Наука в Україні: контролювати не можна заохочувати

Коли беремо до рук сучасний девайс, отримуємо якісну медичну послугу, купуємо ліки, сідаємо за кермо автівки (особливо — електрокара) чи в салон літака або спостерігаємо за пересуваннями марсохода, — значення науки в усіх цих розробках і благах цивілізації викликає лише повагу. Певна річ, заодно ми згадуємо, де більшість цих речей зроблена і де зроблено відкриття, котрі привели до їх появи. І тут постає питання: а чим займається українська наука, коли, практично, всі технології ми купуємо за кордоном? І що, взагалі, відбувається за стінами інститутів та дослідницьких центрів? А звідси й питання — навіщо їх фінансувати, утримувати, і, взагалі, навіщо їм стільки майна?

Народних рецептів, що з цим робити, досить багато. Зводяться вони переважно до двох полярних варіантів: а) розігнати дармоїдів; б) дати більше грошей і не вчити, як жити. Народна політика (як і народна медицина) має вбивчу силу, тому політики воліють обирати компромісні підходи, які в сумі дають варіант «ні грошей, ні змін». Компромісні варіанти підступні тим, що не розв’язують суперечностей, а лише відкладають їх до кращих часів. У результаті, не у виграші почуваються всі сторони. Чи станеться так і цього разу, коли через Верховну Раду проходить низка законопроєктів, що декларують позитивні зміни для сфери науки та інновацій (а на практиці — ще більше затягують тугий вузол компромісів), чи все ж таки вдасться вирватися з безглуздої нескінченності?

Щоби з неї вийти, варто повернутися до сутнісних питань. Навіщо Україні наука — в сенсі як професійна сфера й інфраструктура? І якими мають бути відносини управлінців і дослідників?

unsplash/andrewjoegeorge

Відповідь перша: наука потрібна вже бодай для того, щоби імплементувати на локальному рівні високотехнологічні рішення, розроблені деінде. Без цього буде просто нікому прочитати технічну документацію і зрозуміти, про що йдеться.

Звідси випливає відповідь номер два: люди, які фахово займаються наукою, потрібні як фахівці з наукового підходу і наукового погляду на речі та, зрештою, для формування сучасної культури, що спирається на наукові знання. І в першому, і другому випадках неможливо бути науковцем, не беручи участі в лабораторних дослідженнях.

Вихід із клінчу, в який завела українську науку неконструктивна взаємодія академічного істеблішменту і урядовців, найімовірніше, полягатиме у масштабуванні та підтримці недержавних інноваційних центрів, що створюються з ініціативи або самих науковців, які конвертували свої розробки у підприємництво, або технологічного бізнесу, представників громад, націлених на сталий розвиток, інвесторів. Найкращий варіант — коли збігається інтерес і ресурси кількох гравців. Приклади створення таких структур однією корпорацією чи фондом виявилися неуспішними.

Одним із перших незалежних майданчиків, що позиціював себе як центр комерціалізації наукових розробок та управління знаннями, стала Фундація «Національного розвитку та інновацій» (NDІ foundation). Проте таких платформ має бути більше, і вони не повинні замикатися лише на комерціалізації.

Продуктивна формула екосистеми інновацій, запропонована Массачусетським технологічним інститутом (MIT), включає університети, корпорації, підприємців, органи влади. До цієї формули наближається інноваційний центр «Промприлад. Реновація» в Івано-Франківську. На роль центрів екосистеми інновацій також претендує Львівська політехніка з науковим парком і Школою стартапів. Перспективний і кейс Київського академічного університету, який є концентратом експертизи більше десятка академічних інститутів. У планах — створення наукового парку (НП) та Центру трансферу технологій.

За останні кілька років із використанням соцмереж і сучасних цифрових інструментів активно розгорнулися науково-популяризаційні формати: «Моя наука», «Куншт», INSCIENCE, «Нобілітет» тощо. Але попри все — це ще тільки розрізнені острівці, які доволі слабко впливають на інноваційну погоду в Україні.

Що можуть зробити в таких умовах потенційні гравці екосистеми, в чиїх руках зосереджені ресурси: фінансові, політичні, адміністративні, медійні? І за ким перший хід? В українських реаліях, найімовірніше, за бізнес-інноваторами та інвесторами. Передусім вони мають наважитися грати в довгу, а отже — інвестувати у принципово нові продукти, виходити на зовнішні ринки, навчати персонал. На основі цього внутрішнього рішення логічно сформулювати і заявити свої вимоги до законодавців та місцевого самоврядування.

