І ПОНАД ВІК ТРИВАТИМЕ ОБРАЗА...

Початок виплати компенсацій за підневільну працю колишнім примусовим працівникам породив куди більше запитань, ніж їх було досі. Виявилося, що близько двох мільярдів марок, перерахованих німецьким фондом «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» Україні, — сума мізерно мала загалом, а для кожного одержувача вона вже зменшилася, позаяк далеко не всіх претендентів було з самого початку враховано. Протягом останнього року, за повідомленням українського національного фонду «Порозуміння і примирення», їх побільшало на кілька десятків тисяч. Тож і цими «урізаними» сумами доведеться ділитися з товаришами за нещастям.

Крім того, поза виплатами залишилося багато громадян, котрі примусово працювали на третій рейх: їх перед німецьким фондом не змогла відстояти незалежна Батьківщина. Це діти до 12 років, вивезені разом із батьками, яких нацисти змусили працювати, а також народжені в неволі, військовополонені —в’язні концтаборів, котрі не просто там перебували, а й тяжко трудилися, а також цивільні громадяни — в’язні концтаборів, розміщених на території України, що теж працювали на примусових роботах на третій рейх.

Тепер німецький фонд не заперечує, щоб компенсації одержали й вони, але з уже раніше визначеної ним суми. Якщо чинити справедливо, то потрібно платити. Але тоді всі одержать по кілька копійок. Так зіштовхнули лобами найнещасніших у цій історії. Зрозуміло, що такий стан речей викликав обурення. Спілки жертв нацизму України, Росії, Білорусі та країн Балтії звернулися з відкритим листом у німецький фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», пред’явивши хоч і запізнілі, але справедливі претензії. Побували вони й у Берліні, де їх прийняли, вислухали, а ще краще спровадили. Реакція була, та цілком інакша, ніж очікувалася: голова фонду Міхаель Янсен заявив на засіданні директорату наприкінці лютого, що претензії спілок жертв «випливають із незнання німецького закону про фонд, міжнародних угод про компенсації та їх результатів, а також через нереальні уявлення заявників про виплати». Прикро, але, так би мовити, після бою кулаками не вимахують...

Ясна річ, вимоги слід було пред’являти в процесі переговорів, а не обурюватися тепер, коли офіційний Берлін, ухваливши закон про фонд компенсацій, поставив крапку в цій історії. Адже головною умовою німецької індустрії, яка погодилася створити фонд компенсацій, було: «Платимо, але тепер і більше ніколи». Аби не виникало претензій у майбутньому, одержувачі компенсацій повинні підписуватися, що більше на німецькі гроші не претендуватимуть. Такий німецький закон про фонд щодо виплат.

Закон цей ухвалювали довго, важко й болісно, але його обговорювали в засобах масової інформації. Громадянам, зокрема й інших особливо зацікавлених держав, не заборонялося висловлювати свої думки «з приводу». В української сторони, як, утім, і в інших країн колишнього Союзу, було досить часу, щоб не лише запитання ставити, а й вимоги висувати. Принаймні в будь-якій країні заведено пропозиції вносити до ухвалення закону, а не вимагати його зміни потім.

Багато хто з тих, що пережили жахіття тих років, через усе життя пронесли гірку образу за приниження і втрачену молодість. Але ж не минеться вона й тепер, коли, здавалося б, справедливість восторжествувала і їх перестали вважати зрадниками Батьківщини. Образа за подачку — інакше й не назвеш жалюгідні гроші, які вони одержать за кілька років рабської праці від колишнього кривдника. І запитання, на які ніхто вже не відповідатиме. Переважно — від української сторони, хоча є вони й у німецьких громадських організацій, правда, нечисленних, які захищають інтереси жертв нацизму.

Вже ніхто нікому не винен?

«Ми досить заплатили...» Така думка дуже поширена в Німеччині — на різних рівнях, — й особливо серед пересічних громадян. Багато хто хоч і засуджує злодіяння нацистів, але вважає, що не можна ж нескінченно тягнути гроші з поколінь, які з’явилися на світ уже по війні. І, слід зазначити, дуже багато хто з них навіть не уявляє, що ж скоїли нацисти з мільйонами цивільних осіб зі Східної Європи, силоміць заштовхавши їх у «телятники» й відправивши працювати на третій рейх, перетворивши на рабів. Нецікава сторінка власної історії: бо якщо були раби, то були й рабовласники — нинішні милі дідусі й бабусі...

«Ми досить заплатили...» А чи досить? Це запитання нещодавно поставили на документальному телевізійному каналі «Фенікс» автори передачі про злочини нацизму. Вони назвали такі цифри: від непосильної роботи, хвороб, недоїдання, ненадання медичної допомоги, бомбувань під час війни в Німеччині померло 1,5 млн. примусових робітників, пригнаних із Сходу. А також 3 млн. військовополонених, котрі теж примусово зміцнювали німецьку економіку. Лише гітлерівська екзекуційна машина винищила 10 млн. цивільного слов’янського населення. І ще 6 млн. євреїв.

Автори назвали й загальновідомий факт: за повоєнний час жертвам нацизму виплачено 107 млрд. марок різних компенсацій. Чи досить цього? Можливо, найкращою відповіддю на запитання буде інша цифра: за той самий час катам жертв — ветеранам СС і тим, хто допомагав їм, у всьому світі у формі пенсій перераховано 422 млрд. марок. І досі живі продовжують їх одержувати. Чим дуже задоволені. І латиські «лісові брати», і польські добровільні помічники, і українські ветерани дивізії «СС Галичина», котрі осіли в Німеччині. Один такий польський пенсіонер сказав журналістові, що після падіння Берлінської стіни він почав одержувати німецьку пенсію — 200 марок щомісяця.

«Чи досить багато — 10 млрд. марок, що їх тепер, уже востаннє, жертвам нацизму, котрі живуть у східноєвропейських країнах, платить Німеччина? — запитує телеканал «Фенікс». — А ті, хто помер, не отримавши ні пфеніга? І чому залишилися поза виплатами інші потерпілі від нацизму: в’язні концтаборів — військовополонені, а також діти, пригнані сюди разом із батьками чи вже народжені в неволі?»

Німецький фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» постійно інформує через пресу про витрачання коштів на виплату компенсацій. Після відкриття рахунку уряду й індустрії він зріс на 400 млн. марок, ще понад 21 млн. надійшло добровільних пожертв. Ці гроші буде виплачено примусовим робітникам — майже 300 тисячам, що додалися після продовження терміну подачі заявок на компенсації. І, як стає очевидно, це ще не всі, хто може на них претендувати. Адже багато хто досі так і не одержав підтверджувальних документів із німецьких архівів. Тож німецькі громадські організації, створені для захисту інтересів жертв нацизму, вимагають від німецького фонду продовження терміну для подачі заявок, як і уважнішого ставлення архівів до листів заявників.

На ці вимоги німецький фонд змушений був відреагувати. І він відреагував: на засіданні директорату наприкінці лютого було заявлено, що і фонд, і його партнерські організації, зокрема український національний фонд «Порозуміння і примирення», вважають продовження терміну прийому заявок... «безглуздим і непотрібним, оскільки в такому випадку виплати розтягнуться на невизначений час».

Та чому ж ніхто з цих панів не визнав за потрібне запитати в тих, хто залишається поза виплатами, чи вважають вони продовження терміну подачі заявок такою вже безглуздою справою? Ці сто разів долею, нацистами та й рідною радянською владою, а тепер уже й незалежними українськими чиновниками ображені люди ще сподіваються, що справедливість стосовно них буде відновлено. І пишуть листи в усі кінці: у німецькі організації, засоби масової інформації, які публікують їх без коментарів, іноді з проханням до читачів — допомогти, хто чим може. Більшість листів від українських колишніх примусових робітників. Одержую їх і я, що вже протягом кількох років пишу на цю тему. Читати їх боляче й соромно...

Сидіть тихо...

Багато з них містять листування з українським фондом «Порозуміння і примирення», який із якихось причин не зміг допомогти колишнім остарбайтерам знайти підтверджувальні документи про їхню роботу в Німеччині. Опублікувати повністю лист і документи, отримані від Михайла Глотка з Ніжина, неможливо, хоча й шкода — настільки яскравий зразок черствості людей, за обов’язком служби покликаних бути душевними й чуйними до чужої біди. Михайло Митрофанович протягом багатьох років намагався довести, що він перебував у концентраційному таборі, але в його паперах і довідках було неточно вказано ім’я матері, а також рік його народження й ім’я, що, як відомо, за тих часів було не вдивовижу. Хоча місце народження та проживання, а також дату вивезення в Німеччину вказано точно. Михайло Митрофанович пояснює, що німці додали йому два роки віку, аби можна було відправити на важчі роботи, що теж цілком можливо. Проте це не переконало український фонд, і заявникові довелося всі дані встановлювати через суд.

Зрештою він одержав першу одноразову виплату — 1000 марок за категорією, як зазначає український фонд, «концтабір-інвалід». З цього листування важко встановити, хто схаменувся й чому, але згодом Михайло Глотко одержав листа від голови експертної комісії фонду Є.Максимчука, у якому повідомлялося, що оскільки він, Михайло Глотко, «у концтаборі «Штудгоф» утримувався лише місяць і дев’ять днів за провину, після чого його відправили до бауера, то йому слід платити за іншою категорією — «примусові роботи-інвалід» — 660 марок». Тож експертна комісія виключила Глотка зі списку в’язнів концтаборів і зажадала «повернути незаконно отримані 340 марок».

Проте Глотко, якого тримали в концтаборі «лише місяць», очевидно, не прислухався до пропозиції і грошей не повернув. Після чого одержав ще один лист — за підписом голови Чернігівського обласного представництва фонду В.Суховецького. У разі непослуху той пообіцяв Глотку втручання правоохоронних органів. Правда, наприкінці листа Михайлу Митрофановичу було запропоновано: «Якщо через скрутний або навіть жахливий матеріальний стан ви не можете повернути гроші, то за вашою особистою заявою їх стягнуть із наступних виплат». Але навіть якщо українські чиновники припустилися помилки, то чому платити за неї повинен їхній клієнт?

У довідці, отриманій Михайлом Глотком з архіву, повідомляється, що його було доставлено в табір «Штудгоф» як «в’язня виховання за провину й позначено номером 13980». Маленьке уточнення: під час Другої світової війни Німеччина, крім концентраційних таборів із газовими камерами та крематоріями, створила ще й мережу так званих таборів для перевиховання працею, куди людей кидали за незначні провинності. Приміром, офіцерові не сподобалося, як його привітали, або щось такого штибу. Німецькі історики стверджують, що в’язні більше місяця в таких таборах не виживали: непосильна праця та знущання наглядачів уже через два-три тижні зводили людей у могилу. А коли хто й виживав, то на все життя лишався інвалідом...

Це тільки один із багатьох десятків листів від колишніх примусових робітників, отриманих мною. Читачі пишуть, що вони по багато років чекають відповідей з німецьких архівів, а ще більше — що надії на одержання підтвердження вже немає, і просять допомогти. Це справді проблема. Багато дуже старих людей уже забули назви підприємств і місцевості, де працювали. Хто хоч трохи обізнаний із нашою ще не такою давньою історією, той пам’ятає, як ставилася до цих людей радянська влада. Отож і намагалися знищити все, що могло б видати їхню «ганьбу». Як і викреслити з пам’яті. Та, попри це, допомогти їм не лише може, а й зобов’язаний український національний фонд «Порозуміння і примирення». І не тільки за моральним обов’язком, а й за законом партнерської організації — німецького фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», з якою в неї укладено відповідний договір.

Я не можу пояснити, чому фонд перекинув цей обов’язок на самих колишніх примусових працівників, більшості яких зробити це вже не під силу. Так, шукати ці документи інколи складно. Але й не неможливо. За доби нацизму в Німеччині реєстрація громадян, особливо іноземців, фіксувалася принаймні чотири-п’ять разів у різних відомствах. Нехай під час бомбувань згоріло чотири архіви, але ж один мав залишитися...

Я листуюся з однією інтелігентною пані (назвемо її Раїсою) з Києва, яка добре заробляє, чия місячна зарплата набагато перевищує компенсацію, яку мала одержати її мати. Але, як пише Раїса, для її батьків, котрих нацисти погнали в Німеччину на примусові роботи, важливі зовсім не гроші. Якщо в батька Раїси з підтвердними документами проблем не виникало, то в матері не лише не було їх, а й запам’ятала вона дуже мало — що була десь у Баварії і працювала на заводі електроприладів. Наприкінці квітня 1945 року всіх примусових робітників вигнали з трудового табору й повели в ліс. Усі розуміли, що не для прогулянки, почали прощатися. Але тут почалося таке сильне бомбування, що карателі поспішили накивати п’ятами. Через кілька годин у містечко ввійшли американці й відправили всіх радянських у радянську зону. Український фонд через відсутність даних відмовив жінці в компенсації. «Старі люди, що малі, — написала мені Раїса. — Мати плакала, тиск стрибав. Але ж я розуміла, що душила її несправедливість».

