«Ему дано величьем обладать...»

Наукова громадськість уже почала підготовку до 150-річчя від дня народження Володимира Івановича Вернадського. Щоб за деревами не зник ліс, треба донести до свідомості людей те глибоке розуміння шляху розвитку планети Земля і людини на ній, баченням якого обдарувало провидіння Вернадського.

Та, як і має бути, величі передують непевні часи. Якщо за Федором Достоєвським - то й поготів бісівщина, коли похмурі сутінки змінюються кривавим світанком. Ллється не тільки кров людська - знищується й те живе, яке й крові не має. Поголовно й без ліку.

І цього разу - така вже доля східних слов’ян - основного удару зазнали саме вони: дві революції, Перша світова війна, громадянська й численні банди грабіжників. Відкрилася вакансія Рятівника.

На захист живого став православний мислитель Володимир Соловйов: «Світ роблених речей - не справжній світ; справжній світ - це розвиток самого життя».

Потім подав голос Климент Тімірязєв, котрий підготував 1923 року збірку «Сонце, життя і хлорофіл». За ним не забарився Іван Павлов, який вирішив розібратися з вищою нервовою діяльністю, без чого заходжуватися лікувати похмурі сутінки було неможливо. Щоправда, вже дослідження зв’язку Сонця із хлорофілом дали змогу заявити: «Наука ворожа війні. Наука тотожна істині; поза істиною вона не існує, просто немислима...».

Однак найбільш прихильним час виявився до Вернадського. В його «Щоденниках за 1917-1921 рр.» часто зустрічаються слова «працюю над живою речовиною». Ця робота до моменту закінчення громадянської війни вивершилася вченням про біосферу. Про це Вернадський писав так: «Жива речовина є сукупністю живих організмів. Це не що інше, як наукове, емпіричне узагальнення всім відомих і легко й точно спостережуваних незчисленних, емпірично незаперечних фактів».

Поняття «життя» завжди виходить за межі поняття «жива речовина» в царині філософії, фольклору, релігії, художньої творчості. «Жити добре! - А добре жити ще ліпше». Це все відпало в «живій речовині».

Останні слова людей традиційного мислення спантеличують. І даремно. Все, що поєднує й характеризує жива речовина, можна висловити одним словом - «метаболізм». Вернадський використовує інше поняття - «біогеохімічна енергія».

Хоча вчення про біосферу Вернадський вперше озвучив у Сорбонні, успіху воно йому відразу не принесло. І через дев’яносто років воно для багатьох усе ще тера інкогніта. І чого дивуватися?..

Не тільки для себе він виявляє слабкі місця у традиційному науковому пізнанні: «Навіть голосно висловлена, легко доступна думка й тепер довгі роки, іноді десятки років, не справляє свого впливу або тільки зрідка зустрічає прихильників, котрі розуміють і розвивають її далі».

Та не опустив руки й не кинув перо: «Це моє покликання, мій обов’язок, покладений на мене, який я повинен втілити в життя - як пророк, який відчуває всередині себе голос, що закликає його до діяльності».

Ахіллесовою п’ятою власне наукової думки Вернадський вважав: «Безперечно, і в наш час найбільш істинний і глибокий науковий світогляд криється серед якихось учених-одинаків або невеликих груп дослідників, думки яких не привертають нашої уваги або збуджують наше невдоволення чи заперечення». І додає: «Наукова побудова, що зазвичай реально існує, не є логічно стрункою, в усіх основах своїх свідомо зумовленою розумом системою знання. Вона сповнена безперервних змін, виправлень і протиріч, рухлива надзвичайно, як життя, складна у своєму змісті; вона є динамічно хисткою рівновагою. Логічно стрункими можуть бути й бувають іноді лише раціоналістичні або містичні побудови філософських систем... Система науки, взята в цілому, завжди, з логічно-критичного погляду, є недосконалою».

Для Вернадського це означало, що її треба перетворити на систему, під якою слід розуміти сукупність різноякісних елементів, пов’язаних між собою однією ідеєю. Подібно до того, що повинно бути в організмі, в якому кожен орган має свою специфіку, але при цьому робить свій внесок у підтримання життєдіяльності всього організму, робить його цілим. Дух, що спонукує до дії, в усіх один, а самі дії в кожного органа різні. Звідки й випливає: мислити глобально, а діяти локально.

Але наука пішла іншим шляхом. У результаті в науковому пізнанні виникла глибока криза, яка, за словами Вернадського, відбувається раз на тисячоліття. Розмірковуючи над кризою науки, він дійшов такого висновку: «У наш час рамки окремої науки, на які розпадається наукове знання, не можуть точно визначити сферу наукової думки дослідника, точно охарактеризувати його наукову працю. Проблеми, які його цікавлять, дедалі частіше вкладаються в рамки окремої певної науки, що вже склалася. Ми спеціалізуємося не за науками, а за проблемами (виділено мною. - В.М.)».

