НЕ СОТВОРИ СОБІ СУПЕРНИКА... ВЧЕНІ ДОВОДЯТЬ: СТАРЕ ГАСЛО «НАУКА — ВИРОБНИЦТВУ» ТЕПЕР МАЄ ЗВУЧАТИ НАВПАКИ — «ВИРОБНИЦТВО — НАУЦІ»

Коли в першій половині 90-х років наші доктори й кандидати наук раптом позбулися головного свого привілею — спокійно, не думаючи про хліб насущний, робити науку, — їх кинуло в стан, близький до шоку. Сподівалися на одне: хмари розсіються, і знову з ясного неба засвітить сонечко звичного й надійного державного патерналізму. Але хмари не розходилися. «Сонце» визирало лише на хвилину-другу, і найпрозорливіші збагнули, що, на жаль, змінився сам клімат. А з’ясувавши це, учені мужі згадали про наш національний спосіб рятування потопаючих. Серед перших, хто усвідомив — розраховувати тепер можна переважно на себе, був колектив Фізико-технологічного інституту металів і сплавів Національної академії наук України. До нових реалій життя тут пристосувалися раніше від інших, й інститутський корабель, не втративши остійності, повільно та обережно поплив розбурханими хвилями зароджуваної ринкової економіки. В минулі роки він не раз і не двічі потрапляв у жорсткі шторми й навіть, бувало, налітав на рифи. Але плавання триває, і команда поступово набирається ринкового розуму. Про нелегку працю в нових умовах кореспонденту «Дзеркала тижня» розповідає директор інституту академік Володимир НАЙДЕК.

— Сьогодні можна почути, що фінансове становище — своєрідне дзеркало, в якому відбивається не лише господарська, а й наукова діяльність академічної установи. Ви з цим згодні?

— Мабуть, так… Минулий рік був досить сприятливий з цього погляду. По лінії держбюджету ми одержали не так і багато — 45 відсотків усіх коштів. Ще 15 відсотків грошей надійшло за проекти, виконані на тематику Міністерства освіти і науки. Решту заробили самі — за міжнародними контрактами, в основному укладеними з В’єтнамом, Іраном, Туреччиною, Єгиптом, континентальним Китаєм і Тайванем. На Заході наші партнери — Німеччина, Нідерланди та (меншою мірою) США.

Хоч як це сумно, лише 5—7 відсотків коштів інституту становила оплата робіт, виконаних за господарськими договорами з підприємствами України та Росії. А раніше за такими контрактами ми мали понад 50 відсотків усіх надходжень. Тепер ливарне виробництво зосереджене в основному в Росії та Білорусі. Там освоїли технології, над якими в минулому працював Фізико-технологічний інститут металів і сплавів НАН України. До нас росіяни звертаються лише в окремих, «екзотичних» випадках. Приміром, нещодавно їм знадобилося кам’яне литво, технологію якого свого часу розробили українські вчені.

Поточного року фінансування Національної академії, а отже і нашого інституту, з держбюджету начебто збільшилося. Але воно значною мірою поглинається зарплатою і зробленими на неї нарахуваннями. Відтак на решту потреб (зокрема й таку «дрібницю», як наукова діяльність) майже нічого не залишається — 15 відсотків отриманих від держави грошей.

— З одного боку, зарплата вчених, яка була «ну дуже маленькою», зросла, що можна лише вітати. Але з другого… Якби коштів додали спеціально для цього, а то їх виділили на все.

— В тому-то й річ. Відбувається перерозподіл за окремими статтями. До того ж нинішнього року, на превеликий жаль, вичерпалося джерело надходжень з Міністерства освіти і науки. І хоч трохи збільшилися асигнування, які можемо одержати через фонд фундаментальних досліджень, втрат вони не компенсують. Ви запитаєте, де вихід. У позабюджетних коштах. У квітні інститут відвідали чотири (!) делегації з В’єтнаму. Їхні візити завершилися укладанням контрактів на різні суми. Ми всерйоз розраховуємо, що українські технології переможуть у тендерах, які проходять під егідою кількох міністерств цієї країни. Адже наші фахівці вже непогано вивчили її специфіку. Сподіваюся, дадуть плоди й роботи, виконані для Ірану та Єгипту.

— Наскільки я розумію, інститут спрямовує свою наукову експансію передусім на Схід, де ринок воістину безмежний, а вимоги не такі суворі, як у розвинених державах Заходу чи, приміром, у Японії. Але трохи раніше ви згадали Німеччину — країну з дуже високими технологіями і, очевидно, великими вимогами до потенційних партнерів. Невже в деяких галузях ваш інститут настільки випередив німців, що вони можуть у Києві щось замовляти? Чи тут інші причини?

