Старшу школу не можна реформувати навпомацки

04 травня, 2021, 13:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт про профільні ліцеї.

Реформа шкільної освіти триває, хоча обговорюється не так гучно, як ще кілька років тому. Тепер це більше цікавить батьків та експертів, аніж суспільство загалом. Тим часом реформа впритул наблизилася до старшої профільної школи. Тієї самої, в якій має бути 12 класів. І Верховна Рада вже ухвалила в першому читанні проєкт закону про профільні ліцеї. Що зміниться у старшій школі?

Недарма створення профільної старшої школи збігається з реформою децентралізації, адже засновники шкіл — місцева влада. І саме вона ухвалюватиме рішення, будуть у кожному невеликому містечку або районі старші класи — чи діти їздитимуть у сусідні більші міста. Але насправді питання тут не лише у відстанях, а й у тому, яким буде навчання в 10–12-х класах. 

Якщо з початковою і базовою школою (5–9-ті класи) принципові моменти прояснені й питання лише в імплементації, то зі старшою профільною все трохи складніше. Більш-менш зрозуміло, що поступово її мають виділити в окрему ланку, а ліцеї (відповідно до законів «Про освіту» та «Про повну загальну середню освіту») мають стати окремими юридичними особами. Стратегічні ж рішення, включно з новим Держстандартом, тут ще попереду. Наразі хід за Верховною Радою, де до другого читання готують парламентський законопроєкт № 4629-1, попередньо схвалений у квітні. Чогось революційного його текст не передбачає, і це можна розглядати і як перевагу, і як недолік. Зокрема тому, що освітні закони останніх років вийшли доволі компромісними — саме у плані приховування суперечностей, а не їх розв’язання. 

Відносна перевага полягає в тому, що зберігається послідовність дій у приведенні української системи освіти у відповідність до європейської та кращих зразків світової і розчищенні від зайвих бюрократичних обмежень на національному рівні. Наприклад, чинний Закон «Про повну загальну середню освіту», фактично, не дозволяє містам із населенням менше 50 тисяч виступати засновниками ліцеїв. У такому разі, скажімо, невеликі міста з високою концентрацією кваліфікованої молоді, як, наприклад, Нетішин, Южне, Острог (в останньому, до речі, діє університет), можуть залишитися без ліцеїв. 

Але така оптика, масштабуючи, не допомагає розгледіти, наскільки проєктована система відповідатиме потребам, запитам, способу мислення та поведінці тих, для кого вона створюється, — учнів. Тут настає момент істини. І без його урахування починаються недоліки. Досліджень, та навіть гіпотез стосовно старшокласників і умов, які потрібні їм для продуктивного навчання, практично, немає. Назагал потрібні зміни проводяться навпомацки, і не виключено, що в певний момент усі колосальні зусилля можуть зісковзнути в небажаний напрям. 

Для країн, у яких інститути працюють, це класика жанру — виробляти політики на основі даних (evidence-based policy), втілювати їх з огляду на оперативний зв’язок, що надходить від тих, на кого ці політики спрямовані. В Україні ці речі все ще потрібно окремо застерігати ледь не в кожному нормативному акті. І це варто зробити на рівні законопроєкту, який покликаний унормувати процес створення старшої профільної школи.

Зокрема, варто диференціювати періодичність переглядів Державних стандартів різних рівнів. Скажімо, якщо ядро знань з математики і мови для початкової школи справді залишається майже незмінним тривалий час, то й один стандарт на дванадцять років, як передбачено чинним законодавством, не викликає заперечень. Для базової школи переглядати його треба частіше, оскільки природничі науки змінюються динамічніше. А ось у старшій профільній стандарт необхідно змінювати щонайменше раз на три роки. Адже йдеться, нагадаю, про закладання основ професійного вибору. У суспільних процесах, економіці та технологіях зміни відбуваються ледь не щороку. 

Необхідно також чітко зафіксувати, що, плануючи мережу закладів освіти, включно з кількістю та типом ліцеїв, засновникам і місцевим радам відповідного рівня слід брати до уваги динаміку демографічних та економічних процесів і проводити відповідне моделювання. Для розуміння, чим живуть учасники освітнього процесу, варто проводити опитування і фокус-групи. Те ж саме стосується стейкхолдерів: роботодавців, викладачів університетів, громадських організацій. Без прямого і структурованого діалогу розуміння їхніх очікувань буде дуже приблизне. 

