Як людина скинула себе з п’єдесталу

Вважається, що кожна річ, у філософському сенсі цього слова, повинна мати своє призначення. Біолог сказав би так: функціонувати. Навіть якщо зірки спалахують на небі, то це комусь або для чогось потрібно.

Про призначення людини немає консолідованої думки. Джордж Байрон підсумував такими словами: «Непостижимо слово «человек»! И как постичь столь странное явленье? Пожалуй, сам он знает меньше всех Своих земных путей предназначенье».

Однак не все так зле. Приблизно у ті ж роки інший англійський письменник, правда - сатирик, показав, що й сатира може зробити позитивний внесок у розуміння проблеми. «Будьте тим, що призначила вам бути природа, і ви матимете успіх; спробуйте бути чим-небудь іншим, і ви станете в десять тисяч разів гіршим від нікчеми», - сказав Сідней Сміт.

Отже, проблема існує. Якщо до її вирішення підійти з позицій більшості, то можна визнати: вона - на боці тих, хто вбачає призначення людини у служінні своєму Творцю. Але сталося гріхопадіння. І виникло запитання: а чи був у ньому якийсь особливий сенс?

На це запитання у Старому Заповіті, в Книзі Іова, сформульовано інше: «Чи не визначено людині час на землі, і дні її чи не те саме що дні найманця?» (Іов 7:1).,

Судячи з усього, саме його Федір Достоєвський сформулював по-своєму: «Мимоволі спадає на думку одна надзвичайно потішна, але нестерпно сумна думка: «Ну що коли людина була пущена на Землю у вигляді якоїсь нахабної проби, щоб тільки подивитися: уживеться така істота на Землі чи ні?».

Якщо визнавати, що «Господь Бог утворив із землі всіх тварин польових і всіх птахів небесних…», а заодно «і людину з пороху земного», спостерігав за результатами своїх діянь і переконувався, що «добре дуже», то запитання Достоєвського не можна вважати надуманим. Всевишнього слід визнати великим експериментатором.

Але не ворожитимемо, а залучимо до розгляду проблеми факти й розглянемо їх цілком доступним для кожного чином.

Встановленим фактом слід вважати те, що предок Людини розумної (кроманьйонець) виселився з Африки близько 60 тисяч років тому. Перемістившись із тропічних широт у помірні, він відчув температурний дискомфорт. Але досвід уже був: вогонь гріє, і його бояться дикі тварини. Ставку було зроблено на вогонь. Однак достатнього знання ще не було. Гратися з вогнем - річ небезпечна, особливо в умовах відкритого простору, покритого переважно трав’янистою рослинністю, де бродили стада великих травоїдних тварин. Сьогодні висуваються досить аргументовані гіпотези, що зменшення чисельності цих тварин розпочалося під впливом вогню, який використовувався під час полювання, а також що трипільська культура загинула від пожеж. До цього можна додати: у стародавніх греків вогонь був найважливішою стихією. Але немає потреби так далеко ходити. І сьогодні в Україні дуже серйозною проблемою є весняне випалювання сухої трав’янистої рослинності.

Усе це дає підстави вважати, що діяльність Людини розумної вже на ранніх етапах її існування породжувала катастрофи, які відбувалися, образно кажучи, не за розкладом. Вони не були наслідком природних циклів, а тому не утворювали усталених зв’язків у психіці.

У 2013 році виповниться 150 років від дня виходу у світ трактату Івана Михайловича Сєченова «Рефлекси головного мозку», в якому він стверджував, що «всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження суть рефлекси», які визначають зв’язок усіх функцій організму з навколишнім середовищем. Через сорок років Іван Петрович Павлов зробив доповідь про умовні рефлекси, що започаткувала поділ рефлексів на безумовні та умовні. Спочатку Павлов під впливом своїх учнів був схильний вважати умовні рефлекси спадковими. Але втрутився видатний генетик Микола Степанович Кольцов, який показав, «що у висновки його учня закралася помилка: насправді вчилися не миші, а експериментатор, у якого не було досвіду тренувати їх». Не ручаюся, але, швидше за все, це спонукало Кольцова до написання праці «Генетичний аналіз психічних особливостей людини», в якій читаємо таке: «Кожен видатний учений мусить мати потяг до влади, яка проявляється у пропаганді свого вчення… Це потяг, благородною формою якого є прагнення переконати інших, переконати весь світ у відкритій істині».

Результатом стало те, що безумовні рефлекси (інстинкти) є спадковими, а умовні - ні. Спільним для них виявилося те, що їх виникнення є відповіддю організмів на події в навколишньому середовищі, які періодично повторюються. А ось умовні рефлекси формуються в процесі індивідуального життя. Це набутий індивідуальний досвід, який не успадковується.

Проте завдяки діяльності людини відбувалися й такі події, які не характеризувалися періодичністю, однак загрожували їй та її господарству. Їх потрібно було навчитися якимось чином передбачати. На рефлекси розраховувати не доводилося. Катастрофи не породжували постійних зв’язків. Вони породжували інше: паніку. Природно, стало зрозуміло, що катастрофи несумісні з циклічними процесами. Катастрофи сіють зло, руйнування, а цикли несуть добро: світло, тепло, весну, квіти, плоди та багато іншого. Актуальною стала проблема добра і зла.