— Тут саме той випадок, коли українські розробки за кордоном, зокрема в Німеччині, не мають аналогів. У нас створено надзвичайно цікаві технології одержання так званого біметалевого литва — виливків, що складаються не з одного металу чи матеріалу, а, принаймні, двох. Причому один шар забезпечує особливі експлуатаційні властивості, скажімо високу зносо- чи корозійну стійкість, підвищену міцність тощо. Інакше кажучи, його використовують для роботи в екстремальних умовах. Такої технології сьогодні в Німеччині немає, і ми постачаємо туди вироби, виготовлені на виробничій базі Фізико-технологічного інституту металів і сплавів. Німці ставлять їх на свою продукцію. Стійкість біметалічних деталей удвічі-вп’ятеро вища від монометалевих. Окрім усього іншого, вони дешевші.

— То ви передаєте унікальну розробку в чужі руки. Чи не вийде так, що інститут сам створить собі конкурентів?

— Тут є одна деталь. Ми не віддаємо технологію, а постачаємо готові вироби. Це різні речі. Наш німецький партнер також фахівець у галузі зносостійких матеріалів. Але він, до того ж, ще й порядна людина (що, погодьтеся, дуже важливо), яка не намагається скопіювати нашу технологію. Втім, на превеликий жаль, в одній з європейських країн знайшовся інший фахівець, який вирішив її найвульгарнішим чином вкрасти. Спочатку цей учений послав до Києва свого аспіранта, а потім на власному малому підприємстві почав повторювати те, що той побачив в Україні. Хоч як це прикро, але інститут у такій ситуації виявився цілком беззахисним. Ми могли легко довести факт запозичення, проте жодна інстанція не захотіла відстояти наш пріоритет. Інакше кажучи, ризик бути «обікраденим», звісно, є. Але, що вдієш, вовків боятися — в ліс не ходити.

А ось Туреччині, хоч як це дивно на перший погляд, інститут справді вирішив передати одну зі своїх технологій. Річ у тім, що виливки, які завдяки нам там тепер одержують, трохи специфічні. На них немає за рубежем такого великого попиту, щоб можна було говорити про серйозну конкуренцію. Тому, зваживши всі за і проти, ми погодилися створити за кордоном дільницю, де зможуть виготовляти такі вироби. Це головна умова контракту з турецькою фірмою. І все ж не лукавитиму. Дуже образливо, та ніде правди діти: часто ми просто змушені передавати в чужі руки й наші технології. Саме життя змушує. Воно нині суворе. Не буде замовлення — інститут не зрушить з фінансової мілини. Хоча ми добре розуміємо: в майбутньому такі угоди можуть нам вилізти боком. Бо рано чи пізно наша власна промисловість почне підводитися з колін.

Учені Національної академії з ентузіазмом ставляться до інноваційного шляху розвитку. Але серед виділених пріоритетів занадто вже скромне місце належить машинобудуванню — галузі, в якій Фізико-технологічний інститут металів і сплавів має найбільше розробок. Це тим більш кривдно, що колись машинобудуванню в Україні приділялася особлива увага. За такого дивного ставлення до найважливішої галузі ми просто угробимо заготовочне виробництво, а потім, боронь Боже, доведеться завозити заготовки з-за кордону (хоча завжди було навпаки). Адже в нас є і метал, і потужності, і чудові фахівці.

— Невже все, створене інститутом у цій галузі, виявилося незатребуваним? У це важко повірити.

— Дуже багато чого, але, на щастя, не все. Є приємні винятки. І вони переконливо свідчать про наші можливості. Наведу лише один приклад. Могилів-Подільському машинобудівному заводу, який випускає борошномельне устаткування, потрібно було поліпшити якість валків (вони — основний елемент усієї борошномельної техніки). Зносостійкість таких виробів має особливе значення і навіть впливає на наше з вами здоров’я. Валок поступово зношується, і метал залишається не де-небудь, а в борошні. Ніхто його звідти не витягає. Коли валки погані, швидко стираються, ми, буває, їмо хліб із небажаними добавками. Чим менше зношуються такі деталі, тим якісніші «кирпичики», батони й арнаутки.

Інститут запропонував випускати валки в біметалевому виконанні. Представникам заводу ідея сподобалася. Та й як могло бути інакше — якість продукції перевершила всі сподівання. Керівники підприємства запропонували нам: давайте створимо у вас в інституті спеціальну дільницю, де ви зможете відпрацювати всі технологічні нюанси, а потім почнете випускати валки й постачати їх заводу. Сказано — зроблено. Причому в найрекордніші терміни. В інституті з’явилася дільниця відцентрового литва, де одержують біметалеві виливки. З внутрішнього боку — шар дешевого сірого чавуну, із зовнішнього — легований, високої зносостійкості. Саме він бере участь у процесі розмелювання борошна.

Перші партії біметалевих валків, випробувані в Могилів-Подільському, оцінили високо. В інституті розміщено велике замовлення на постачання нового виду виробів. На думку фахівців, вони нічим не поступаються зарубіжним, які постачалися в Україну кілька років тому.

— А позаяк цей завод у нас не один, ви зможете згодом виготовляти такі валки і для інших підприємств. Така, принаймні, природна логіка міркувань.