У такому контексті й варто розглядати норму про кількість старших класів на одній паралелі. Скільки їх потрібно для того, аби було відкрито старшу школу-ліцей? І не просто відкрито, а забезпечено повноцінне профільне навчання. 

Та спершу необхідно відповісти на запитання, чим є так званий клас у сучасному освітньому процесі. Які можливі альтернативи (зокрема з позиції управління)? Як учні самі воліли б розподілитися за групами та спільнотами? Готових відповідей, повторюся, немає, оскільки не проводилися дослідження. Втім, є спостереження, якими я готовий поділитися як стартовими гіпотезами. 

Щодо управління і фінансів. В Україні складається парадоксальна ситуація, коли навчання одного учня в сільській школі чи маленькому місті (де якість освіти часто далека від бажаної) коштує дорожче, ніж у великій міській гімназії або ліцеї. Тому вартість навчання є досить чутливим показником, який постійно на моніторах Мінфіну, профільного комітету ВРУ та інших зацікавлених сторін. Однак механічним збільшенням кількості учнів у ліцеї проблема не розв’язується. Одним із рішень може бути впровадження своєрідних ваучерів із фіксованим обсягом фінансування з державного бюджету як забезпечення конституційного права на освіту. Обираючи школу, родина або опікуни юнака чи дівчини обирають, куди підуть ці кошти. Громади й муніципалітети до цієї суми можуть додавати свій бюджет.

Кількість учнів, крім фінансових, має ще й соціально-культурні та психологічні резони. Це основа для нетворкінгу і випробування різних соціальних ролей, шанс відчути масштаб своєї особистості тощо. Однак, знову ж, паралельно з кількістю тут потрібне розмаїття та інструменти фасилітації. Старші підлітки тяжіють до взаємодії в невеликих групах. Для проєктної роботи компактні групи до дев’яти осіб теж є продуктивним форматом. Оскільки йдеться про орієнтацію молодих людей стосовно майбутньої професії, то важливо мати: структуру, що відсилає до структури індустрії, на яку орієнтується учень, та можливість прямого наставництва. Отже, такі одиниці як «майстерні» або «факультети» для ліцеїв доречніші, ніж старорежимні «класи». 

Учням старшої профільної варто дати можливість вибору (звісно, із певного набору опцій), понад те — їх слід навчати робити усвідомлений вибір. Власне, це одна з істотних компетентностей, з якою вони мають входити в самостійне життя. Відтак, інструмент індивідуальної освітньої траєкторії, передбаченої законами «Про освіту» і «Про повну загальну середню освіту», має стати основним елементом організації освітнього процесу в ліцеях. Але в законопроєкті про це нічого не сказано. І до другого читання це потрібно виправити. 

Таким чином, ліцей у моделі НУШ має бути простором, де юнаки й дівчата опановують навички проєктної роботи в малих групах, а також презентації себе перед великими авдиторіями. Навчання у старшій профільній школі має бути практико орієнтованим, супроводжуватись індивідуальним наставництвом і з можливістю озвучувати власні пізнавальні цілі та коригувати під них програму. Базовою опцією організації освітнього процесу стають індивідуальні освітні траєкторії.

Коли мої нотатки для публікації були вже майже готові, я запитав доньку, цьогорічну випускницю: «Яким би ти хотіла бачити ліцей?» Перше, що вона побажала, — це можливість спробувати себе в кількох різних професійних ситуаціях, аби зорієнтуватися, наскільки це моє чи не моє. Крім того, їй та її одноліткам важливо, аби було до кого звернутися із запитаннями, які нагромаджуються в результаті таких спроб. Натомість, коли людей у цьому психологічно вразливому віці й стані закидають завданнями та готовими відповідями, в них катастрофічно звужується шанс бути в контакті з собою та світом. А це не про класи і профіль закладу, а про дизайн часу й простору, в якому юнаки й дівчата можуть краще зрозуміти себе, утворити свою команду, інтегруватися до тієї спільноти, з якою їм по дорозі, і бути готовими з насолодою й відповідальністю прожити саме своє неповторне життя.

Джулі Літкотт-Геймс зі Стенфорда завершує свою книжку «Як виховати дорослого» таким спостереженням: «Сучасні діти мають самостійно себе створити, адже ХХІ ст. — доволі короткий відтинок часу, він водночас інтимний і глобальний, зрозумілий, але й непередбачуваний …Схоже, що найзаплутаніші екологічні та соціальні проблеми, з якими мало справу людство, доведеться розв’язувати саме наступному поколінню». 

Усі статті Миколи Скиби читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК