Як онлайн-навчанню не програти ТікТоку та Інстаграму. Сім порад із досвіду найкращих онлайн-шкіл та EdTech-компаній

Всі біди — від дистанційки. Саме такий меседж ми чуємо впродовж останніх кількох років від експертів, освітян, держави, батьків. Навіть учнів. Якби не було дистанційного навчання, тоді… Тоді, напевно, було б усе чудово з освітою. Проте коли я думаю про дистанційку, то ставлю собі одне запитання: чи винен стейк у тому, що його несмачно приготували? 

В українських реаліях дистанційка була спробою перенести традиційні підходи до навчання онлайн: лекція, потім пояснення вправи, далі виклик до онлайн-дошки й домашнє завдання. Гаразд, це може працювати, коли всі діти — в класі: їхні спроби відволіктися блокуються, дисципліна підтримується. Хоча ні, це й офлайн не надто працює. Додайте сюди освітні втрати, які ми почали фіксувати ще до ковіду (саме через це й було ухвалено рішення про впровадження НУШ). А тепер уявіть, що діти з цими втратами навчаються вдома: кажуть, що камера не працює, а самі бавляться в ігри або дивляться ТікТок. 

Таким ми отримали пунш під назвою «погана дистанційка». Його інгредієнти прості: мінімум креативу та уваги, максимум завдань у Ворді, які треба скидати через Вайбер, у кращому разі — платформи на кшталт Google Classroom або Moodle. Загалом — нудно. Несучасно. А десь поряд, на відстані руки, є чарівний світ Інтернету. Світ, де є Інстаграм і блогери, ТікТок і скетчі, Minecraft, Roblox і навіть PlayStation. Світ, сповнений яскравих барв і захопливих пригод.

Так, я не перебільшую. Сьогодні освіта має потужного конкурента. Й цей конкурент виграє в одні ворота найважливішу битву — за увагу. Увага — саме те слово, навколо якого ми маємо будувати сучасну систему освіти. І в цьому світі ґвалтівні методи не працюють. Школи, де увагу дітей захоплювали силою або через страх покарання, залишилися в далекому минулому. Сьогодні дитину треба зацікавити. 

Відштовхуючись від цієї тези, пропоную поміркувати, якою саме має бути дистанційна освіта, щоб виконувати головне завдання: захопити увагу дитини та спрямувати її на отримання знань. Цей перелік я створив спираючись на досвід нашої та інших провідних дистанційних шкіл України, а також сучасні підходи, які використовують EdTech-компанії в усьому світі. 

0. Педагоги. Це база будь-якої освіти, й дистанційка тут не є винятком. Програми можуть бути однаковими, але різні вчителі викладатимуть їх геть по-різному. Саме тому нульовий пункт — це педагогічний колектив, який, по-перше, сприймає філософію дистанційного навчання, ставиться до нього з розумінням та повагою, а по-друге, постійно вчиться. Вчитися справді необхідно, адже кількість інструментів для дистанційного навчання постійно зростає. Йдеться не лише про безліч платформ, застосунків та квізів, а й про самі педагогічні підходи. Дистанційка дає більше простору для персоналізації, навчання у власному темпі, можливості опанувати програму глибше, зробити навчання цікавим та захопливим — проте чи готові до цього педагоги? 

1. Середовище. Оточення сучасної дитини дуже відрізняється від того, що бачили навколо ми, коли були дітьми. Вони народилися зі смартфоном у руці, й багато хто з них почав грати ще до того, як навчився читати. Саме тому наші діти мають високі вимоги до онлайн-середовища, адже сучасні IT-компанії вкладають мільйони в UI/UX-дизайн. Саме тому першим пунктом для успішного навчання є простір. Цим простором офлайн є приміщення школи. Онлайн — платформа, на базі якої відбувається навчання. Логічно, що діти хотіли б отримувати дружній інтерфейс: інтуїтивно зрозумілий, логічний і цікавий. Одне слово — середовище, де було б цікаво проводити час. Театр починається з вішалки, а дистанційка — з платформи.

2. Контент. Діти живуть у світі, де контенту ну дуже багато. Причому якісного та цікавого. Блогери конкурують один з одним за увагу, використовуючи якісний монтаж, цікаві образи та картинки. Ігри давно вже перетворилися на щось нереальне: вони створюють справжні метавсесвіти зі своїми правилами та законами. Натомість багато шкіл досі пропонують дітям підручники в PDF, завдання у Ворді й тести. 

Окей, дехто пропонує дітям відео. Проте записані відеоуроки не працюють. Згідно з дослідженнями, після трьох хвилин перегляду відеоуроку увага падає майже до нуля. Людина просто починає займатися власними справами. Є навіть термін kitchen learning — готуємо борщ і слухаємо урок. Рівень сприйняття інформації під час такого навчання — близько 3%. Повернімося до дорослих. У курсах для них ми завжди отримуємо запит на максимальний інтерактив. Ці курси мають бути яскравими, цікавими, містити діалоги між персонажами та велику кількість мультимедійних елементів. Студенти мають не просто дивитися, вони зобов’язані взаємодіяти з контентом. Ейчари кажуть, що такі курси краще працюють, інформація з них якісніше запам’ятовується. За це платять гроші. Чому ж тоді дитяче навчання має бути іншим?