Суть проблемного підходу стає зрозумілою з таких слів із книжки В.Вернадського «Біогеохімічні нариси» (1940 р.): «...людина знищила незайману природу. Вона внесла в неї безліч невідомих, нових хімічних сполук і форм життя - культурних порід тварин і рослин.

Вона змінила перебіг усіх геохімічних реакцій. Лик планети став новим і ввійшов у стан безперестанних потрясінь. Але людині не вдалося досі досягти в цьому новому середовищі потрібної забезпеченості свого життя».

Із цього неминуче випливає, що людина у процесі своєї предметно-практичної діяльності, яку вона реалізує у справжній природі, вносить у неї продукти, які їй не властиві, й тим самим порушує в ній природний плин речей. Образно кажучи, вставляє палицю в колесо велосипеда на ходу. Це спричиняє ситуацію, яку не можна пізнати засобами якоїсь однієї науки. Виникає проблема, яка призводить ось до чого.

Ще у XVIII столітті Олександр Радищев у своєму трактаті «О человеке, о его смертности и бессмертии» особливо підкреслював роль об’єктивного, яке існує поза свідомістю й незалежно від неї, від пізнання людини, речей і природи, і рішуче критикував «бредоумствования» із цього приводу.

Уже під час життя Вернадського «бредоумствование» стало справжнім лихом, що породжує безліч нерозв’язних проблем, які додають свою ложку дьогтю в бочку меду природного середовища існування. До їх розпізнання й розв’язання наука не знайшла ключа. І замість намертво закрити скриньку Пандори, вона з інноваційною цікавістю почала в неї заглядати й обдаровувати планету, світ живого та людей пороками, нещастями, хворобами та бідами, залишаючи надію на краще життя на дні скриньки. З чого Вернадський висновує: «У наш час наука підійшла впритул до меж своєї загальнообов’язковості та незаперечності. Вона наштовхнулася на межі своєї сучасної методики».

Отже, потрібно все змінювати. Насамперед сам пізнавальний процес. І починати треба не з меблів, а з виконавців (останні мають бути енциклопедистами, а не дилетантами), з іншої організації науки. А це означає, що сучасну науку треба ґрунтовно «перетрушувати»: не тільки виконавців, а й продукти, які вони напрацювали.

Альберт Ейнштейн заявив, що фізик повинен починати з чистого аркуша. Підставою для такого вердикту стала відсутність у науки єдиної теорії, гносеології, а також відхід від вивчення об’єктивної реальності. А Вернадський запропонував свій проект: наукова думка - як планетне явище. Вона «як планетна сила виступає на перший план, проникаючи й змінюючи все духовне середовище людських спільнот, коли нею охоплюються й змінюються техніка життя, художня творчість, філософська думка, релігійна думка».

Щоб уникнути непорозумінь, підкреслю: у Вернадського йдеться про формування єдиної, цілісної пізнавальної системи. У системи обов’язково повинна бути ідея. Нею у Вернадського виступає живе в планетарних формах його прояву: живої речовини, біосфери та ноосфери. Виникло триєдине вчення, яке не має собі рівного.

Виникло воно не відразу. Зачате було майже сто років тому у вигляді вчення про живу речовину. Швидко перейшло у вчення про біосферу і потім довгі роки очікувало слушного часу для проголошення вчення про ноосферу. Таким часом Вернадський вважав очікувану перемогу над фашизмом. У 1944 році він публікує свої «Кілька слів про ноосферу». Власне, вони мали завершити шлях, про який він написав: «Неухильно, у плині понад шістдесяти років мій науковий пошук іде в одному й тому самому напрямку - у з’ясуванні... геологічного процесу зміни життя на Землі як на планеті».

Про цю книжку сам Вернадський сказав: «Можливо, і навіть напевно, - останній мій мемуар». Так воно й сталося. І, на жаль, породило хаос у науковому середовищі.

Тезовий виклад суті ноосферогенезу розв’язав руки дилетантам від науки. Вони цілісний процес «зміни життя на Землі як на планеті» розтягли по частинах, а «частини є тільки в трупа». Руху до нового геологічного явища - ноосфери - не відбувається. Актуальним стало інше: «Бути чи не бути?». Чи бути на планеті Земля живому, та й самій Землі? Яку вже тепер розкидають у навколоземному просторі й навіть у межах Сонячної системи. А які наміри?! Якщо все відбуватиметься за цим сценарієм, то на місці Землі дуже скоро з’явиться не «червоний карлик» і не «чорна діра», а порожнеча, якої не терпить природа. Еліті, яка замовляє музику, невтямки, що безсмертя триває доти, доки відбувається розвиток. Вона сповідує інше: спинись, хвилино, - гарна ти. Ставка робиться на інновації, нанотехнології та «сталий розвиток».

Завершу словами Володимира Івановича Вернадського: «Життя є явище космічне, а не спеціально земне. Тлінність буття є характерною рисою атома й різко проявляється в земній корі».