Раїса взяла відпустку, з’їздила в Німеччину, побувала в містечку, де працювала її мати, знайшла ліс, про який вона розповідала. Підприємства того, правда, вже давно немає, але в архіві всі дані збереглися. Раїса привезла звідти довідку про примусову роботу її матері. На основі цієї довідки мамі нарахували першу гуманітарну допомогу. Але, як написала моя кореспондентка, мама не одержала цих кривавих грошей, оскільки банк «Україна» збанкрутував.

Нещодавно мами не стало. Її спадкоємцем став батько, якому вже близько 80. Та коли він прийшов по них в український фонд, то йому сказали, що він одержить їх після того, як компенсації буде виплачено прямим одержувачам. Пенсія в батька маленька, він хворіє, мало ходить. Тож просить дочку, аби та ходила в фонд і довідувалася про «спадщину». Жаліючи його, вона ходить. «Я досить заробляю, щоб він жив у достатку, і готова віддати йому все, — пише Раїса. — Він бере в мене гроші й щоразу говорить, що бере в борг, що поверне, коли одержить мамині. Я з ним погоджуюся, бо розумію його. Мені боляче за батька, який, наче дитина, щодня чекає цих грошей, читає все, що про це пишуть, телефонує у фонд. І завжди щиро засмучується, почувши: «Ні». Мій батько для мене завжди був взірцем чоловіка, годувальником і головною опорою сім’ї. І тепер він хоч і старенький, але залишається чоловіком, і я знаю, що йому соромно жити на чиїсь, навіть на мої, гроші. Він намагається зберегти свою гідність вірою в одержання цих грошей. Тож і посилає мене до фонду. Завжди, коли я приходжу туди й бачу там старих людей, за котрих нікому поклопотатися, то в мене від болю й сорому кривавиться серце. Старі, хворі люди, які часто приїхали з сіл, з ночі займають чергу до працівників фонду і голодні висиджують там до вечора. Вони погано чують, соромляться запитати, де туалет. А головне — терплять приниження, обман. Їм дали надію, та для дуже багатьох із них вона не встигне збутися. З фонду я завжди повертаюся хвора»...

Листи про те, що працівники фонду не церемоняться зі своїми клієнтами, непоодинокі в моїй пошті, як і в публікаціях німецької преси. Багатьох відсилають ні з чим, хоча випадки не такі й складні і, доклавши певних зусиль, людям можна допомогти. Микола Пилипович Лазоренко з Миронівки Київської області працював на лісорозробках у Східній Прусії — підтвердних документів про це не має. Пише: «Звернувся в український фонд із запитаннями до службовця, а вона мені відповідає: «Що ви мені тут допит влаштовуєте?» А в кого тоді запитувати?» — дивується читач. Григорій Іванович Проскура з Дебальцева Донецької області працював на військовому підприємстві. Документів не має і не знає, де їх шукати. Але ж у Німеччині є архів військового відомства, про що українському фонду має бути відомо...

З такими самими листами українські остарбайтери звертаються в різноманітні німецькі організації, які досить часто передають їх для публікації в газети. Які почуття вони повинні викликати в нормальної людини, пояснювати не треба. Але ще більше вони викликають подив: що, власне, за монстр, цей український фонд? І що взагалі з нами коїться? Чи працівники українського фонду забули, що годуються з грошей старих людей, на котрих так легко «гримнути», аби вони замовкнули? Чи все це відбувається тому, що вони дуже добре розуміють: чим довше поневірятимуться люди похилого віку зі своїми бідами, тим довше не вичерпуватиметься годівниця?..

Чи потрібно штурмувати Берлін?

«Якщо Німеччина терміново не виплатить компенсації, ми зберемо 30—40 тисяч колишніх остарбайтерів і підемо на Берлін. Але дорогою штурмуватимемо Київ — за розкрадені компенсаційні виплати», — написав читач із Запоріжжя. Щоб захистити його від прикрощів, не називаю прізвища — мало що спаде на думку київським чиновникам, яких він хоче «штурмувати». Певне, прийди ці наші старенькі «штурмовики» зі своїми запитаннями в німецький фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», там дуже здивувалися б. І поставили б їм теж чимало запитань. Чому, приміром, вони самі шукають підтвердження й довідки, адже і в законі про фонд, і в роз’ясненнях до нього йдеться, що пошуком повинен займатися український фонд?

Не менше здивувалися б у німецькому фонді й з іншого приводу. Здається, не залишилося жодного пфеніга з цих грошей, який не був би «просвічений» німецькою пресою — як вони використовуються й куди йдуть. Варто було німецькому фонду та його партнерській організації в Польщі трохи «нахімічити» з переведенням компенсаційних марок у злоті за невигідним курсом, унаслідок чого було втрачено кілька мільйонів марок, як у пресі зчинився неймовірний скандал. Польським колишнім примусовим робітникам відразу повернули 73 млн. марок, «втрачених» через занижений курс. Хто, коли, скільки одержав і кому перерахував грошей із німецького фонду, будь-коли можна дізнатися або в Інтернеті, або ж в інформаційній службі фонду. Звідки ж нарікання на непрозорість?

Для того, щоб одержати відповіді на багато інших запитань, немає жодної потреби знову брати Берлін штурмом. Та й не в німецькій столиці цим треба цікавитися. Чи дивує когось, що українські остарбайтери одержать виплати в два етапи? Хіба не зганьбилися на весь світ ті, хто був «біля корита» українського фонду, з виплатою першої гуманітарної разової допомоги, не втримавшись від спокуси покористуватися чужими грішми? І досі ж не сказано всієї правди про те, що сталося з цими сумами.

Офіційна версія українського фонду «Порозуміння і примирення» така: частину грошей із першої гуманітарної допомоги — 100 млн. марок — було переведено попереднім поганим керівництвом фонду на рахунки київського Градобанку, що вклав їх у розвиток цементної галузі, після чого збанкрутував. Тож виплати решти цих грошей — 86 млн. марок — колишнім примусовим робітникам було затримано майже на два роки. За що тодішнього голову Градобанку Віктора Жердицького, якого вивів на чисту воду хороший новий голова фонду Ігор Лушников, тепер судять у Німеччині за вкрадені в стареньких гроші.

Це схоже на правду, але це все-таки не зовсім правда. Справді, з 600 млн. марок першої гуманітарної допомоги українським жертвам примусу на рахунок Градобанку було переказано 100 млн. марок. У положенні про фонд є пункт, у якому записано, що ці гроші не можуть бути вкладені в ризиковані операції, як і в купівлю коштовних металів, цінних паперів тощо. Але в договорі, підписаному фондом і Градобанком, вказано, що банк може ці гроші використовувати і в таких операціях. Тож банк і використовував їх на власний розсуд. Ніяк не можу ні зрозуміти, ні, тим паче, виправдати Віктора Жердицького, якого справді судять у Німеччині, хоча й за дещо інший злочин. Адже тоді він був не лише головою Градобанку, а й членом спостережної ради українського фонду «Порозуміння і примирення». І, вже з огляду на цю велику довіру, зобов’язаний був захищати інтереси жертв нацизму. Проте, зважаючи на все, спрацювали інші інтереси, і гроші не було виплачено колишнім примусовим робітникам, а вкладено у справу, яка обіцяла прибутки.

А що ж решта членів спостережної ради, серед яких дуже багато відомих людей і без згоди яких неможливо було використовувати гроші остарбайтерів інакше, ніж виплатити їх тим, кому вони призначалися? Вони такі наївні, що нічого не помітили? Чи Віктор Жердицький якимось чином зумів їх умовити підписати такий дивний, навіть для нефахівця, договір?

Правда, винних тоді покарали — було звільнено з посади колишнього голову фонду. Але ж новий — Ігор Лушников — мусив би розібратися в ситуації, і розібратися в інтересах остарбайтерів, тобто зробити так, щоб вони не постраждали, — виплатити їм гроші. Замість цього було запущено байку, що грошей немає, бо їх украв Жердицький. Ну а сотні мільйонів марок, які перебували на рахунках інших банків ще протягом п’яти років, — адже в Україні розтягнули задоволення виплат практично до кінця 2001 року? Чому ці гроші не було виплачено потерпілим? Навіть якщо виходити з добрих намірів фонду, що відсотки, отримані від такого тривалого перебування німецьких коштів у банках, підуть для тих-таки остарбайтерів, то чому суми виплат не збільшуються, а зменшуються?

Нещодавно в газеті «Франкфуртер альгемайне цайтунг» було опубліковано статтю адвоката Петера-Йохена Крузе, який захищає справи кількох колишніх примусових робітників у німецьких судах. У статті він ділиться враженнями від поїздки в Сімферополь і Київ. «Гроші остарбайтерів дістаються українській мафії» — такого висновку дійшов німецький адвокат. Він пише про факти, з якими зіштовхнувся під час поїздки в Україну. Зокрема про те, що одержувачі німецької гуманітарної допомоги про банки часто нічого не знають, тож звертаються по допомогу до українських адвокатів або ж до самих працівників банків. Ті допомагають, але беруть за послуги половину одержуваної остарбайтером суми.

Я зустрілася з паном Крузе, він розповів про механізми заробляння на остарбайтерах. Щоб одержати гроші, їх змушують відкривати в банку рахунок, за що беруть плату, за зняття грошей із рахунку також треба платити. І практично ніхто не одержав гроші в день, коли вони з’явилися на рахунку. Ще в гіршому становищі старенькі, що одержують гуманітарну допомогу від фірм, на які вони колись працювали. Приміром, одна з колишніх примусових робітниць одержала повідомлення про те, що фірма «Сіменс» перерахувала їй 10 тисяч марок 2 жовтня 2001 року, але одержати їх вона мала тільки через місяць. Коли жінка прийшла по гроші, її повідомили, що можуть виплатити лише 5 тисяч, оскільки «Сіменс»... відкликав назад 5 тисяч. Але відповідних документів їй не пред’явили. І це непоодинокий випадок. Крім того, за словами пана Крузе, «гроші, адресовані конкретним одержувачам, український фонд «Порозуміння і примирення» посилає у загальний казан. Але відсотки, що набігають, дістаються аж ніяк не тим, кому гроші належать».

Одержувачі компенсацій із подивом запитують: чому німецький фонд розтягнув виплати на два етапи, адже багато хто їх уже не дочекається. Відповідь прикро проста: нам не довіряють. Щоб уникнути «непорозумінь», які спіткали першу гуманітарну допомогу, німці й улаштували нам «етапи», чого ми, втім, цілком заслужили. Тільки, на жаль, страждають від цього літні люди.

Так, сума компенсацій загалом мізерно мала. А оскільки до зареєстрованої раніше кількості одержувачів уже додалися десятки тисяч людей, які примусово працювали в Німеччині, а оскільки їх ще додасться — важко сказати, то нашим справді дістанеться по кілька копійок. Так, справді, виплатами обійдено багато категорій громадян. Так, компенсації за мертвих одержать лише ті спадкоємці чи родичі, заповідачі яких померли після 15 лютого 1998 року — дня, коли велика Америка домовилася про виплати з багатою Німеччиною. І ніяк не раніше. Але хіба є в цьому вина тих, хто до 1998-го так і не дожив?

Ці факти стали відомі не сьогодні. То чому ж ми мовчали тоді, коли німецький закон обговорювався і ще можна було багато чого змінити? Чому уряд України, український фонд, громадські організації жертв націонал-соціалізму не вимагали справедливості для всіх категорій потерпілих? Чому український фонд протягом багатьох років уперто наполягав на тому, що кількість колишніх примусових робітників становить 605 тисяч чоловік, і навіть пообіцяв, що вона не збільшиться? Можливо, мають рацію німецькі історики, стверджуючи, що справжня кількість остарбайтерів майже на 200 тисяч більша?

І знов-таки: поляки та чехи давно одержали належні їм виплати і вже, певне, все витратили, а ми, як і раніше, «ділимо». «Як це так, — пише читач із Миколаївської області, — я працював у Німеччині на підприємстві два роки, а мій земляк лише рік, а виплати ми одержимо однакові, хіба це справедливо? Ви там підкажіть німецькому фонду, нехай зверне на це увагу». Який сенс підказувати, якщо все вирішено — остаточно й безповоротно. І під договором із німецьким фондом є, зокрема, і підпис представника фонду українського. Отже, від будь-яких претензій у майбутньому відмовляємося.

Чому все це відбувається з нами? Зрозуміло, що Україна — не Америка, яка й змусила Німеччину здійснювати виплати. І для Америки ця символічна сума стала справді лише свідченням того, що Німеччина визнала моральний борг перед колишніми примусовими робітниками. Адже американські благодійні організації, просто співчуваючі та уряд уже давно зібрали для своїх далеко не бідних співгромадян, котрі постраждали від нацистів під час Другої світової війни, мало не вдвічі більшу суму від тієї, яку їм тепер виплачує Німеччина. Але Америка від кривдників вимагає: платіть за скоєне! А ми просимо милостиню для виживання. Є різниця?