"Гірш" по-українськи

Аби продати дещо непотрібне, треба спочатку придбати дещо непотрібне…

Е.Успенський. "Троє з Простоквашино"

Ухвалення Верховною Радою багатостраждального закону про Вищий антикорупційний суд дає надію на стримування дев'ятого валу корупційних злочинів, тобто злочинів, пов'язаних зі зловживанням владою, службовим становищем або службовими повноваженнями, що накрив українське суспільство.

Втім, корупція має місце і за межами поведінки, за яку настає кримінальна відповідальність.

Слово "корупція" походить від латинського corrumpere - "псувати". Про те, що під корупцією вже за часів Давнього Риму мали на увазі зіпсованість людини, а не предмета, свідчить вислів Corruptio optimi pessima - "Зіпсованість найкращих - найгірша". Оскільки "найкращі" (не плутати з представниками політичної групи ІІ ст. до н.е. зі схожою назвою), про зіпсованість (сorruptio) яких ідеться, були представниками еліти (французький еквівалент optimi) давноримського суспільства, наведене висловлювання засвідчило процес її розкладу, бо узагальнило негативну оцінку корупційних практик, поширених у середовищі "найкращих".

Перебуваючи на верхівці соціальної структури, еліта, хай яким є її генезис - право наслідування соціального статусу чи тимчасове його набуття (в результаті виборів тощо), - контролює суспільно значимі ресурси через систему інститутів публічного управління. Оскільки контроль передбачає й обмеження доступу (через певні юридичні та процедурні норми), ця обмеженість стає об'єктивною передумовою пошуку способів її подолання, у т.ч. нелегітимних (у конкретно-історичному уявленні про законність). Останні можуть бути як силового (наприклад, рейдерство), так і несилового характеру. До несилових нелегітимних способів доступу до суспільно значимих ресурсів і належить корупція.

Тому в широкому значенні корупція - це соціально контрпродуктивна форма несилового доступу до ресурсів, з приводу користування якими виникли суспільні відносини, що є об'єктом публічного (передусім державного) управління.

У сучасних умовах найпотужнішими ресурсом, який є об'єктом публічного інтересу, є державний бюджет. Доступ до розподілу бюджетних потоків у нашій країні, на жаль, нерідко є джерелом особистого збагачення через низку схем - як складних, так і примітивних. Тому домогтися бюджетного фінансування під ту чи іншу програму не завжди означає відобразити суспільний інтерес. Деколи про нього взагалі не йдеться.

Для того щоб виділене фінансування дало змогу створити ресурс в умовах відсутності публічного інтересу до нього, потрібно цей інтерес сформувати. Що не так уже й складно, якщо є адміністративні важелі управління: достатньо вигадати нові "правила гри", які мають сформувати відповідні потреби і викликати публічний інтерес до ресурсів, що ці потреби задовольняють. Для цього існують такі важелі, як постанови, накази, рішення, положення, порядки, вимоги тощо.

Прикладом того, як продаватиметься "непотрібне", після того, як це "непотрібне" буде придбано за державний кошт, є одна з останніх ініціатив Міністерства освіти і науки України.

9 червня 2018 року відбулася колегія МОН, на якій мали ухвалити рішення про запровадження Відкритого українського індексу наукового цитування - Open Ukrainian Citation Index. Перед тим на офіційному сайті міністерства було розміщено візуальну презентацію проекту, підготовлену новопризначеним генеральним директором директорату науки МОН Д.Чеберкусом.

Символічно, що розпочинається цей проект… з фальсифікації! Під обґрунтуванням його необхідності - "Дані WoS (Web of Scienсе. - Т.П. ) та Scopus можна успішно використовувати для оцінювання в природничих та біологічних науках, однак не в соціальних та гуманітарних" - посилання на публікацію 2006-го року: ANTON J. NEDERHOF (Center for Science and Technology Studies (CWTS), Leiden University, The Netherlands) "Bibliometric monitoring of research performance in the Social Sciences and the Humanities: A review".

Втім, у тексті, до якого можна перейти за посиланням, цього речення немає. Ба більше, немає навіть згадки про біологію, та ще й як окрему від природничих науку. (Голландському авторові приписано вітчизняну новацію "виведення" біології з кола природничих наук, що відбулося внаслідок підписаної А.Яценюком постанови КМУ від 29 квітня 2015 р. №266, за логікою якої до поняття "природа" входить тільки природа нежива).

Цікаво, що кілька місяців тому пан Чеберкус, на той момент іще в статусі директора департаменту науково-технічного розвитку МОН, у статті "Українська наука інтегрується у світовий простір" (DT.UA від 27 жовтня 2017 р.) писав із приводу спеціалізованих інформаційних ресурсів: "Таких ресурсів існує чимало. Серед них є безкоштовні, зокрема ResearchGate, Arxiv.org. Це переважно електронні архіви того, що автори вважають за потрібне в них завантажити. Відтак самі автори й несуть відповідальність за зміст і наукову якість інформаційних матеріалів, які, фактично, не перевіряються за жодними критеріями.

Інша група ресурсів - суто комерційні (Scopus, Web of Science, Springer, EBSCO та інші), які встановлюють певний рівень вимог до наукових видань (тут і далі виділено мною. -Т.П.), що хочуть індексуватись у таких базах. Це, зокрема, і обов'язкове рецензування наукових публікацій, що істотно підвищує рівень довіри до такої інформації.

…Обираючи саме ці бази даних, ми виходили з того, що вітчизняним науковцям необхідний якісний ресурс для пошуку та аналізу інформації, вони мають … прагнути публікуватися у визнаних виданнях.

Крім того, користуючись такими ресурсами, студенти з першого курсу мусять усвідомлювати, що наукові здобутки мають бути публічними та якісними, а плагіат і лженаука - це шлях до публічної ганьби".

За час, що минув після цієї публікації, ставлення Д.Чеберкуса вже в новому статусі топ-чиновника МОН до Web of Science та Scopus кардинально змінилося. Тепер виявляється, що ані Scopus, ані Web of Science не підходять для українських соціогуманітаріїв (див. наведене вище обґрунтування проекту МОН). Через це міністерство вирішило створити національну бібліографічну базу даних наукової літератури, що й сформульовано як мету запропонованого проекту.

Про те, що цей проект призначений саме для українських соціогуманітаріїв, свідчить одне з трьох його завдань: "Визначення рівня українських соціогуманітарних журналів" (поряд із: "Забезпечення науковців актуальною бібліографічною інформацією" і "Додаткова оцінка продуктивності та впливовості вітчизняних вчених та установ").

Крім мети і завдань, є ще й ідея проекту: "створення спеціалізованої пошукової системи та інструменту для відслідковування цитувань Open Ukrainian Citation Index (ОUСІ)".

Втім, як відомо, диявол (корупції) криється в деталях. Тому найцікавіше приховано за всіма цими - погано навіть між собою узгодженими - метою, завданнями, ідеєю в розділі "Етапи створення". Тут передбачається "присвоєння кожному опублікованому матеріалу міжнародного ідентифікатора DOI (Digital Object Identifier)". Для того щоб отримати DOI, видавництва мають звернутися до реєстраційної агенції Crossref, підписати угоду з Міжнародною асоціацією видавців PILA, сплатити річний внесок від 275 дол., а надалі "вчасно оплачувати рахунки" (за що саме і хто виставлятиме ці рахунки, скільки їх буде, і які передбачаються в них суми - про це розміщений на сайті МОН проект умовчує).

Тут треба звернутися до безпосередньо пов'язаного з проектом документа, який залишився "за кадром" публічної презентації. Ідеться про подану на колегію МОН доповідну записку пана Чеберкуса.

Доповідна містить чимало цікавинок. Зокрема, виявляється, що українські видавці й до проекту МОН користувалися Crossref: "Переважна більшість українських видавців для отримання DOI користується послугами реєстраційного агентства Crossref".

Ба більше, програма цього агентства Cited-by, в якій, згідно із проектом МОН, планується брати участь, є безоплатною. Ось власні слова пана Чеберкуса: "При цьому з 2017 року Crossref ініціювало відкриті безкоштовні технологічні інформаційні платформи, зокрема Cited-by… що дозволяє довідатись та підрахувати посилання між різними науковими документами з DOI..."

Якщо участь у Cited-by є безоплатною, то чи не виникне у потенційних учасників проекту МОН запитання стосовно оплачуваних рахунків: "Где деньги, Зин?".

Далі - більше. В адресованій колегії МОН записці пан Чеберкус відверто зізнається: "Cам лише факт наявності у наукової публікації цифрового ідентифікатора об'єкта нічого не говорить про його наукову вагу…"

Отже, МОН в особі свого топ-чиновника визнає, що ОUСІ аж ніяк не може сприяти ані науковому рівню публікацій, ані запобіганню академічному плагіату.

Але для чого ж тоді МОН просуває цей проект?

Зі слів пана гендиректора: "…в Україні відсутня національна бібліографічна база даних наукової літератури, яка була б оснащена інструментом для відстеження цитованості наукових документів… таким чином, українським вченим, управлінцям і бібліотекарям вкрай потрібна електронна бібліографічна база даних українських фахових видань, яка б дозволяла відстежувати цитованість наукових документів…"

Можливо, записка п. Чеберкуса тому й призначалася "вузькому колу" певних осіб, що, стань вона відомою широкому загалу, її автора можна було б обвинуватити у введенні в оману.

Так на замовлення і за фінансової підтримки центрального органу виконавчої влади - Державного агентства з питань електронного урядування України (колишнє Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України) - реалізується проект "Український індекс наукового цитування - система наукометричного моніторингу суб'єктів наукової діяльності України".

Національна бібліотека України ім. В.Вернадського розробиланаціональний бібліометричний і наукометричний сервіс "Бібліометрика української науки", який "генерує актуальний реєстр бібліометричних профілів (портретів) науковців, періодичних видань, дослідницьких колективів, а також здійснює параметричну оцінку наукового доробку учених, наукових періодичних видань та колективів за допомогою таких показників цитованості, як індекс Гірша та індекс і10. На їх основі проводиться загальноукраїнське рейтингування науковців, видань та наукових колективів".

І перший, і другий проекти реалізуються за державні кошти.

То чим принципово відрізнятиметься проект МОН, і кому, крім МОН, він потрібен? Як в умовах наявності аналогічних пропозицій змусити когось придбати "непотрібне" та ще й "за дуже додаткову плату"?

Відповідь на це запитання міститься в наказі МОН від 15.01.2018 р. №32 "Про затвердження Порядку формування Переліку наукових фахових видань України": однією з вимог для видань, які бажають потрапити до цього переліку, є присвоєння кожному опублікованому матеріалу міжнародного цифрового ідентифікатора DOI (Digital Object Identifier).

Через це виникає обґрунтоване припущення, що участь у проекті - добровільно-примусова: хочеш потрапити до списку фахових видань, який МОН же й затверджує, плати. Від 275 дол. США і більше. І ще "вчасно оплачуй рахунки".

А щоб не було навіть вагань із цього приводу, наведемо цитату з Доповідної гендиректора директорату науки: "…усі українські установи, що зацікавлені в збережені та просуванні своїх наукових видань, повинні будуть найближчим часом перейти до використання DOI". Ще б пак! МОН про це потурбується. Вже й механізм передбачено: переведення з "першої ліги до другої", тобто з фахових видань категорії "Б" до категорії "В", або взагалі "в аматорські", тобто - вилучення.

Ну а для фізичних осіб - науковців міністерство підготувало свій "батіг": ОUСІ наділяється правом вимагати від авторів ORCID стабільного цифрового ідентифікатора вченого, "що дозволяє пов'язати ІD науковця з його професійною діяльністю".

(Оскільки фактично йдеться про створення МОНом власної електронної системи реєстрації та обліку фізичних осіб - науковців, виникає запитання щодо відповідності цієї новації МОН українському законодавству.)

А щоб не було сумнівів, добровільне це приєднання юридичної особи чи ні, МОН використає свій інший - адміністративний - ресурс, про що в п. 3 проекту рішення МОН, який мала підписати Л.Гриневич, зазначено: "Директорату науки (Чеберкус Д.В.) разом з Державною науково-технічною бібліотекою (Жарінова А.Г.) розробити рекомендації щодо долучення видавництв наукових установ та закладів вищої освіти України до Відкритого українського індексу наукового цитування".

На тлі того, що згідно з попереднім Порядком… потрапляння до Переліку наукових фахових видань не передбачало оплати "275 $ +", безальтернативність якої забезпечується наказом МОН від 15.01.2018 р. №32, виникають підстави вважати презентований МОН проект корупціогенним.

Щоправда, аби отримати бюджетне фінансування, рішення колегії МОН явно недостатньо. Аби під нього були виділені кошти Законом "Про державний бюджет", проект має отримати статус бюджетної програми. До речі, суму, в яку обійдеться платникам податків цей проект, МОН тримає в таємниці.

"Вибивши" кошти з державного бюджету, МОН створить ресурс сумнівної для суспільства потреби, але необхідний для міністерства як важіль впливу у вельми важливому питанні. Зазначений проект у разі його реалізації може сприяти не тільки "накручуванню" індексу цитування, а й просуванню українських плагіаторів і фальсифікаторів науки на міжнародний рівень.

Про що може сказати такий "Гірш по-українськи" іноземним науковцям? Фактично ні про що, бо він просто забезпечує презумпцію доброчесності й геніальності деяким представникам "унікального шляху української соціогуманітаристики". Адже іноземні науковці не знають, що в нас статус наукового фахового видання отримується не за якість публікацій, а за 275 $ + "вчасна оплата рахунків".

Взагалі ідея національного індексу для представників соціогуманітарних наук як ексклюзивної групи науковців (див. обґрунтування проекту) є хибною. Вона виходить з лукавого припущення, що українська соціогуманітаристика є унікальною, а тому нецікавою за межами України. І саме через це вітчизняні видання цього спрямування не потрапляють до Scopus і Web of Science.

Насправді ж українська соціогуманітаристика є унікальною великим відсотком псевдонаукових публікацій і публікацій з плагіатом, з якими точно не потрапити ані до Scopus, ані до Web of Science. Можливо, для збереження саме цієї "унікальності" й призначається проект ОUСІ?

МОН, отримавши черговий доступ до бюджетних коштів, створить за кошти платників податків свій новий резерв, управляючи яким, отримає чималий зиск, бо дозволить "легіону" недоброчесних представників вітчизняного "особливого шляху" в науці поєднати приємне з корисним: накрутити індекс цитування разом із приховуванням джерел плагіату за численними перепосиланнями на "свої" публікації.

Як, приміром це робила пріснопам'ятна Катерина Кириленко з відомим "шедевром" про лептонного бога, що майже повністю був сплагіачений у кількох публікаціях під іменем К.Кириленко, на які потім пані дружина віце-прем'єра посилалась як на свої.

Як і наявність українських видань в аналогічному національному індексі - Російському індексі наукового цитування (РІНЦ) - не стала перешкодою для публікацій статей К.Кириленко з махровим плагіатом з творів російських же авторів у занесених до РІНЦ виданнях Київського національного університету ім. Т.Шевченка "Гуманітарні студії" і "Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія Філософія. Політологія".

А можливо, саме російський "національний" індекс і надихнув українське Міністерство освіти і науки на чергову новацію, адже історія з публікаціями К.Кириленко показала, що "національні гірші" плагіаторам не перешкода.

Тож у разі фінансування зазначеного проекту МОН легітимація українських топ-плагіаторів перейде на новий, міжнародний, рівень.

Примітка. Індекс Гірша, або h-індекс, - показник продуктивності роботи науковця, заснований на кількості публікацій та їх цитувань. Запропонований американським фізиком аргентинського походження Хорхе Гіршем 2005 року, за прізвищем якого й отримав назву.