Щоб воно було ефективним, дитина має отримати якісний контент. Якщо говорити про формат, він має враховувати різні способи сприйняття інформації, обов’язково містити текст, відео- та аудіоматеріали, а також інтерактивні елементи для взаємодії. Прикладом такого контенту можуть бути інтерактивні екскурсії, матеріали на платформах Phet або LearningApps. Важливо: контент не має бути однаковим. Діти люблять різноманіття. 

Щодо змісту. Важкі наукові тексти дуже погано сприймаються. І якщо офлайн поруч із тобою є вчитель, який може працювати перекладачем із наукової мови на людську, то онлайн він поруч не завжди. Тож дуже важливо, щоб контент на платформі був зроблений зрозумілою мовою, містив приклади з життя, цікаві історії. Гарний референс для цього — взаємодія репетитора з учнем. Завдання вчителя — навчити весь клас. Репетитора — покращити результати конкретного учня. Саме тому він намагається просто пояснювати складні речі, наводити багато прикладів, разом розбиратися у складних завданнях. Дистанційка створює всі умови для того, щоб кожен мав змогу взаємодіяти з віртуальним репетитором, який оживає на вебсторінках платформ і в застосунках. Одне слово — широке поле для креативу з боку педагога та можливість персонально займатися з кожним, навіть якщо це відбувається не вживу. Головне — запам’ятати: передруковувати та сканувати підручники — табу!

3. Завдання. Традиційна освіта онлайн спирається на тести. Подивився відео — склав тест. Зручно. Особливо коли його можна перескладати безліч разів. Проблема в тому, що тест може перевірити лише те, наскільки добре учень запам’ятав матеріал. Проте освіта — це не лише переказування підручників. Насамперед це здатність застосовувати знання для виконання практичних завдань. Тож якісна система освіти має створювати простір для того, щоб учні продемонстрували свої здібності. Наприклад, це можуть бути творчі завдання: створити ментальну карту, блок-схему, маршрут на Гугл Мапі тощо після проходження уроку. Це може бути завдання з використанням відео: уявити себе в ролі історичного персонажа й розповісти у відеоформаті про свої пригоди. Або навіть цілий квест разом із родиною! Прогулятися містом і розповісти про найулюбленіші місця чи взяти інтерв’ю у бабусі. Простір для творчості обмежений лише технічними можливостями, які зараз дуже широкі. Головне, щоб дитина мала змогу застосувати отримані знання на практиці, аби зробити крок до здобуття вмінь і навичок, а також щоб ці завдання були цікавими та різноманітними.

4. Персоналізація. Важливою особливістю дистанційного навчання є можливість опановувати програму у власному темпі. Адже ми розуміємо, що всі діти різні: вони люблять різні предмети та мають індивідуальні потреби щодо часу, необхідного для вивчення матеріалу. Це в теорії. А на практиці, на жаль, більшість кейсів дистанційного навчання лише декларує персоналізацію, хоча насправді спонукає дітей рухатися в унісон із навчальним планом. Аби дистанційний формат розкрив свої сильні сторони, важливо, щоб дитина могла вчитися не лише у власному темпі, а ще й на відповідному рівні. Адже комусь цікава географія, а комусь — фізика, й коли система дає змогу вивчати один предмет на базовому необхідному рівні, а інший — на просунутому, це створює справжню персоналізацію освіти й простір для розкриття здібностей конкретної дитини. 

5. Зворотний зв’язок. Навчання без нього неможливе. Здавалося б, якщо в класі вчитель працює одразу з усіма й має лише 45 хвилин, у дистанційному форматі шансів приділити увагу конкретному учневі більше. Та це лише в теорії. На жаль, учителі часто обмежуються виставлянням оцінок за завдання, не надаючи необхідної інформації для подальшого зростання учня, або фокусуються лише на помилках. Хоча навіть 8 балів іще треба заробити! Тому розвивальний зворотний зв’язок, який містить інформацію про те, що учень зробив добре, що треба покращити, а що — змінити, в сукупності з персоналізованим підходом залежно від талантів учня та його власного темпу створюють чудові можливості для успішного навчання.

6. Соціалізація. Кажуть, що її в дистанційці нема. Навіть наводять безліч аргументів. Проте насправді все залежить від бажання! Ви можете зробити чимало чудових речей для соціалізації дітей. Ба більше, діти матимуть змогу знайти друзів у різних країнах і навіть на різних континентах. Із досвіду нашої школи та кейсів колег, надзвичайно добре працюють командні завдання. Учні охоче беруть участь у розробленні наукових проєктів, дослідженнях, які з радістю презентують на уроці або записують презентаційне відео. Школа може підходити до цього геть нестандартно — насправді обмежень майже немає, бо всі ми сьогодні перебуваємо на відстані одного посилання одне від одного. А ще можна проводити групові дискусії, командні брейншторми з Miro — все це стане чудовим доповненням до основної програми й допоможе учням як розвинути власні soft skills (універсальні навички), так і позбутися страху камери, що заважає багатьом людям будувати кар’єру в сучасних умовах.

Тож, якщо підсумувати, я глибоко переконаний: якісна освіта — це не про формат. Буває погана очна освіта, чудова дистанційна й навпаки. Єдине, що справді важливо, — розуміти особливості того чи того формату й не намагатися використовувати ті самі підходи скрізь.