В минуле відійшли 90-ті, коли завдяки бурхливому зростанню фондових ринків англо-американським пенсійним фондам вдавалося легко латати дірки у корпоративних пенсійних планах. У цьому завжди відчувався якийсь елемент нереальності — надто багато грошей за такі малі зусилля! І от тепер компанії мусять ретельніше переглянути активи фондів щодо їх відповідності пенсійним зобов’язанням перед робітниками.

Проте закривати плани останньої зарплати не так уже й просто — проти цього активно виступають профспілки. Вони віддають перевагу планам ВП, тому що в них ризики покладаються на роботодавців, тоді як у схемах ВВ ризики покладено на працівників.

У країнах Центральної та Східної Європи і колишнього Радянського Союзу головним чином дозволяється заснування схем з визначеним внеском. Єдиним винятком є Росія, де під тиском деяких великих компаній, що переважно представляють видобувну галузь, дозволено функціонування недержавних пенсійних фондів, побудованих за принципом визначеної пенсії.

«Солідарні» рахунки з невизначеними пенсіями

Наші прибічники схем ВП не зовсім розуміють (а може, й не хочуть розуміти?), як вони повинні фінансуватися. В Україні дехто вважає, що має діяти принцип «солідарності», за якого розмір внеску дорівнюватиме розміру очікуваної пенсійної виплати. Такий порядок є прийнятним для державних пенсійних систем, але є абсолютно незастосовним до недержавних пенсійних планів. Обсяг необхідних пенсійних коштів у майбутньому швидко зростатиме, оскільки збільшуватиметься чисельність пенсіонерів, а роботодавець навряд чи зможе дозволити собі істотно збільшити відрахування на пенсії. Наслідки передбачити нескладно. Це банкрутство пенсійних планів, роботодавців і збільшення тиску на державу, аби та взяла на себе сплату обіцяних пенсій.

Коли йдеться про запровадження в Україні солідарних схем, то за найголовніший аргумент править досвід Росії. Однак коли ретельно вивчити не лише російський, але й досвід багатьох інших країн, то з’ясуємо, що насправді російські компанії, чиї дочірні пенсійні фонди запровадили так звані солідарні пенсійні рахунки (так ці схеми називають російські фахівці), скористалися невдалим досвідом пенсійних фондів таких збанкрутілих компаній, як американські Studebaker (1963), Enron (2001), британська Mirror Group (1992), власником якої був газетний магнат Роберт Максвелл, та інших.

Добровільні недержавні пенсійні фонди (НПФ) розвиваються у Росії з 1992 року. Закон «Про недержавні пенсійні фонди» було ухвалено у квітні 1998-го, нині Державна дума розглядає зміни та доповнення до нього. Найбільші фонди створені промисловими та фінансовими гігантами, причому 15 з них контролюють приблизно 70% усіх пенсійних активів. За даними Інспекції НПФ при Мінпраці РФ, на 1 листопада ц.р. в Росії діяли 274 фонди, пенсійні активи яких сягали 44 млрд. руб. (1,4 млрд. дол.). Учасниками НПФ були 4 млн. осіб.

Більшість російських недержавних пенсійних фондів звичайно пропонують лише програми з визначеними внесками. Але кілька великих корпоративних пенсійних фондів відразу ж запропонували програми «солідарних пенсійних рахунків» (СПР) з визначеними виплатами.

З точки зору російських роботодавців, неперсоніфіковані СПР мають незаперечні переваги. По-перше, пенсійна «солідарність» є вельми гнучким адміністративним і кадровим інструментом, дозволяючи роботодавцеві своєчасно вносити зміни до списку учасників у разі змін у штаті чи в корпоративній кадровій політиці (наприклад, виплачувати пенсії не всім учасникам солідарної схеми, а тільки тим, хто пропрацював у компанії певну кількість років без порушень трудової дисципліни). По-друге, законодавство надає певні податкові пільги для системи СПР. І, по-третє, роботодавець має повну свободу дій щодо «викупної суми» пенсійних заощаджень працівника у випадку його звільнення, тобто фактично сам вирішує, виплачувати її йому чи ні.

Насправді СПР є системою недофінансованих та не визначених за розміром пенсій, які вже колись десь існували.

