Сіно по-свердловськи

У квітні Вищий господарський суд України відмовився повернути ВАТ «Свердловський машинобудівний завод», що на Луганщині, у держвласність. Тим самим було поставлено крапку у вже багаторічній тяжбі навколо підприємства. Хоча хтось, як і раніше, бачить три крапки...

За два роки, поки тривав розгляд, підприємство накопичило чимало проблем і поступилося позиціями на ринку. Але найцікавішим у цій історії є мало не класична реалізація схеми «собака на сіні». Фонд держмайна, котрий продемонстрував вкрай обмежені здібності в управлінні підприємством, з наполегливістю, гідною кращого застосування, два роки перешкоджав його піднесенню.

Підприємство завзято заганяли на мілину. Як відомо, СМЗ випускає гірничошахтне устаткування. Раніше його основними споживачами були шахти об’єднань «Свердловськантрацит», «Первомайськвугіл­ля», «Ровенькиантрацит». А в радянський час чимала частина продукції поставлялася і на шахти сусідньої Ростовської області.

Природно, багаторічні проблеми вугільної галузі сильно підкосили завод. Російський ринок було втрачено: чимало ростовських шахт потрапили під закриття. В Україні були великі проблеми з оплатою замовлень. Загалом, уже до 2003 року стало очевидно, що самостійно свердловському заводу з його проблемами не впоратися.

Необхідні були як залучення інвестицій, так і пошук нових ринків.

У результаті, держпакет підприємства наприкінці 2004 року продали на приватизаційному конкурсі. Переможцем став Дружківський машзавод, який заплатив за акції 9,54 млн. грн.

На початку 2005-го дозвіл на угоду дав Антимонопольний комітет. Теоретично, після цього ФДМ мав переказати акції на рахунок власника, давши йому можливість управляти підприємством. Проте в реальності договір купівлі-продажу був підписаний практично через рік після конкурсу.

Після бурхливих подій Майдану (як виявилося, не останнього) приватизацію призупинили взагалі і заявили, що тепер почнеться реприватизація. Дружківський завод належить до сфери впливу Ріната Ахметова, і виконувати зобов’язання перед ним у ФДМ вочевидь не поспішали. Лише восени 2005-го, після зміни уряду, коли стало зрозуміло, що ідеї реприватизації коштували країні триразового падіння темпів приросту економіки, почалися позитивні зрушення.

Наприкінці жовтня 2005 року договір купівлі-продажу Свердловського машинобудівного заводу нарешті підписали, і відбулася передача акцій власнику. Буквально перед новим роком, 2006-м, відбулися збори акціонерів підприємства. На них із спостережної ради вивели держчиновників і представників ФДМ і ввели представників нових власників.

Усе це мало відбутися набагато раніше: фактично завод уже тоді втратив рік. Проте, як з’ясувалося, проблеми ще не закінчилися.

Не встигли власники розіб­ратися в обстановці на заводі, як ФДМ почав глобальну перевірку виконання інвестиційних зобов’язань взагалі і становища за 2005 рік зокрема. Стосовно СМЗ висновок було зроблено такий: «У 2005 році на підприємстві мало місце зниження обсягів виробництва порівняно з показниками 2004 і 2003 років».

То була чиста, як сльоза, правда. От тільки пошук винуватців такого стану справ Фонду держмайна треба було б починати серед власних службовців. Зокрема, зацікавитися діяльністю Олександра Андрущенка: саме він до 28 грудня 2005 року очолював спостережну раду підприємства, в якій держава мала абсолютну більшість місць...

Проте займатися самобичуванням у ФДМ не стали, звинувативши в усьому «неправильного» інвестора і пригрозивши розірвати договір купівлі-продажу взагалі. У пресі з’явилися натяки на те, що фонд не планує повертати інвестору кошти, сплачені за пакет акцій.

У результаті, замість того, щоб складати антикризову програму, власники почали справно відвідувати суди.

Обстановка на заводі від цього не поліпшувалася. Завод втрачав замов­ників. Фактич­но, він тримався лише на невеликих замовленнях від «Свердловськантрациту» і «Ровеньки­антрациту».

Почала зростати заборгова­ність із зарплати. Втім, київським чиновникам вочевидь було не до перспектив підприємства. Та й навряд чи в них вийшло б управляти ним краще, ніж раніше.

Поки у фонді займалися перетягуванням каната, сильно змінилася обстановка у вугільному машинобудуванні. У 2004 році держава та інвестори виділяли великі кошти на модернізацію гірничого устаткування. Замовлень було стільки, що Дружківський маш­завод не справлявся. Власне, тому і виникла ідея купити Свердловський машинобудівний завод, аби частину замовлень спрямувати туди.

Проте через затримку з передачею корпоративних прав весь 2005 рік підприємством, по суті, ніхто не керував: ні потенційний покупець, оскільки в нього не було пакета, ні держава. «Дружківка» не могла завантажити СМЗ замовленнями, оскільки ним, по суті, не володіла. Ну а держава вже не вважала себе власником заводу й усунулася від справ.

Коли ж наприкінці 2005 року корпоративні права на контрольний пакет були передані Дружківському машзаводу, програму розвитку вугільної галузі на 2006 рік було вже затверджено. І замовлення СМЗ не були передбачені через його «підвішений» юридичний статус...

Крім того, не розпочалася і очікувана приватизація шахт, а отже, не з’явилося замовлень від інвесторів на їхню реконструкцію. У результаті, концепція розвитку СМЗ, підготовлена і затверджена перед приватизацією, потребує значного коригування.

А на заводі наростала соціальна напруга. Робітників мало цікавили судові перипетії, їх набагато більше тривожив процес накопичення боргів із зарплати.

Тим часом суди затягувалися. Програвши справу в двох інстанціях — господарському і апеляційному господарському судах Донецької області, ФДМ подав касацію до Вищого господарського суду і знову програв. ВГС не скасував рішення попередніх інстанцій і підтвердив правомочність дій покупця.

Лише у квітні Вищий господарський суд України відхилив позов ФДМУ про невиконання інвестиційних зобов’язань і повернення у держвласність 50%+1 акція СМЗ. Суд визнав, що в справі було прострочення з боку кредитора — ФДМ. Саме він затримав передачу прав власності на пакет акцій СМЗ Дружківському машзаводу. А за законодавством України, боржник звільняється від відповідальності у разі прострочення виконання зобов’язань із вини кредитора.

Фактично лише зараз, після рішення Вищого госпсуду, власники зможуть оцінити перспективи розвитку підприємства. Виконувач обов’язків генерального директора Дружківського машзаводу Віктор Бєлік заявив, що буде розроблено нові виробничі плани. «Проте ще до прийняття скоригованої концепції розвитку СМЗ було прийнято рішення про погашення заборгованості із заробітної плати робітників ВАТ «СМЗ», яка почала накопичуватися ще із січня 2005 року. Завод перерахував 2,87 млн. грн. на погашення цих боргів».

За словами пана Бєліка, «для Дружківського заводу соціальна відповідальність перед робітниками заводів і місцевою громадою — не порожній звук. Крім виплати зарплати, близько 40% цієї суми піде до місцевого бюджету. Це і є справжня відповідальність за долі наших робітників і їхніх сімей, за долю міст, де розташовані наші підприємства. Причому гроші ми виплатили з власних коштів. Погасили навіть ті борги, які виникли за той період, коли акції підприємства не були передані ДрМЗ, а належали Фонду держмайна».

Виплатою зарплати проблеми, звісно, не розв’язати. Слід провести ще величезну роботу з розбору завалів із проблем, які накопичилися: юридичних, виробничих, фінансових...

Проте після газової кризи і в уряді почали розуміти, що ера дешевого газу закінчилася. І краще інвестувати в розвиток устаткування для модернізації своїх шахт, ніж купувати газ, ціна якого вийде на світовий рівень (понад 250 дол.) у цілком досяжній для огляду перспективі.

На тій самій Луганщині добувають левову частку українського енергетичного вугілля. Тож перспективи у машинобудівників є. А от наскільки вони справдяться, залежить від багатьох чинників. Не в останню чергу — від кількості охочих встромити палиці в колеса.