Дилетантизм у науці

2013 рік у східних слов’ян на пізнавальній ниві буде позначений багатьма ювілеями. Ось іще один. 170 років тому з-під пера Олександра Івановича Герцена в «Отечественных записках» почав виходити цикл статей під спільною назвою «Дилетантизм в науке».

Якщо в природних умовах численні форми життя виживають завдяки пристосуванню до нього, тобто завдяки адаптаціям, то в середовищі, яке видозмінює людей, засобом, що забезпечує виживання, стає пізнання. Саме воно здатне перетворювати виниклі проблеми на системи й потім їх розв’язувати. Та, на жаль, далеко не все так просто. Перешкодою на цьому шляху став науковий дилетантизм, який породжує хаос повсякденного досвіду.

«Дилетант» - слово італійське, що означає аматора, який займається якоюсь справою, найчастіше мистецтвом або наукою, без спеціальної підготовки, який володіє поверховим уявленням, але чималими претензіями. У Ґете це сформульовано так: «Дилетант ставиться до мистецтва, як халтурник до ремесла» або «Дилетанти, зробивши все, що їм під силу, зазвичай кажуть на своє виправдання, що робота ще не готова. Але вона й не може бути готова, бо за неї від самого початку взялися неправильно».

Спонукує їх до дії інтерес, зокрема й матеріальний. Останній особливо його стимулює: спрацьовує принцип матеріальної зацікавленості. З появою Інтернету, з якого «інформація» потрапляє в інші засоби масової інформації, «наукове поле» заростає бур’янами з неймовірною швидкістю. А гербіцидів для боротьби з ними не створено. Вручну не просапаєш. Спроби були, але не принесли успіху.

Та повернімося до інтересу. Він завжди особистий. Навіть якщо він корпоративний, то відображає інтерес засновника корпорації. З чого випливає: інтерес явище суб’єктивне, про що в Гегеля є такі слова: «Для людей нового часу характерно, що вони в усьому дотримуються рішення, яке за тих чи інших обставин підказує їм їхня власна кмітливість; приватні люди, як і князі, черпають свої рішення тільки з себе; суб’єктивна воля кладе в нас край всім аргументам, які виставляються міркуванням, і визначає себе до дії».

Інша річ наука, під якою розуміють систематизоване знання про закономірності розвитку природи, суспільства й мислення. З чого випливає, що сам по собі інтерес не може робити внесок у розвиток науки. Його роблять тільки пізнані закономірності, які збагачують, розбудовують систему знання. Щоб бути такою, їй мають бути властиві світогляд, методологія наукового пізнання, загальнонаукова й окремонаукова теорії або принаймні раніше встановлені закономірності. Все це, разом узяте, є об’єктивним знанням.

…1940 року в Швейцарії вийшла у світ книжка під назвою «Голос руйнування», автором якої був Герман Раушмінг, колишній соратник Адольфа Гітлера, що відійшов від нього і покинув Німеччину. У ній наводяться такі слова Гітлера: «Я звільняю людей від обтяжливих обмежень розуму, від брудного й принизливого самокатування, химери, іменованою совістю й мораллю, і від претензій на свободу й незалежність, до яких доростає лише дехто».

П’ять років по тому - вже на Нюрнберзькому процесі - надбанням громадськості стало таке.

Дилетантство Гітлер зводив у принцип. Він був упевнений, що тільки не обтяжені зайвими знаннями люди можуть стати творцями оригінальних ідей. Гітлер і себе зараховував до цієї категорії, висловлюючи дивну зневагу до науки, мистецтва, моралі, до всього, що, з погляду войовничого обивателя, може скувати політ думки юберменша - надлюдини. Серед улюблених фраз була одна, яку Гітлер повторював особливо часто: «Коли я чую слово «культура», мені кортить взятися за пістолет».

Ідейного вождя, здавалося, умертвили, але відразу на місці відсіченої голови з’явилися нові, які заганяють у колону людей, що марширують, викидають руку вгору й вигукують: «Зіг Хайль!». Щоправда, «звичайний фашизм» перетворився на неофашизм. Замість культури, науки, пізнання, він сповідує поп-культуру, поп-науку, поп-мистецтво тощо. Але пістолет далеко не ховають.

Прикро дивитися, як Україна замість того, щоб бути самістю, вперто вливається в цю колону. І тут уже спадає на думку Прутков: «Ну що твої одеколони, коли йдеш у хвості колони».

Нині й поготів науку перетворили на дитячу забаву. Раніше в дітей була ручна праця, юний технік, а нині - академія. Не за віком. А головне, не за духовним наповненням.

За Вернадським і його розумінням наукової думки, наука потребує не умільців, а енциклопедистів. Згідно з його вченням, технічний прогрес сам по собі не є благом. Він має сенс лише в системі наукової думки, яка огортає собою всі форми пізнавальної діяльності й виступає в ролі міри всього мислячого людства. Без такої думки неможливе розв’язання проблем, що їх породжує діяльність людей, яка не використовує культурно-пізнавального ресурсу.

Джерела наукового дилетантизму слід шукати у глибокій давнині. Однак бурхливу його експансію треба пов’язувати з епохою Відродження, яку вважають кінцем Середньовіччя й початком нової історії в розвитку людства. Нове дало про себе знати в техніці, літературі, театрі, музиці й особливо в образотворчому мистецтві та архітектурі. Однак Маркс виділив інше: «1) відокремлення виробників від засобів виробництва, перетворення останніх на капітал: експропріація засобів і знарядь виробництва в ремісників, масове насильницьке обезземелювання селян; 2) утворення мас трудящих, позбавлених засобів виробництва, що створювало вільні робочі руки (безробіття); 3) історія цього періоду «вписана в літопис людства полум’яною мовою меча й вогню». До цього слід додати, що в цей період було розгорнуто найжорстокішу боротьбу зі справжньою наукою. Жертвами інквізиції стали в XVI-XVII ст. найвидатніші вчені: на багатті загинув Джордано Бруно і його учень Лючиліо Ваніні, а Галілео Галілей та інші піддалися переслідуванню. Пізнанню, яке покликане зробити людство й планету Земля безсмертними, було оголошено війну.

Та кожна дія породжує протидію. Повсталих було чимало, але особливо помітний внесок зробили двоє: Гегель і Герцен. Почну з Гегеля. З тих його слів, з якими слід пов’язувати порятунок людства: «Найсерйознішою потребою є потреба (наукового) пізнання істини», яка утворює «найглибшу сутність духу» і «становить загальну потребу». Після цих слів він стверджує: «Почасти ця потреба була пробуджена тою серйозністю, яка вирізняє наш час, почасти ж ця потреба становить відмітну рису... німецького духу... Філософія знайшла собі прихисток у Німеччині й живе тільки в ній». Але й у ній невдовзі з’явився її гробар - дилетантизм. Сталося те, про що пізніше писав Іван Крилов:

«Хотя в ученье зрим мы многих благ причину,

Но дерзкий ум находит в нем пучину

И свой погибельный конец,

Лишь с разницею тою,

Что часто в гибель он других влечет с собою».

Подолати розлад у німецькій філософській думці Гегель мав намір створенням єдиної філософської системи. Але не вдалося. Науки творилися за їх матеріальним наповненням, яке творило їхнє буття. Пізніше Маркс сформулює це так: первинна матерія - вторинна свідомість. Гегель на проблему дивився інакше: самостійно зібратися в одну систему матеріальні наповнювачі не можуть, пов’язати їх усі разом може тільки одна спільна для них ідея. І такий підхід він назвав абсолютним ідеалізмом. Але практика не узгоджувалася з теорією. Щоб влада остаточно не перейшла в руки дилетантів, Гегель пішов іншим шляхом. Він сів за написання «Енциклопедії філософських наук».

Почав він її з методології наукового пізнання, системного мислення, виклавши її в першій книжці «Наука логіки». Написавши, виявив таке: з решти знову неможливо створити одну систему. Одні досліджували об’єктивно існуючий світ, інші те, що творить уже сама людина. Гегель розв’язав проблему так: другу книжку присвятив «Філософії природи», а третю - «Філософії духу».

Герцен, ставши на плечі свого попередника, відразу спробував узяти бика за роги. Перша його стаття, спрямована проти наукових дилетантів, починалася такими словами: «Мы живем на рубеже двух миров - оттого особая тягость, затруднительность жизни для мыслящих людей. …Новые убеждения, многообещающие и великие, не успели еще принести плода; первые листы, почки пророчат могучие цветы, но этих цветов нет, и они чужды сердцу. Множество людей осталось без прошедших убеждений и без настоящих. Другие механически спутали долю того и другого и погрузились в печальные сумерки».

Пізніше поет Микола Заболоцький напише:

«Два мира есть у человека:

Один, который нас творил,

Другой, который мы от века

Творим по мере наших сил».

Однак Герцен пішов далі й урахував, що ці два світи, будучи на одній планеті, змішуються один з одним і творять третій - світ абсурду. І людство поринуло «в сумні сутінки», які Федір Достоєвський назвав «бісівщиною».

За Герценом, основна маса сучасного людства живе в змішаному світі, а через те воно не має єдиної картини світу. Воно почувається загубленим. Як в анекдоті.

На тротуарі лежить чоловік напідпитку. Кожного, хто проходить повз нього, він зустрічає словами: «І де я? І де я?». Інтелігент в окулярах і капелюху, підійшовши до нього, спитав: «Добрий чоловіче, поділися: яка ідея тебе мучить? Можливо, й мені згодиться?». А у відповідь чує: «І де я? В якому я місті?».

У Герцена подібна ситуація має такий вигляд: «Массами философия теперь принята быть не может. Философия как наука предполагает известную степень развития самомышления, без которого нельзя подняться в ее сферу... Но если массам недоступна наука, то до них не дошли ее страдания душного состояния пустоты и натянутого беснующегося пиетизма. Массы не вне истины; они знают ее божественным откровением (психолог сказав би: несвідомим. - В.М.). В несчастном и безотрадном положении находятся люди, попавшие в промежуток между естественною простотою масс и разумной простотою науки».

Позначене вище, хоча й є головною у Герцена, але не єдиною ознакою наукового дилетантизму. Їх дуже багато. Зупинюся лише на такому.

Кожен дилетант творить свої поняття або до відомих понять пропонує свої дефініції. Хоча часто він узагалі їх не дає. У результаті в кожного виявляється «своя істина», «свій світ», «своя наука». Із цього приводу Герцен пише: «Отречение от личных убеждений значит признание истины: доколе моя личность соперничает с нею, она ее ограничивает, она ее гнет, выгибает, подчиняет себе, повинуясь одному своеволию. Сохраняющим личные убеждения дорога не истина, а то, что они называют истиной». Дилетант у науці проявляє себе у формі гранично вираженого суб’єктивізму. Дилетант між предметом дослідження і наукою ставить себе. В результаті для нього найважливішим виявляється не предмет дослідження і наука, а він у науці. Це породжує ще одне лихо: «дилетанты подходят храбро, без страха истины, без уважения к преемственному труду человечества, работавшего около трех тысяч лет, чтобы дойти до настоящего развития. Не спрашивают дороги, что такое наука, что она должна дать, а требуют, чтоб она дала им то, что им надумается спросить». Найчастіше грошей.

Дилетанти «науку принимают не за последовательное развитие разума и самопознания, а за разные опыты, выдуманные разными особами в разные времена, без связи и отношения между собою».

Цим закінчу. Читайте Герцена - моя порада тим, хто займається або збирається зайнятися наукою. І Вернадського - «Наукова думка як планетне явище». Адже наука немислима без самоосвіти.