Як писав недавно відомий російський бізнес-журнал «Коммерсантъ-Деньги» у спеціальному тематичному огляді, досі більшості російських фондів не вдалося досягнути особливих успіхів ні в залученні коштів, ні в управлінні ними. Одна із статей цього огляду називалася символічно — «Зона пенсійного ризику». Маючи дуже обмежену кількість інвестиційних інструментів, російські фонди активно кредитують своїх вкладників та засновників. Це не тільки зменшує дохідність інвестування, але й збільшує ризики: позичальникам вигідні дешеві гроші, і для «своїх» НПФ ідуть на поступки.

Саме це практикував друг та видавець мемуарів генсека КПРС Брежнєва пан Максвелл. Коли наприкінці 80-х років минулого століття фінансовий фундамент його видавничої імперії дав тріщину й не вистачало коштів для повернення банківських кредитів, він почав покривати фінансову дірку за рахунок пенсійних фондів працівників майже 800 своїх компаній. Два з трьох пенсійних фондів з визначеними пенсіями Mirror Group були ліквідовані 1992-го, а збитки у сотні мільйонів фунтів уряд був змушений покривати за рахунок платників податків. Суд у справі Максвелла (відбувся 1992 року після його загадкової смерті у листопаді 1991-го) був у Великій Британії найтривалішим після Другої світової війни у справах з шахрайства — 129 днів.

Серед усіх постсоціалістичних країн лише Росія застосовує недофінансовані «солідарні пенсійні рахунки» з невизначеними пенсіями. На це може бути дві основні причини. По-перше, НПФ дозволяється інвестувати у спонсора до 30% пенсійних коштів. Європейська комісія, ОЕСР та краща світова практика рекомендують інвестувати у компанію-засновника не більше 10% пенсійних активів. Фактично ж через тіньові схеми інвестування, за посередництва пов’язаних зі спонсором управляючих компаній, питома вага самоінвестування сягає ще більшої частки, тобто фонд перетворюється на чийсь власний «гаманець». Хоча, як ми знаємо, саме через відсутність диверсифікації активів зазнав краху пенсійний фонд збанкрутілої американської компанії Enron.

По-друге, російська законодавча та регулятивна база не вимагає від компаній-засновників повністю залежних від них пенсійних фондів давати якісь конкретні обіцянки щодо розміру пенсій чи внесків, а також не враховує міжнародної практики щодо фінансування пенсій з визначеними виплатами, звітності та захисту прав учасників. Допускаються неналежне адміністративне управління НПФ, ризиковане інвестування коштів, конфлікти інтересів тощо.

Російський закон про НПФ дуже щедрий — він дозволяє використовувати «на забезпечення діяльності фонду» до 15% доходу від інвестування пенсійних активів. Ця законодавча норма заохочує менеджерів пенсійних фондів робити короткотермінові та ризиковані інвестиції з метою швидшого одержання найбільшого зиску. У міжнародній практиці найпоширенішою комісійною винагородою є відсоток від суми активів (зазвичай менше 1% їхньої ринкової вартості), або відсоток від страхового внеску, що стимулює адміністраторів та інвестиційних менеджерів фондів орієнтуватися саме на довготермінову перспективу.

На щастя, російська система недержавного пенсійного страхування поки що є демографічно незрілою — кількість одержувачів пенсій непорівнянна із загальною кількістю учасників. Але якщо ситуацію не почати терміново виправляти, то через 10—15 років обов’язково виникнуть складні проблеми через недостатнє фінансування обіцяних, хоч і невизначених, пенсій.

Принципово інша ситуація в Угорщині, Польщі, Хорватії, Болгарії та Литві, де законодавство обмежує самоінвестування 5—10% і не дозволяє створювати схеми з обіцяними пенсіями, не кажучи вже про «солідарні пенсійні рахунки». Тож коли вже говорити про досвід наших найближчих сусідів, то мені особисто більше до вподоби угорський. В Угорщині, як відомо, не зникали у гіперінфляційній прірві заощадження населення. Не було там гучних скандалів, організованих пірамідобудівниками Мавроді та рекламними агентами Льонями Голубковими, не було й варіантів українського НПФ «Оберіг». До речі, досвід «пірамід» запозичений українцями та росіянами в американця італійського походження Чарльза Понці, який створив свою класичну фінансову піраміду SXC ще в далекому 1919-му.