І тут підоспіло хліборобство, яке потребувало зіставлення практики з циклічними явищами природи. Почала формуватися єдина пізнавальна система, про яку згодом стали казати: єдність теорії і практики. Але спочатку в масі виникали прикмети: «Сій у грязь - будеш князь»; «Сій хоч у негоду, та збирай у відро»; «Що посієш, те й пожнеш». Вони покликані були регламентувати предметно-практичну діяльність людини, лягли в основу управління. Багатшим став і вищий рівень знання, де місце абсолютної істини займало «усе повертається на круги своя». До неї додалося: «усе пов’язане з усім». У результаті утворювався зв’язок між вірою та вмінням. А синтез віри та вміння творить розуміння, вміння розуму. Розуміння стало пізнанням, а єдність віри, уміння та розуміння - культурою. Між пізнанням і культурою виникли любов, гармонія. На планеті з’явилася цілісність, яка становить собою новий ресурс, нову планетну силу.

Але недовго музика грала. Людство винайшло рабство, торгівлю людьми та ринкову економіку, ідеєю якої став кругообіг: товар - гроші - товар. А торгувати потрібно вроздріб, хай і великими партіями, які називають оптом. Цілісний ресурс, що покликаний був підтримувати життєдіяльність на всій планеті, стали рвати на частини.

За культурно-пізнавальну піраміду вхопилися з різних кінців. Досвід випав фізиці, яка проголосила себе наукою про природу. На вершину стали претендувати філософія та релігія, поставивши на чільне місце абсолют. Релігія - Бога, а філософія - Абсолютну ідею. І те й інше мало охопити ВСЕ, однак по-різному. Бог - це щось, що керує світом, творить його й підпорядковує своїй волі. Абсолютна ідея виступає в ролі системотворчого чинника, збирає різноякісні змінні в одну систему через встановлення між ними зв’язків, підпорядковуючи їх собі таким чином, що все виявляється пов’язаним із усім.

У релігії Бог став Усім; у філософії, яку Гегель назвав абсолютним ідеалізмом, Усе є Бог. У результаті в них Бог трактується протилежним чином, що, власне, й привело до того, що спочатку єдині філолофсько-релігійні вчення розбіглися врізнобіч.

У культурно-пізнавальній піраміді утворився розрив між її вершиною та основою. А природа не терпить порожнечі, - і її почали заповнювати.

Роль наповнювача стала виконувати наука, про яку Гегель сказав: «…для науки мова може йти тільки про розвинене пізнання…». У загальноприйнятому сенсі, розвиток здійснюється через розгортання, у латинському - еволютіо. Якщо знову за Гегелем - то системно. Образно кажучи, пройти шлях від яйця до курки. Однак це виявилося благими намірами, якими, як відомо, вистилається шлях у пекло. Але це вже інша тема.

У статті про пізнання не можна оминути увагою біблійну притчу про гріхопадіння людини і не розкрити суть її зв’язку з науковою думкою як планетним явищем. У Гегеля «собака закопаний» у такому: Бог добрий, і вся природа, створена ним, добра. Далі вже від себе: усе пізнається в порівнянні. Не відаючи зла, неможливо зрозуміти, що є добро. Або потрібно сприймати добро Бога і природи на віру. При такому підході потреба в пізнанні відпадає. У притчі про це сказано: в Едемському саду є «дерево пізнання», що родить плоди, скуштувавши які, людина пізнає добро і зло. І може зробити вибір на користь того або іншого. Відмовившись від віри в добро Бога та природи, людина неминуче опиняється в полоні диявола, бо, втративши віру, вона втрачає культуру, разом із якою втрачає ту нову природну силу, яку їй подарувала еволюція. Вона перестає бути Людиною розумною й перетворюється на людину гріховну, що не потребує пізнання. Вибір зроблено - зло, в якого немає альтернативи, а тому одне зло неминуче породжує інше зло, і воно множиться в геометричній прогресії. Пізнання, покликане рятувати людину та планету Земля, кане в небуття. Вони стають смертними. Без матерії, що пізнає, немає в них майбутнього.

І насамкінець. Мені вже доводилося відзначати (DT.UA, 09.06.2012 р.), що Вернадський розвиток живого на планеті Земля представив у вигляді триєдиного процесу: жива речовина, біосфера, ноосфера. Першій властива здатність відчувати; другій - рефлексувати; третій - пізнавати. Здатність пізнавати Вернадський пов’язував із єдиною пізнавальною системою («наукова думка як планетне явище»), що має зібрати в єдине ціле досягнення «техніки життя», художньої творчості, філософської та релігійної думки. Така думка «як планетна сила виходить на перший план, проникаючи і змінюючи все духовне середовище людських суспільств» і стає мірою всього мислячого людства; пов’язує роботу натуралістів із кращою організацією всього людства.

У цьому унікальність прояву життя на планеті Земля. Тому розмірковування про розселення людства у Всесвіті, зустрічі з іншими цивілізаціями слід зарахувати до сфери ненаукової фантастики. П’єдесталом, де може реалізовуватися Людина розумна, що пізнає, є не просто планета з водою, твердю й атмосферою, є піраміда живого, на вершині якої вона може розміститися.