Зокрема, можуть бути вимоги знизити або зняти мита на високотехнологічне обладнання, необхідне для переоснащення виробництва; довгострокові контракти на оренду приміщень; адаптація програми кредитів і, можливо, навіть певні податкові преференції. Політикам і урядовцям необхідно вирішити, чого вони хочуть: контролювати те, що залишилося від наукової сфери, або те, що з труднощами формується як інноваційна екосистеми, чи сприяти розвиткові економіки високої доданої вартості в перспективі.

unsplash/www_erzetich_com

Не варто перебувати в пасивній позиції й науковцям. Представникам академічного середовища слід зрозуміти, що нинішній статус НАНУ — радше, аномалія, ніж норма в умовах ринкової економіки такої держави як Україна. Наука має повернутися до університетів, а ті мають із закладів освіти перетворитися на повноцінні інституції — з корпоративним управлінням, фінансовою автономією, ринковими контрактами з дослідниками та викладачами, контрактами на навчання з кожним студентом.

Тепер законодавці взялися внести більше ясності, чіткіше визначити правовий статус наукових парків. ВРУ в першому читанні ухвалила законопроєкт №4236 «Про внесення змін до деяких законів України щодо активізації діяльності наукових парків». За документ проголосувало 330 депутатів із різних фракцій, що свідчить про його потенційну важливість. Документ посилює роль наукових парків як центрів експертизи і високоточного обладнання для досліджень. А також пропонує звільнити ЗВО та наукові інститути від необхідності погоджувати створення наукових парків із центральним органом виконавчої влади, що реалізовує державну політику у сфері науки та інновацій. Однак з’явилися й нові вимоги, які потенційно можуть призвести до окозамилювання замість підзвітності.

Якщо в такій редакції законопроєкт ухвалять у другому читання, то НП будуть зобов’язані прописувати у програму розвитку, в якій визначаються мета, пріоритети, стратегічні цілі (що логічно), ще й «конкретні кроки щодо їх реалізації, очікувані результати та показники їх виконання». Насправді останнє досить складно прописати на старті. Логічніше було б такі вимоги висувати до інноваційних проєктів, які будуть реалізовуватися на території НП.

Із інших позитивів законопроєкту — те, що він включає до переліку можливих джерел фінансування наукових парків гранти, кредити, поворотну фінансову допомогу. Крім того, планується дозволити закладу вищої освіти та/або науковій установі-засновнику надавати приміщення для розміщення НП на таких умовах оренди, як для бюджетних установ.

Утім, основним джерелом інновацій у світі є венчурні інвестиції, а з цим в Україні туго. До того ж для довіри потенційних партнерів та інвесторів необхідно, щоби засновники НП, ЗВО і наукові інститути самі мали повну автономію, включно з фінансовою та кадровою. Без останнього НП може використовуватися для маневрів персоналом і коштами. Таким чином, законопроєкт потребує істотних доопрацювань перед другим читанням.

Складніше із законопроєктом №4623 — «Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання діяльності у сфері трансферу технологій». Тут урядовцям сверблять руки регламентувати, а по суті — істотно ускладнити процес передачі прав інтелектуальної власності за кордон на розробки, виконані за рахунок державного бюджету Україну. З одного боку, начебто йдеться про захист національних інтересів, але при цьому порушуються інтереси і права власників прав інтелектуальної власності, яким у разі ухвалення змін буде значно важче розпоряджатися власними інтелектуальними активами. Відтак припускаю, що охочих виїхати працювати за кордон серед науковців стане більше.

Мені важко сказати, що означає вислів «творити науку в Україні» для кожного (ну хоча б кожного сотого) конкретного вченого в лабораторіях, експериментальних ділянках, на кафедрах і в бібліотеках. Більш-менш точно знаю одне: наукова діяльність (я не про дисертації) — це ще той квест, гра нервів і м’язів. Можливо, його пафосно титулують «Антропологія наукової діяльності в Україні в умовах постійних соціально-політичних перетворень». Але в основі буде дуже простий і невичерпний метод емпатії. Проте окремі елементи цього scientist journey, або «шляху героя», вже можна означити. Він починається з невгамовної потреби пізнавати, пристрасної допитливості, яка ставить під сумнів усталені поняття, авторитетів, наділяє відвагою перед невизначеністю, виводить за межі. Інколи — за межі земного тяжіння й до інших планет. Але потім має прийти завзятість, чи навіть затятість і впертість.

Недарма ж наступник Curiosity на червоній планеті називається Perseverance (завзяття). Я бажаю всім, хто творить науку в Україні, цієї якості, а головне — того, що йде вслід: радості відкриттів і щастя від успішно здійснених місій. Як у цих хлопців та дівчат із NASA.

Більше статей Миколая Скиби читайте за посиланням.