Аби не збрехати, краще не обіцяти

Управління надійною схемою ВП неможливо собі уявити без кваліфікованого актуарія, тобто фахівця з аналізу фінансової спроможності пенсійних систем. Слід здійснювати постійний моніторинг стану капіталізації плану, складні регулярні розрахунки, аби дізнатись, яким буде належний рівень фінансування фонду, прогнозувати на багато років наперед показники смертності, інфляції, ставки відсотку тощо. А чи просто це зробити навіть ліцензованому та досвідченому фахівцю в країні, де уряд тричі за рік переглядає свої власні прогнози щодо інфляції? Також в Україні поки що немає професійних страхових консультантів і справжнього ринку страхування життя…

Для планів з визначеними пенсіями потрібна більш складна регулятивна база. Держава має встановити складні правила стосовно дозволених і недозволених видів діяльності, пов’язаної з фінансуванням пенсійних схем. Окрім цього, багато часу піде на вироблення формул для обчислення пенсій та критеріїв, які надають право їх отримувати.

Не обійтися без докладного порядку обчислення середнього заробітку, трудового стажу тощо. І вже зовсім неможливо — без порядку обчислення пенсій для тих, хто припиняє працювати до досягнення пенсійного віку, а також порядку переказу коштів для виплати пенсій у разі зміни місця роботи. Все це потребує дуже продуманих актуарних розрахунків і нагляду з боку регулятивних органів.

Чи готові ми до всього цього? Запитання майже риторичне. Відтак для України кращим буде створення спочатку надійної системи недержавного пенсійного забезпечення з визначеними внесками. І вже з часом можна буде обговорювати перспективи системи з визначеними виплатами. Ідеальна ж пенсійна система повинна поєднувати кращі риси, притаманні обом схемам — обіцяних пенсій та визначених внесків.

Регулювання фондів стає жорсткішим

Однак, очевидно, тільки не в нас. Навпаки, деякі українські політики та фахівці поділяють думку про те, що на початковому етапі розвитку недержавного пенсійного забезпечення в Україні слід застосовувати менш жорсткі(?) норми регулювання — мовляв, це сприятиме кращій адаптації НПФ до реального стану фінансових ринків.

Хибність такої позиції очевидна. Регулювання пенсійних фондів в США та Великобританії майже не було, доки не вибухнули скандали з пенсійними коштами компаній Studebaker та Мirror Group. Саме послаблене законодавче регулювання є причиною нинішніх і майбутніх проблем з недержавними пенсійними фондами в Росії. Одним із найкращих у світі — і зовсім не ліберальним — визнане регулювання діяльності пенсійних фондів в Угорщині. Багато країн світу, наприклад Чилі, Польща, починали із запровадження дуже суворих, «драконівських» режимів регулювання, і лише потім, коли ринок запрацював і його учасники краще усвідомили правила гри, було зроблено певні послаблення.

У липні цього року Організація з економічного співробітництва та розвитку ухвалила Рекомендації щодо управління пенсійними фондами, структура яких є аналогічною до ухвалених раніше Принципів корпоративного управління ОЕСР. Зокрема, рекомендовано, аби кожний пенсійний фонд мав орган управління чи адміністратора, на якого покладаються обов’язки адміністративного управління фондом і загальна відповідальність за виконання умов пенсійних контрактів та захист інтересів учасників пенсійних планів. Обов’язки органу управління пенсійного фонду мають узгоджуватися з основною метою заснування НПФ — створення надійного джерела доходу громадян після виходу на пенсію. Відсоток інвестицій в акції компанії-спонсора фонду не повинен перевищувати 10%.

У Росії після цьогорічного старту обов’язкової накопичувальної системи також серйозно взялися за створення більш жорсткої системи державного контролю над НПФ. Адже із залученням величезних коштів громадян значно зростуть інституційні та інвестиційні ризики. Наприклад, жорсткішими стали вимоги до розміру власних коштів НПФ.

…Наш власний та чужий досвід свідчать, що переважна більшість українських економічних і соціальних проблем та невдач пов’язана з некомпетентністю (у кращому випадку) та надмірною жадібністю. Як дотепно сказав нещодавно Алан Грінспен, голова Федеральної резервної системи США, з приводу гучних корпоративних скандалів і банкрутств у США та останніх подій на світових фінансових ринках, «сьогоднішні люди не більше і не менше жадібні, ніж їхні попередники. Просто наприкінці 1990-х років було більше можливостей бути жадібними». Так от, найнадійнішою буде така недержавна пенсійна система із настільки суворим регулюванням, що не залишить шансу цим людським вадам.

У статті використано матеріали Financial Times, The Guardian, The Wall Street Journal Europe, IPE Investment & Pensions Europe, «Коммерсантъ-Деньги»