— Логіка правильна. Але ось що дуже важливо. Тут саме той інноваційний шлях розвитку, про який ми поки що говоримо переважно в лозунговій формі. А потрібні конкретні, практичні рішення. Пам’ятаєте гасло радянських часів: «Наука — виробництву». Нас закликали швидше й енергійніше впроваджувати наукові досягнення. Проте саме слово «впровадити» припускає щось чужорідне, конкретному підприємству не властиве — щось таке, що треба проштовхувати майже силоміць. Наш, сучасний варіант — старе гасло навпаки: «Виробництво — науці». Завод звернувся до інституту. Ми на прохання підприємства (і на його гроші!) створили спеціальну дільницю. І вбили відразу двох зайців: проводячи наукові дослідження й удосконалюючи технологію, випускаємо нові вироби.

— Як я розумію, так роблять в усьому світі. Це природний, нормальний і, мабуть, найефективніший шлях.

— Саме природний. Навіщо насаджувати, тобто «впроваджувати», те, що заводові чи фірмі не потрібне? Коли з’явиться виробнича або економічна необхідність, потенційні партнери вийдуть на вас самі.

— Позабюджетні кошти, зароблені інститутом, він може витратити на власний розсуд або…

—Звісно ж, «або». Ще недавно ми мали право самі розпоряджатися такими грошима, хоча певні обмеження існували. Ну, приміром, не можна було купити автомобіль, який вам знадобився, чи витратити частину таких коштів на придбання якихось інших речей — на думку чиновників казначейства чи Міністерства фінансів, «зайвих». Проте інститут міг виділити більше грошей на потрібні йому матеріали чи, скажімо, послати на міжнародний конгрес своїх фахівців. Нині про такі речі і не заїкайтеся. Тепер постатейно розписано не лише бюджетні надходження, а й усі кошти, зароблені нами самотужки. Наукову установу НАН контролюють так само суворо, як якусь комерційну структуру. Давні, ще радянського зразка рефлекси наших горезвісних чиновників воістину невикорінні. Вони ніяк не можуть дозволити людині самій вирішити, що їй треба. Може, просто бояться випустити з рук віжки? Чого доброго, з’ясується, що підопічні цілком можуть обійтися без своїх наставників. Така настирлива опіка часто доходить до абсурду. Чи може директор інституту спрогнозувати, якою буде наступна зима і скільки грошей доведеться витратити на опалення? Те саме стосується освітлення, телефонних переговорів і цілої низки інших речей.

Позаяк мова зайшла про побутові потреби, не можу хоч коротко не торкнутися проблеми опалення. Тут, гадаю, мене підтримають директори всіх київських інститутів. У кожній з наших установ воно централізоване. Отже, взимку навколо дослідних і виробничих корпусів побачите відталі смуги. В цих місцях прокладено труби. Перш ніж подати тепло в будинок, вони нагрівають землю й повітря. А оплачуємо таку щедрість ми, споживачі. Тим часом вихід дуже простий — організувати децентралізоване опалення окремих інститутських корпусів, як практикується в більшості зарубіжних країн. Повірте, здійснити таку «революцію» можна навіть у рамках самої Національної академії. Потрібно просто звернутися в Інститут газу, який розробив установки з високим коефіцієнтом корисної дії. Вони дуже зручні для окремих цехів та приміщень.

— То за чим затримка?

— А за тим, що хтось має розплачуватися за всі ці малоефективні «мережі». Багато теплопостачальних підприємств стануть просто зайвими. Я розумію, коли для потреб опалення використовують попутне, так би мовити, дармове тепло електростанцій. Але коли будують спеціальну станцію, що не дає ніякої електроенергії, а лише тепло, яке ми значною мірою витрачаємо на нагрівання землі, — це нонсенс. Нині існують дуже сучасні системи спалювання палива з високим коефіцієнтом корисної дії, яких не було раніше.

Говорячи про економію коштів, не можна не торкнутися й проблеми дослідного устаткування. За поодинокими винятками, нових приладів і установок академія сьогодні практично не купує — нінащо. Водночас окремі інститути внаслідок різних обставин усе-таки щось купують. Крім того, дещо з отриманого в минулі роки своїх можливостей ще не втратило. На мою думку, у нашій Національній академії наук досі так і не вдалося організувати більш-менш дійову кооперацію для використання цього унікального устаткування. Понад те, існують прилади, які було придбано в розрахунку на кількох користувачів. Але ви ж не переділите їх навпіл. Поставлено ж цю техніку в якійсь одній установі.

— По-моєму, ідея кількох власників однієї речі вже благополучно канула в Лету…

—Ви маєте рацію. Минають роки, змінюється керівництво. Втім, навіщо далеко ходити? У нас в інституті колись було організовано лабораторію радіоактивних досліджень. Вона створювалася як спільна для групи академічних установ, але зараз, крім нас, її ніхто не використовує. Можливо, слід налагодити кооперацію не з усієї номенклатури приладів, а лише з найцінніших і найунікальніших. Ми не настільки багаті, щоб нехтувати такою можливістю. Це не лише підвищить рівень досліджень, а й заощадить академії значні кошти. Окремі ж струмочки зіллються зрештою у великі ріки.