І КОХАНЕЦЬ, І ГЕРОЙ

Він був неперевершеним Дон Жуаном на сцені. І милою, скромною людиною в житті

Ті, хто хоч раз бачив народного артиста України Михайла Бєлоусова, забути його вже не могли. Гарне виразне обличчя, божественна статура, неповторний голос, аристократичні манери вирізняли його в будь-якому оточенні. Бєлоусов був героєм-коханцем до кінчиків нігтів. Його театральне амплуа надзвичайно вдало наклалося на зовнішній образ і риси особистості.

Про видатного актора в Києві ходили легенди. Біля театрального під’їзду його за будь-якої погоди чекали шанувальниці. Квітами, які він отримав за роки праці в Київській російській драмі, можна було засипати не лише сцену, а й, мабуть, увесь партер. Бєлоусов мав славу серцеїда й Дон Жуана. Але друзі запевняли: за блискучою, «донжуанською» зовнішністю й царственими манерами приховується легко ранима, проста, дружелюбна й навдивовижу доброзичлива людина. Проте легенди живучі. Яким же насправді був цей блискучий майстер? Що правда і що вигадка?

Як одягався «молодий прем’єр»

Михайло Михайлович народився в Казані й усе життя вважав себе волгарем. У родині було дев’ятеро дітей — чотири сестри та п’ятеро братів. Їхнього батька — військового інженера — під час революції мобілізували в армію Колчака (і присвоїли чин полковника). Але після її розгрому родичі білого офіцера дуже бідували. Наскільки мені відомо, акторові ніколи не нагадували, що він син «колчаківця». Проте страх не полишав його все життя. В анкетах він дипломатично писав, що походить із сім’ї службовця, не розшифровуючи звичного словосполучення. Характерна деталь: відомий актор жодного разу не виїжджав за кордон. Адже під час оформлення документів особісти могли пильніше придивитися до його соціального походження. З усіма наслідками, які звідси випливають...

Проте одного разу така поїздка могла відбутися. Велика група артистів російської драми, у тому числі й М.Бєлоусов, готувалася вирушити з концертами в Німеччину — у Групу радянських військ. На жаль, в останній момент захід зірвався. Справжніх причин не знав ніхто. За офіційною версією, адміністратор групи артист Олександр Гранатов, поїхавши в Москву за паспортами акторів, десь їх... загубив. Якби таке сталося насправді, Гранатову б, ясна річ, цього не вибачили. Але поїздку до Німеччини просто скасували — та й по всьому...

Закінчивши в Казані театральне училище, Бєлоусов працював у Самарі, Нижньому Новгороді, Ростові, Тбілісі. Проте по-справжньому він розкрився в Київській російській драмі, в трупу якої Михайла Михайловича зарахували 1939 року. Бєлоусов був яскравим представником сценічного амплуа, що в перекладі з французької називається «молодий прем’єр», а в нашому театрі — «герой-коханець». Чудовий актор зіграв десятки головних ролей, але кращого виконавця персонажів п’єс Островського в театрі імені Лесі Українки ні до, ні після нього не було. Його Жадов у «Дохідному місці», Бєлугін у «Весіллі Бєлугіна», Глумов («На всякого мудреця доволі простоти»), Миловидов («На велелюдному місці»), на одностайну думку фахівців і глядачів, стали класикою. До цих видатних робіт можна сміливо додати Дон Жуана з «Камінного господаря» Лесі Українки, Кречинського з п’єси Сухово-Кобиліна «Весілля Кречинського», Фердінанда з «Підступності й кохання» Шиллера, Чацького з грибоєдовського «Горя від розуму».

Говорячи про феномен Бєлоусова — актора й людини, мені хотілося б навести невеликий уривок із книжки естрадної співачки Тамари Аветисян: «Його поява... осявала сцену, заповнювала її цілком, гіпнотизувала. Постава й елегантний вигляд зробили його моделлю. У ті ж самі роки в Києві жив відомий майстер своєї справи, знаменитий кравець, воістину художник Дубровський. У них із Бєлоусовим виник романтичний союз двох майстрів, першого — котрий вміє створювати шедеври чоловічого костюма, й другого — котрий уміє носити цей костюм, як ніхто інший. Ця дружба тривала багато років. Звісно, у Дубровського шили й інші відомі артисти, і в самого Михайла Михайловича були також епігони — копіювали його ходу, поставу, але ніхто ніколи не демонстрував киянам такої досконалості, як Бєлоусов, що простує Хрещатиком, одягнений Дубровським. Уміти так прикрасити собою костюм — це винятковий талант від Бога».

А ось іще кілька характерних деталей щодо законодавця київської чоловічої моди 50-х років, про які мені розповів син артиста, професор Національного університету імені Т.Шевченка, доктор історичних наук Михайло Бєлоусов. Закордонний одяг у гардероб його батька, як правило, не потрапляв. Першу таку річ Бєлоусов-молодший, працюючи в Міністерстві закордонних справ України, привіз йому з Нью-Йорка. А після відрядження до Відня подарував батькові оригінальний складаний головний убір — у нас його називали (після виходу на екран відомого польського фільму) капелюхом пана Анатоля. Деякі речі, приміром сорочки з комірцями, які ідеально лежали, шила Бєлоусову-старшому його дружина Маргарита Побєдоносцева, чия мати була кравчинею.

Як розповіла народна артистка України Ганна Миколаєва, одного разу під час репетиції вона побачила, що на колінах у Бєлоусова розстелений носовичок. «Руки можуть спітніти, — пояснив, помітивши її подив, хтось із колег. — Тож він і прикриває коліна — щоб «стрілки» залишалися ідеальними». Таким був цей модний лев, що знав ціну речам і вмів їх берегти.

Кар’єра без інтриг

Є чимало акторів (зокрема і в Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки), котрі зі шкіри пнуться, аби стати заслуженими й народними, енергійно пробивають власну кандидатуру в інстанціях, рекламують себе в різні способи. Бєлоусов у ці ігри не грав принципово. Але, звісно, переживав, бачачи, як його обходять спритніші й заповзятливіші колеги.

Несправедливості в театрі тоді було чимало. І Бєлоусову інколи ставало гірко. Але він не ніс своїх образ у високі партійні кабінети. Актор переживав їх удома, у родинному колі. Підніжок він нікому зроду-віку не ставив. До того ж чинник «сумнівного» соціального походження змушував його триматися осторонь і тим паче не гримати кулаком по столу. Все життя Михайло Михайлович намагався перебувати якнайдалі від політики. Проте одного разу, як згодом висловлювався відомий усім Штірліц, був на межі провалу.

Це сталося сумнозвісного 1937 року. Бєлоусов працював тоді в Тбіліському театрі імені Грибоєдова. Один із його колег готувався зіграти роль Сталіна й, домагаючись портретної подібності, довго мучився з гримом. Одного разу, коли він сидів перед дзеркалом, Михайло Михайлович зайшов до нього в гримерну перекинутися кількома словами. Бєлоусов чомусь вирішив, що колега цього вечора грає в іншому спектаклі роль шевця. «Дуже точно схоплено характер, — сказав він, коли товариш скінчив гримуватися. — Видно, що твій герой хоч і трудівник, але людина жорстка і зла. До того ж він любить випити...»

У кімнаті, де, крім них, сиділо ще кілька людей, запанувала гнітюча тиша. Актор, який грав Сталіна, пополотнів і втягнув голову в плечі. Бєлоусов відчув: сталося щось лихе. Але ніяк не міг здогадатися, у чому ж причина загального жаху. Нарешті колега оговтався і неслухняним язиком ледь чутно промовив: «Я сьогодні граю роль товариша Сталіна». Тоді стало по-справжньому страшно Михайлу Михайловичу. Він зрозумів, що перебуває на волосину від розстрілу або, у кращому разі, багаторічного ув’язнення як «ворог народу». На щастя, все минулося. Ніхто з присутніх не захотів зіграти роль донощика. У родині Бєлоусових про «грим шевця» пам’ятають досі...

Як уже мовилося, однією з найбільших удач чудового актора була роль Жадова в «Дохідному місці». Але саме з цією роботою пов’язане найбільше в його житті розчарування. Михайло Царьов, який керував Малим театром, вирішив запросити Бєлоусова на гастролі. Передбачалося, що він зіграє Жадова в кількох московських спектаклях. Але поїздка зірвалася. «Батько припускав, що до цього причетні колеги-«доброзичливці», яким дуже не хотілося, щоб його ім’я гучно прозвучало в столиці, — згадує Бєлоусов-молодший. — Суперників на ролі, які батько грав у Київській російській драмі, у нього тут не було. Але деякі актори такого самого масштабу, як він, ревниво ставилися до його успіхів і слави. Усе було зроблено дуже просто. Батька завантажили в поточному репертуарі так щільно, що зіграти кілька спектаклів у столиці він не міг».

Про те, як сильно переживав Бєлоусов, зіштовхуючись із фактами підсиджування та спробами окремих побратимів-акторів принизити його, мені розповіла народна артистка України Олександра Смолярова:

— У нас було багато чудових акторів. Але, на превеликий жаль, деякі з них не цуралися, якщо можна так висловитися, внутрішнього політиканства і нерідко брали участь в інтригах. Бєлоусов був цілком далекий від такої мишачої метушні. Його цікавили ролі, партнери та, звісно ж, глядачі. До решти він залишався цілком індиферентним. Проте, будучи людиною емоційною і, як усі ми, лицедії, честолюбною, Михайло Михайлович нерідко відчував образу. На початку 50-х років ми з ним грали в лермонтовському «Маскараді». Він — Арбеніна, я — Ніну. Свою роль Бєлоусов виконував по черзі з Михайлом Романовим. Я не беруся визначати, чий Арбенін був кращий. Ця роль надзвичайно важка не лише в психологічному плані, а й суто фізично. Слід чесно визнати, наш знаменитий актор, трохи стомившись, окремі фрагменти грав із меншим піднесенням, відпускаючи їх ніби на гальмах. Бєлоусов виконував надзвичайно складну роль дуже рівно, що називається, на одному подиху. Проте на нього лягала тінь славетного колеги. І коли Романов грати Арбеніна відмовився, «Маскарад» просто зняли з поточного репертуару. По самолюбству Михайла Михайловича було завдано дошкульного, а головне — абсолютно несправедливого удару...

Усі актриси були в нього закохані

У Києві часто ходили чутки про численні любовні пригоди Бєлоусова. Чи була в них бодай дещиця правди? «Відверте захоплення численних закоханих шанувальниць ніколи не виявляло навколо Михайла Михайловича флеру амурних пустощів, — пише Тамара Аветисян. — Навіть якщо в нього траплялися, як у кожного нормального чоловіка, захоплення, вони не ставали надбанням міста. Утім, за його популярності найменший епізод не залишився б таємницею...»

Так, що було, те було. Букети красеню чоловікові вручали часто. Таке поклоніння, вочевидь, йому подобалося. За словами Смолярової, яка грала з Михайлом Бєлоусовим у багатьох спектаклях, він неодмінно мусив закохати в себе партнерку. Втім, він закохувався і сам. Але по-своєму. Якщо можна так висловитися, на театральний манер. То була своєрідна гра. Про справжній, плотський роман (давайте, мовляв, зустрінемося після спектаклю) не йшлося. Але якщо вони з Олександрою Захарівною — у ті далекі роки прегарненькою юною актрисою (вона виконувала у спектаклі «На велелюдному місці» роль Аннушки, в яку його герой — Миловидов був закоханий) — опинялися вдвох за лаштунками, він відразу намагався до неї доторкнутися, полоскотати за мочкою вуха. «Мені здавалося, що йому було приємно продовжити наш сценічний роман, — розповідає Смолярова. — У такому разі він, очевидно, і під час спектаклю почувався зовсім інакше. Це дорогого коштує. Я йому підігравала. Причому з великим задоволенням».

— То була гра, жарт — чи ви своїм чарівливим партнером справді захопилися? —ставлячи таке запитання актрисі, яка по праву вважається в театрі одним із його найзаслуженіших ветеранів, я ризикував нарватися на суворий, холодний погляд, але Олександра Захарівна лише розсміялася:

— Що ж, відповім вам чесно. Коли граєш любовний дует із таким незрівнянним партнером, моменту симпатії, якщо хочете, навіть потягу до нього з рахунку не скинеш. Водночас якщо партнер вам антипатичний, перебороти себе майже неможливо. Любовна сцена з ним буде жалюгідною подобою справжнього почуття. Глядач у таке кохання не повірить. Мені здається, Бєлоусов намагався закохати в себе всю жіночу частину нашої трупи. А може, ставив перед собою мету підкорити кожну представницю прекрасної статі, яка сидить у залі. Але ж це чудово! Хіба ви зі мною незгодні? Одного разу під час репетиції наш головний герой-коханець, ведучи діалог із партнером, поставив ногу на лавку — коліном уперед. Що й казати, поза видавалася трохи штучною. «Чому ви так дивно стоїте?» — запитав режисер. «Глядачі повинні побачити, що в мене гарні ноги», — пояснив, усміхаючись, Михайло Михайлович. У цій відповіді весь Бєлоусов. То була гра в Дон Жуана. Хоча в житті він таким не був. Колеги знали, що Бєлоусов відданий чоловік, що він безмежно любить сина.

Тим часом у театр прийшов новачок. Молодий, гарний Микола Рушковський успішно зіграв Ромео. І, за словами Олександри Захарівни, Бєлоусов, що наприкінці 50-х років роздумував про зміну свого коронного амплуа, трохи занервував. Не від того, що з’явився суперник. Просто Рушковський був юний і гарний. А Михайло Михайлович уже відчув тягар прожитих років. Проте настільки по-людськи зрозуміле занепокоєння не вилилося в якісь дії, спрямовані проти конкурента. Про інтриги, протистояння не могло бути й мови. До речі, Рушковський чистим героєм-коханцем так і не став. Він чудовий багатоплановий актор, який створив на сцені театру імені Лесі Українки цілу галерею різноманітних характерів. «Посада» героя-коханця після того, як пішов із життя Михайло Бєлоусов, так і залишилася вакантною...

— Без таких людей, як Бєлоусов, — талановитих, дуже порядних, із бездоганним смаком, повністю відданих сцені, ми, тоді молоді артисти, ніколи б не «стали на крило», — стверджує Ганна Ніколаєва. — Про те, яким був наш прем’єр, свідчать два невеликих епізоди. Одного разу перед спектаклем «На велелюдному місці», в якому ми грали з Михайлом Михайловичем, мені надало підвернути ногу. Біль жахливий, а тут як на те виконавців попереджають: сьогодні спектакль дивитиметься перший секретар ЦК Кириченко. «Ганнусенько, мила, ви вже як-небудь потерпіть!» — заблагав завідуючий трупою Віктор Дудецький. Одне слово, на сцені я просто забувала про біль. Але коли виходила за лаштунки... Проте тут на мене вже чекав партнер. «Ганнусю, я допоможу вам сісти», — говорив він, простягаючи руку, на яку можна було обіпертися.

А ось зовсім інший випадок. І інший Бєлоусов. Йде репетиція. У п’єсі «На велелюдному місці» є така мізансцена. Ми з Миловидовим, якого грав Михайло Михайлович, сидимо за столом. І я всім своїм виглядом показую, що між нами нічого немає. Раптом партнер повільно опускає руку й несподівано щипає мене за колінце. Я від повної несподіванки заверещала, — згадуючи про це, Ганна Тимофіївна починає від душі реготати. — Минуло майже півстоліття, але як зараз бачу здивоване обличчя нашого режисера Костянтина Павловича Хохлова. «Перепрошую, ненароком», — невпевнено кажу йому. Але Бєлоусов був не з тих, хто ховається за чиюсь спину. «Я побавився з Євгенією (так звали героїню, яку виконувала Ніколаєва. — Д.К.), — повідомив він маститому постановнику. — Сьогодні всі ми якісь дуже нудні. Треба, щоб був хороший настрій...» — «А знаєте, це можна залишити», — сказав раптом Хохлов, маючи на увазі мою реакцію...

Наша розмова торкнулася потішних епізодів, яких у житті кожної людини, пов’язаної з театром, буває предосить. Євгенія, яку грала Ганна Тимофіївна, як і більшість героїнь Островського, повинна бути дамою досить пишною. А молоденька актриса таких форм не мала. І тоді постановник запропонував скористатися спеціальними накладками, які імітують те, чого недодала природа. Та одного разу Ніколаєва забула їх надіти. Бєлоусов, побачивши її за лаштунками, сплеснув у долоні: «Анюто, що ж ви сьогодні така худа!» За хвилину у всіх залаштункових приміщеннях театру почули (по селектору) схвильований голос помрежа Нехамкіна: «Костюмерний цех! Негайно принесіть Ніколаєвій груди!»

Другим спектаклем, у якому Ганні Тимофіївні довелося грати з Бєлоусовим, стали чеховські «Три сестри». Вона виконувала роль Маші, а він — Вершиніна. «Досі пам’ятаю погляд його суворих, уважних очей, який проникав у саму душу, — розповідає актриса. — Я розуміла, мій партнер — майстер величезного діапазону. Але, попри весь свій величезний успіх у глядачів і те становище, яке він посідав у театрі, Михайло Михайлович приходив на репетиції та спектаклі раніше від усіх. Досі вважаю його зразком дисциплінованості та ставлення до своєї справи...»

Часу назад не повернеш...

Тут саме час зазначити, що в Київському театрі російської драми імені Лесі Українки працювали, власне кажучи, два Бєлоусови. І обидва мали високе звання народного артиста. Другим Бєлоусовим був рідний брат Михайла Михайловича — Олексій Таршин (зі зрозумілих причин він узяв дівоче прізвище матері). У Києві він з’явився після війни, а доти грав в інших містах. Оскільки брати були дуже схожими зовні і вважалися акторами однакового амплуа, вони намагалися не з’являтися на одній сцені. Проживши кілька років у Києві, Олексій Михайлович поїхав у Горький. У театр імені Лесі Українки він повернувся лише після смерті брата.

Так, на превеликий жаль, ми підійшли до останнього періоду життя видатного артиста. Наприкінці 50-х років Михайло Михайлович нерідко видавався хворим і втомленим. Почало підводити серце. Різке погіршення здоров’я збіглося зі своєрідною творчою кризою. Виконувати ролі коханців, коли вам за 50, уже неможливо. Бєлоусов дедалі частіше став замислюватися про те, що на нього чекає в майбутньому.

Улітку 1960 року мені, тоді студентові університету, пощастило провести в товаристві Бєлоусова весь день. Гаражі Михайла Михайловича й мого батька, що також працював у російській драмі, були поруч, і наш сусід, який сам машини не водив, попросив з’їздити з ним на дачу. Дорогою туди Бєлоусов переважно мовчав. Він видавався втомленим і засмученим. Але коли ми приїхали в П’ятихатки, пожвавішав, почав усміхатися. З близькими людьми Михайло Михайлович ставав якимось навдивовижу домашнім. Багато історій і театральних «байок», почутих того дня, пам’ятаю досі. Це було останнє літо в його житті.

Пізньої осені 1960 року Київський театр російської драми повіз свої спектаклі в Москву — на чергову Декаду українського мистецтва й літератури. Бєлоусов поїхав у столицю з досить посередньою роллю старого селянина Карпа Салая, що підпалив піонерську кімнату, в якій зберігався червоний прапор. І ця роль, і сама п’єса В.Собка «Пісня під зірками», на думку колег, не були варті й мізинця такого чарівника сцени. Але вибору в нього вже не було. До того ж актор сподівався одержати після декади звання народного артиста СРСР. Проте, приїхавши до Москви, дізнався, що розклад вийшов інакшим. Його прізвища у списку немає. Ясна річ, поліпшити настрій і самопочуття така інформація не могла.

— Участь Михайла Михайловича в декаді обернулася на трагедію не випадково, — вважає Олександра Смолярова. — Якщо хочете, вона була запрограмована останніми місяцями його життя. До Москви він поїхав у передінфарктному стані. І заради чого? Подружжя Бєлоусових жило в готелі «Україна». Йому стало зле, коли вони з дружиною спускалися східцями. Він упав і сильно забився. «Швидка допомога» забрала його до лікарні. Вночі Михайло Михайлович помер...

Його тіло супроводжувала в Київ лише дружина. Колеги залишилися в Москві. Декада тривала. Чим була смерть актора, порівняно з такою важливою офіційною подією! Бєлоусов-молодший у цей час перебував у Нью-Йорку — на сесії Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй. Несподівано його викликали в кабінет постійного представника України при ООН Удовиченка. Тут молодому дипломату повідомили про смерть батька і про те, що йому замовлено квиток на один із найближчих рейсів до Києва...

— На жаль, часу не повернеш назад, — підбила підсумок нашій розмові Олександра Захарівна. — Якби Бєлоусов міг знати, що вже за кілька років з’являться чудові п’єси! Пригадую, коли одну з них вирішили в нас поставити, я вигукнула: «Боже мій, немає Михайла Михайловича!» Тут була чудова роль літньої інтелігентної людини зі складним внутрішнім світом. Після смерті Бєлоусова минуло понад 40 років, але за всі ці роки ні в нашому, ні в іншому якомусь столичному драматичному театрі не з’явився герой-коханець, якого навіть наближено можна було б порівняти з цим чудовим актором і неординарною людиною.

…Якщо вам доведеться відвідати Київську російську драму, підніміться у фойє 2-го ярусу, де розвішані портрети корифеїв, які прославили театр далеко за межами України. Знайдіть у цьому пантеоні чудових майстрів сцени портрет Михайла Бєлоусова й уважно вдивіться в його прекрасне, одухотворене обличчя. Їй-богу, воно розповість більше, ніж будь-яка газетна стаття.